Людина зі сну - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.87 € 29.93
Людина зі сну

«Нас познайомив мій колишній чоловік. Покійний…».

Фото pinterest.com.

Людина зі сну

Марина гарно малює. Чоловічий портрет став прелюдією до її неймовірної історії — Я назвала його «Людина зі сну». Нас познайомив мій колишній чоловік. Покійний. Спершу я нічого не розуміла і боялася… Марина гарна, впевнена жінка. Не приховує, що щаслива. Але так було не завжди…

У двадцять один вийшла заміж за Дмитра. Молодята були шалено щасливими. Вражала їхня неймовірна схожість. Знайомі жартували: наче рідня. Вродливі, до безтями закохані. Мали тисячі мрій і набудували планів на сотню літ.

Згодом народилася донечка. Донечка–сонечко, донечка–краплиночка… Так називав маленьке вередливе диво Дмитро. Їхнє сімейне тріо нагадувало райський острівець затишку і любові.

У тридцять чоловік занедужав.

— Це був не діагноз, а вирок. Страшний, невблаганний вирок для нашої родини, — ​повертається спогадами у минуле Марина. — ​Мені було лише двадцять шість. Лікар попередив, що Дмитро не проживе й року. Здавалося, я поділила себе на кілька частин, аби всюди встигнути. Робота, дитина, лікарня і… порожнеча. У тій порожнечі я могла бути собою: сумувала, лаяла долю і плакала. Щоб ніхто не бачив.

Чоловік прожив вісім місяців. Після роботи Марина часто поспішала на кладовище. Жінка гладила землю і розповідала Дмитрові про свої буденні справи. Невдовзі покійний почав їй снитися. Здавалося, все відбувається наяву. Дмитро сідав у снах на свій улюблений м’який стілець і давав Марині поради, попереджував про недуги донечки, про дрібні неприємності. Жінці ставало моторошно. Описані події зазвичай її не обминали. Покійний наче складав графік для живих.

Невдовзі покійний почав їй снитися. Здавалося, все відбувається наяву. Дмитро сідав у снах на свій улюблений м’який стілець і давав Марині поради, попереджував про недуги донечки, про дрібні неприємності.

Жінка не звертала уваги на інших чоловіків. Була впевнена: таких, як Дмитро, більше в її долі не буде. А ще ті містичні сни… Вона почала звикати до Дмитрових порад і застережень. Звикла жити зі своїми таємницями. Нікому нічого не розповідала, бо подумали б, що з глузду з’їхала.

Марина збиралася до батьків. Дорога далекувата. Три години автобусом добиратися. Напередодні Дмитро у сні просив нікуди не їхати. А в жінки була нагальна справа. Він просив і плакав.

— Я торкнулася його очей і… прокинулася. Здалося, на моїй руці залишилися Дмитрові сльози.

Не може бути! Марина намагалася переконати себе, що це її вигадка. Але вирішила таки відкласти поїздку. Невдовзі дізналася: цей автобус потрапив в аварію. Були жертви, покалічені…

У приятелі до Марини почав набиватися Вадим. Їй радили: не втрачай шансу. Аліментів нікому не платить, не п’є. Просто знахідка. «Що мені робити?» — ​запитувала сама в себе жінка.

Дмитро прийшов у її сон на річницю весілля. Не сам. Поруч із ним був незнайомець. «Запам’ятай його», — ​сказав.

— Я відтворила образ зі сну, бо добре запам’ятала це обличчя. І зрозуміла, що повинна зустріти цю людину. Це смішно, але я шукала гостя, котрий потривожив мій сон і моє життя, повсюди. Це було схоже на дивну гру. Інколи думала — ​то витвір уяви. Туга за чоловіком творить зі мною щось незрозуміле.До моральних страждань додалися ще й матеріальні. Траплялося, на роботу — ​пішки, з роботи — ​пішки. Аби зекономити. А малу дурила, що скоро будуть гроші і смачні страви.

«Ти будеш з ним щаслива. Я довго шукав…» — ​на половині фрази сон обірвався. Що за марево? Марина чула Дмитрів голос, а бачила чоловіка, портрет якого не давав спокою.

… У дні зарплати жінка влаштовувала для себе і донечки маленькі свята. Обов’язково зі смачними цукерками. Взяла одних сто грамів, інших… Трішки печива. Трішки ковбаси. Ще улюбленого йогурту для малої, ще… Коли складала своє смачне добро, торбинка розірвалася. Смакота розсипалася.

— Дозвольте вам допомогти, — ​почула спокійний чоловічий голос.

Усе, що встигла зібрати, знову полетіло з рук.

— Ви?..

Перед Мариною стояв чоловік із її портрета. Світ на якусь мить зупинився. Незнайомець збирав нехитрі покупки. Розум Марини відмовлявся в це вірити.

— Це був Андрій, мій теперішній чоловік. Для малої він став гарним батьком, а для мене — ​добрим чоловіком. Портрет є нашим сімейним талісманом. Я не можу втратити цей малюнок.

А Дмитро? Після зустрічі з Андрієм він приснився Марині ще раз.

— Сказав, що більше не турбуватиме. Бо я повинна бути з живою людиною. Він усміхнувся і… розчинився в повітрі.

Кажуть, ті, хто нас любить, навіть залишивши цей світ, намагаються допомогти. Бо справжні почуття долають невидимі межі і час. І коли на землі дорогі для них люди щасливі, душі на небесах усміхаються і відчувають спокій…

Ольга ЧОРНА