ВДРУГЕ ЗАМІЖ — ЗА... СВОГО Ж ЧОЛОВІКА

Катерина ЗУБЧУК

– Я б ніколи не простила чоловікові, якби він мені зрадив...
– А я навіть не знаю, як би повелась, бо не уявляю себе в принизливій ролі покинутої...

Так міркують деякі жінки, вважаючи зраду коханого чоловіка — найстрашнішим, що могло б статися в їх житті. Є й “компромісніші” погляди. Жінки, які прожили в шлюбі не одне десятиліття, навіть не вдаючись до спостережень психологів, самі добре знають про ті кризові періоди в житті мужчин, коли “все може бути”. А ось прощати чи не прощати? З цього приводу довелось почути дуже мудре: “Ми хитрі, розумні, знаємо собі ціну, поки в сім’ї все благополучно. А як з’являється суперниця, то все, виявляється, не так просто. І важко враз “обрубати”, коли любиш людину, коли діти ростуть”.
Так говорила лучанка Любов Федорівна, яка пережила і “неблагополуччя в сім’ї”, і всі гіркі моменти, пов’язані з тим, що чоловік пішов до іншої жінки. І яка через шість літ, по суті, вдруге вийшла заміж за свого чоловіка.
... Важке випробування припало на початок їх сімейного життя, коли Люба ледве не втратила Миколу, коли він був уже одною ногою, як кажуть, в могилі. Тоді, на початку сімдесятих, вони ще жили в рідному селі Люби, що в Ківерцівському районі. Микола таксував у Луцьку. Планували перебратись невдовзі в обласний центр. Та ось одного вечора хтось постукав у вікно. Прихилившись до шибки, Люба почула голос: “Відкрийте, у вас велика біда!”. Відкрила двері. Зайшов односельчанин, якому подзвонили про цю біду, і каже: “Вашого чоловіка дуже хтось побив. Він зараз у Ківерцівській лікарні...”.
Люба біжить через поле до матері Миколи. Вони разом з нею їдуть в Ківерці. Заходять в лікарняну палату і жахаються — Миколу не впізнати. Це вже згодом чоловік розповідав, як все сталося. Побили його, зупинивши машину, якісь незнайомці за селом Озерце. Били по-звірячому. Лікарі нарахували тринадцять ран — слідів від кухонного молотка для відбивних. Побили і викинули. Машину забрали для своїх злодійських “гастролей” по магазинах. Як прийшов до тями Микола, то почав повзти. Доповз до якогось меліоративного каналу. Чує – собака гавкає. “Господи, допоможи мені”,— майнула думка, і знову — втрата свідомості. На те гавкання люди з ближньої хати вийшли. Вони його й завезли в лікарню.
У Миколи у кількох місцях був пробитий череп. І якби не досвідчений лікар з обласної лікарні Виговський (це прізвище Люба ніколи не забуде), то навряд чи він вижив би. Коли Виговський прийшов до Миколи на прохання рідні, понівечений молодий чоловік вхопив його за руку і сказав: “Таточку, я так хочу жити”.
– Зробіть йому операцію,— це вже Люба благала лікаря, цього старшого чоловіка, якого Микола назвав таточком. — Ви ж бачите, як він хапається за життя.
І хоч багато хто вважав, що Миколу вже не можна врятувати, Виговський взявся оперувати. Чотири години тривала операція. А Люба в цей час стояла під дверима операційної і молилася Богу. Вона не плакала — сліз уже не було. Тільки надіялась, що коли людина по-справжньому вірить в Бога, то він чує її слова, думки і допоможе. Її піднімали з колін, а вона казала: “Не зачіпайте мене”.
Нарешті Миколу повезли на каталці в палату. Вийшов з операційної лікар. Він був такий стомлений, що відразу Люба не насмілилась щось розпитувати. Тільки глянула на нього, він перехопив її погляд і сказав: “Дорогенька, одна надія — на Господа”.
Три тижні Люба сиділа біля ліжка Миколи. З ложечки його годувала, аж поки не пішло на поправку. Десь через півтора місяця чоловіка забрала додому. Правда, виписався він з лікарні уже з групою інвалідності. Це зараз дехто навіть шукає блат, щоб групу оформити. А тоді, в усякому разі для Люби, такий висновок прозвучав як вирок про непрацездатність, неповноцінність чоловіка. Після лікарні Микола був зовсім безсилий, бо дуже багато крові втратив. Але оскільки мали своє хазяйство – своє молочко, масло, яйця, то мало-помалу одужував. А Люба то бичка вигодує, то кабанчика — грошей призбирали, купили старенького “Москвича”. “Ти був таксистом, знаєш, як можна заробити копійку,— говорила чоловікові,— спробуй підзаробляти на своїй машині”. І цей старенький “Москвич” справді виручив.
Оскільки Микола став інвалідом, працюючи в таксопарку, то його пообіцяли забезпечити в Луцьку житлом. Поставили на чергу. Але Люба побачила, що на цій черзі можна стояти років двадцять, якщо не добиватись свого. І одного дня вона з дітьми (на той час у них були і донька, і син), за підказкою свого знайомого, самовільно поселилась у квартирі нового будинку. Це було в кінці зими. До травня їх ніхто не зачіпав. А коли потепліло — виселили як порушників закону.
То ще одна історія, як з донькою, якій було чотири роки, і сином, якому минуло пару місяців, Люба відвойовувала квартиру, яку, як вона говорила, Микола заробив своєю кров’ю. Одного прекрасного дня одержала таки ордер на однокімнатну квартиру. “Є природний газ, є кухня й кімната,— сказали їй. — А далі сім’я стоятиме на черзі на краще житло”.
