Я — постійна читачка газети “Волинь”, та зверталась в редакцію за весь цей час лише з приводу оголошень...
Я — постійна читачка газети “Волинь”, та зверталась в редакцію за весь цей час лише з приводу оголошень.
Але, прочитавши лист пана Станіслава “Так пізно прийшло кохання” за 29 жовтня минулого року, не можу не поділитись своїми міркуваннями. Напевно, не зачепив би мене цей лист-“одкровення”, якби я не потрапила в ситуацію, в якій опинилась дружина Станіслава. Впевнена, що моя ситуація — не єдина. І, можливо, якась жінка, прочитавши цю історію, зрозуміє, що не треба плакати, не треба вважати винною лише себе в тому, що чоловік пішов до іншої, — треба зуміти знайти в собі сили жити далі без нього... Ми одружились двадцять п’ять років тому. В нас була взаємна, чиста любов. В любові народились дітки — дав Бог хлопчика і дівчинку. Чоловік навчався стаціонарно, я працювала і вчилась заочно, попередньо закінчивши технікум з червоним дипломом. І в чоловіка, і в мене — вища освіта. Звичайно, було дуже важко, але злагода в сім’ї рухала вперед. Яка це радість була, коли отримали кооперативну квартиру! Я старалась створити в домі затишок, чоловік в усьому допомагав. Моя робота була пов’язана з відрядженнями (я на той час займала посаду заступника керівника однієї з організацій міста), але, повірте, незважаючи на велику завантаженість, сім’я для мене була головним, святим. Я завжди поспішала додому, як пташка в тепле гніздечко. Чоловік працював у школі, учні його дуже любили. Дуже любили його і рідні дітки. Особлива духовна близькість до батька була в дочки. Про мене він завжди говорив: “Моя Тіна” (ім’я я назвала не своє) і більше ніяк. Я була дійсно — Його! У нас була сім’я, котрій по-доброму заздрили друзі, сусіди. Жінки ставили в приклад мого чоловіка як хорошого сім’янина. Чоловіки — мене, як жінку, господиню. І ось тепер я “нелюбима”, тепер я — людина, котра змарнувала двадцять п’ять років своєму чоловікові. А що ж сталось? А сталось те, що в тій же школі, де вже понад двадцять літ працює мій Максим (назву його так), з’явилась нова вчителька. І ось вона зігріла такого “змученого долею чоловіка” (як сама сказала мені по телефону). Додам, що пішов Максим на цей крок в той час, коли я, його дружина, перенісши дві операції, стала інвалідом другої групи. Прошу, не подумайте, що я тільки говорю та думаю про свої хвороби. Зовсім ні! Я ніколи не акцентувала на цьому уваги — ні своєї, ні своїх близьких. Я веду активний спосіб життя і вірю в добро, в те, що добро повинне перемагати. Зараз Максим насолоджується життям з людиною, котра забрала спокій з нашого дому, адже те, що сталось, важко переживаю і я, і наші діти. Знаю, силою милим не будеш. Але ж ми прожили разом двадцять п’ять років. І тепер, здавалося б, ще більше причин, аби не робити такого кроку. Адже у нас росте внучатко (син одружився на чудовій дівчині), якому я безмежно радію... Мабуть, не було б так важко мені, якби я не любила свого Максима. Я ж не можу, незважаючи ні на що, розлюбити його. Шкода, але зараз він просто не хоче цього розуміти і бачити. Кожна людина має право вибору, має право на щастя. Я хочу звернутись до чоловіків, які, знайшовши собі “іншу любов”, залишають сім’ї. Не бійтесь говорити своїм дружинам про те, що вас у них не влаштовує. Вони все зрозуміють, адже любов — це велика сила, це сила, яка будує. Не потрібно роками накопичувати в собі негатив, а близько полудня віку вихлюпувати його на свою половинку. І шановній Аллі, нинішній любові мого чоловіка, хочу сказати: “Згадай свої переживання, пов’язані з твоїм першим чоловіком і, прошу тебе, подумай добре, що ти робиш. Якщо хочеш зрозуміти, як ми жили насправді з Максимом,— зустрінься зі мною. Я тобі покажу наші сімейні альбоми — ілюстрацію до справді щасливого життя”. З повагою Тіна ЯРУЧИК. м. Луцьк.
