Волинянин змайстрував вдома вітряк і тепер має своє борошно! (Фото)

«Щоб побачити устройство крил, у Рокинях побував — ​у музеї під відкритим небом»

Коли голова Щитинської сільської ради Любещівського району Василь Саливончик розповів про місцевого чоловіка–столяра, який навіть вітряка зробив, то ми подумали, що йдеться про ту бутафорію, яку зараз можна побачити на багатьох обійстях. Наприклад, підводу, яку, за відомою байкою, тягнуть лебідь, щука й рак. А виявилося, що не забавку змайстрував Микола Салівончик, а діючий вітряний млин.

 — Я й раніше, — ​сказав при зустрічі чоловік, — ​як захочеться житнього хліба у печі спеченого, то вручну на жорнах молов (колись цей нехитрий пристрій на Поліссі в кожній хаті, вважай, був, то тепер уже — ​рідкість. — ​Авт.). А про вітряний млин мав думку з дитинства. Але не знав, з чого почати. Жив у нашому селі дядько Михалко. Він, почувши про мою мрію, підказав: «А ти зроби будку, прибий два дрючки і спробуй, чи працюватиме». Я дерев’яну будку маленьку — ​метр на метр, у якій не повернутися — ​збив, сякі–такі крила прилаштував — ​і вже не вручну на жорнах молов. Але неважно вітер крила крутив.

І тоді чоловік поїхав у Рокині, що в Луцькому районі, у музей під відкритим небом. Купив квиток за десять гривень як екскурсант «і подивився на устройство крил» старовинного вітряка, привезеного сюди з Полісся. Повернувшись додому, взявся за роботу. Онук Максим дідусеві допомагав майструвати такі крила, як треба. І тепер, як каже Микола Станіславович, за пів години відро борошна готове. Треба дерті змолоти на корм худобі, свиням — ​теж нема проблеми. Стоїть цей вітряний млин в кінці городу Салівончиків. Усі, хто йде дорогою, на нього задивляються, бо ж один він на всю округу. Крутяться крила — ​значить, добрий вітер.

 Ну а ми з господарем не здалеку його оглянули, а й усередину зазирнули, про принцип роботи механізованих жорн майстер нам розповів. Слухали, придивлялися, що й до чого, і вдихали особливий запах свіжозмеленого борошна.

«Ото наша перша діжка, у якій ще й зараз хліб замішую»

Вітряний млин — ​це вже, як мовиться, вінець того, чим майстровитий чоловік усе життя займається.

— Ще в дитинстві коші (кошики), корзини з лози від батька навчився робити, — ​розповідає наш герой. — ​А столярку, якось так Бог дав, сам освоїв. І масниці робив, і діжки, цебрики. На базар ніколи не возив, бо вдома розбирали. І зараз мав би замовлення, але літа вже в мене не ті.

 Дружина Миколи Станіславовича веде нас у комірчину і показує діжку, що стала раритетом, — ​її чоловік зробив майже сорок років тому. Жінка каже:

— Ми в 1979–му поженилися і рік жили з Миколиними батьками. А як поїхали на заробітки, грошей зібрали, то купили собі хату, у якій наші двоє дітей виросли. Коли перебралися сюди, то Коля зробив і діжку, і масницю. Щоб усе своє було.

Микола Салівончик став не просто ревним парафіянином — ​він багато літ був старостою у церкві села. Та й зараз ще, як треба, то виконує ці обов’язки, не претендуючи на якусь оплату.

Галина Миколаївна показує ту діжку, яка й дотепер служить у хазяйстві. Може, зауважує, не дуже зграбна, бо ж то перший виріб столяра–самоучки, але не поміняли на іншу. На 6 буханок замішувала тісто в ній. А тепер, коли вони удвох з чоловіком залишилися («син у своїй хаті в Щитині живе, а дочка — ​у Луцьку»), то тільки 3–4 «кірпічики» пече, бо «нащо більше — ​зачерствіє».

Отож столярування Миколи Салівончика почалося з діжки, маслобійки. А його майстерня, яку з приємністю господар показував, бо тут багато що є, — ​з молотка, пилки, стамески…

— Бувало, — ​каже Галина Миколаївна, — ​і сварилася, щоб не перетруджувався: «Колю, руки будуть боліти!..». То тепер верстат є. А раніше все вручну доводилося різати, стругати. Такий уже є мій чоловік… Якось нога боліла, уколи приймав, а все одно в хаті не міг всидіти. Дивлюсь, дрова ріже. То хіба я можу сидіти в хаті? Йду до нього і допомагаю.

«Внуки кажуть, що це Божа кімната, і люблять сюди заходити»

А ми маємо ще одну підказку від сільського голови, який познайомив нас із цікавим чоловіком: Микола Салівончик ще й домашній іконостас зробив. Тож просимо показати ту кімнату, в яку господар сам, може, і не повів би, бо не напоказ усе там зроблено. А потрапивши туди, чуємо від Миколи Станіславовича:

— Як онуки бувають у нас, то кажуть: «Діду, то Божа кімната».

 Така собі маленька домашня церква із власноруч зробленим іконостасом, перед яким родина молиться. З нею, як виявилося, пов’язана непроста сторінка у житті подружжя Салівончиків. То був 1994 рік. Дружина, яка хворіла ще з кінця вісімдесятих, на цей час дуже погано почувалася. Їй зробили операцію на серці.

— Саме тоді, — ​розповідає чоловік, — ​у Щитині церкву збудували, і Бог навернув мене до храму. Молився я за здоров’я своєї Галі, просив, щоб Господь вберіг її. І вимолив… Як подяка — ​ось ця наша Божа кімната, де стоїть зроблений мною домашній іконостас.

Микола Салівончик став не просто ревним парафіянином — ​він багато літ був старостою у церкві села. Та й зараз ще, як треба, то виконує ці обов’язки, не претендуючи на якусь оплату.

Не втримуємося від запитання, де ж знайшла Галина Миколаївна такого не лише майстровитого, а й доброго, турботливого чоловіка, який молитвами своїми вимолює у Бога здоров’я своїй дружині? Жінка пригадує:

— На весіллі у Щитині познайомилися. Провів Коля мене на мій хутір Заковорот, і на віки вічні приліпилися ми одне до одного. Літо, осінь позустрічалися, а на Різдво в 1979–му сватання було.

А далі при нагоді спогад жінки про те, що і в рідному селі хлопці були, які залицялися до неї, і як «на сезон їздила, то кавалерів мала, а вийшла за свого Колю»:

— Хоч скажу по правді, як було. Мати мені говорила: «Галю, він же з паличкою ходив, коли з армії вернувся, бо ногу мав поламану… А то ж треба з ним всю жизнь жити. Хто його знає, що може бути». Мати таке тлумачила, а я своє знала… А ще згадала Галина Миколаївна, як тітка Миколина казала йому: «Бери Галю. Глянь, яка в неї постава. Буде тобі заступа». Я й зараз висока, але вже слаба. А тоді була дівка нівроку (Микола трохи нижчий зростом за мене). Вийшло ж із часом навпаки, що не я йому заступа, як тітка казала, а він мені.

Так в одній упряжці і тягнуть Салівончики все життя свого сімейного воза.