Свою трикімнатну квартиру вони одержали в районі ДПЗ, коли вже дітки підросли. Здавалось, тільки жити. Зібрались на нову машину — за пільгами Микола придбав “Жигулі”. Став більше заробляти. Але відчула Люба, що якась “чорна кішка” пробігла між нею і Миколою. В душу закралась неприємна думка, що вона (та, яка витягла свого чоловіка з того світу, сиділа біля нього і з ложечки годувала!) нелюба йому. Вони не сварились. Тим більш Микола не піднімав на неї руку. Але Люба відчувала, що в нього з’явилась інша жінка.
Назавжди запам’ятається Святвечір одного року. Люба наготувала всього. Сіла з дітьми біля святкового столу. Чекають батька. Совість не дозволяла без нього спробувати навіть кутю, бо ж він — глава сім’ї. Діти в цьому чеканні починають засинати за столом. Так і лягають, не повечерявши. А вранці: “Мамо, ми ж куті не їли!.. А де ж наш тато?”. А тато прийшов пізно, вже йому не до вечері було. На ранок Люба не з’ясовувала стосунки з чоловіком, а йшла до церкви. Так було не один рік. Сім’я нібито й зберігалась, в дітей був батько, аж поки таємне не стало очевидним, і вже Микола не приховував свого подвійного життя.
Люба знову спокійно, без сварок каже чоловікові: “Якщо ти маєш когось, то йди. Ми з дітьми якось проживемо. Не хочу, щоб вони бачили такий стид”. При її ставленні до сім’ї, до того, яким вона уявляла подружнє життя, це був великий стид. А ще їй було дуже боляче, коли згадувала лікарню, операційну, лікарняну палату і ледь живого Миколу...
І Микола пішов-таки з дому зовсім. Сталось це в дев’яносто дев’ятому, коли вже діти виросли, дочка внуків подарувала. Кожен жив своїм життям. Ніби й біль стих. А в кінці 2002 року Люба одержала повістку в суд. Микола подав на розлучення. “Як я в такому віці піду в суд? Як я почую від Миколи, що стала йому немила?!”,— насіли думки. Подумала, помолилась Богу і рішила з його поміччю, як зробити, щоб на судове засідання не з’являтись і не дивитись вже на чужого чоловіка. Написала заяву на ім’я голови суду: “Ми звінчані, а Бог розводу не дає, бо то гріх (“кого Господь з’єднає — того хай людина не розлучить”). Але у зв’язку з тим, що мій чоловік одружується і йому терміново потрібне розлучення, то я даю згоду на це...”.
Ніби хтось диктував їй ці слова. Одні плачуть, як ідуть до суду, а вона з легкістю занесла свій лист, якого, за її дорученням, мали зачитати на суді. В день судового засідання, правда, перемогла жіноча цікавість. В одному з магазинчиків поблизу приміщення суду Люба стояла біля вікна і дивилась, очікуючи, коли Микола буде йти. Побачила, як він іде гонорово, тримаючи під руку “ту іншу” жінку, ще раз переконалась, як правильно зробила, що не пішла на суд.
У своє ім’я “Любов” жінка вкладає особливий зміст. Їй здається, що любов у найширшому розумінні цього слова, допомагає жити. Завдяки любові до ближнього, завдяки великому всепрощенню і терпінню, як їй здається, сталось те, що сталось. Те, на що вона і не сподівалась. Спочатку були телефонні дзвінки. Микола нібито з сином хотів поговорити. Але мова вже не про сина була, а швидше про здоров’я його і її.
“Серце щось підводить”,— говорив Микола. “І я маю стенокардію”,— відповідала Люба. “То що тобі — ти вдома, в тебе квартира. А в мене нічого нема...”. “Як нема?— дивується Люба. — В тебе є квартира. Вона зароблена твоєю кров’ю. То наша квартира”. А він на це: “Але ж ти мене не приймеш?..”.
Люба не прибіднялась, не кликала Миколу до себе, хоч відчула, що він у новій сім’ї уже не потрібний. Тільки казала: “Квартира в тебе є — три кімнати. Приходь, в будь-яку поселяйся, але ми не можемо жити як чоловік з дружиною, бо розлучені. А що буде зварено, то тим, чисто по-християнськи, я з тобою поділюсь”.
У таких телефонних розмовах минули літо, осінь. Одного дня Микола подзвонив і сказав: “Я сьогодні приходжу до тебе жити — що ти мені на це скажеш? Я хочу жити з тобою, зі своїми дітьми, внуками. Мені здається, що я зараз важче хворий, як тоді, коли ти стояла на колінах в лікарні і молилась за мене. Чого ти мовчиш?”. “Я чекаю, що мені підкаже Господь,— каже Люба”. “І я чекаю”,— чує голос Миколи. Гіркий клубок підкотився до горла, ледь не заплакала, ледь спромоглась сказати: “Мені Господь каже, щоб ти прийшов...”.
Ще й години не минуло, як Микола був у неї. “Чи зручно мені вертатись, чи ні,— сказав,— але життя склалось так, що я дуже каюся. Каюся, що пішов від тебе, від дітей. Я нарешті зрозумів, хто ти у моєму житті...”. І став на коліна. Поцілував Любу, промовляючи: “Прости мені...”. І вона простила. І їй здається, що вони тільки вчора поженились, що нічого поганого в їх житті не було. Ніби Господь знову поблагословив, щоб вони жили разом. І їй хочеться сказати молодим, що можна простити людину, яку любиш. Треба їй простити.