Ще торік у добірці “Любить! Не любить” був надрукований лист Станіслава, який у віці “трохи за сорок” закохався у молоду дівчину, і прийшло “прозріння” до нього, що подружнє життя з жінкою, котру колись любив, яка народила йому дітей — то змарновані літа...
Катерина ЗУБЧУК
Ще торік у добірці “Любить! Не любить” був надрукований лист Станіслава, який у віці “трохи за сорок” закохався у молоду дівчину, і прийшло “прозріння” до нього, що подружнє життя з жінкою, котру колись любив, яка народила йому дітей — то змарновані літа.
Бо, за його словами, дружина за все життя не приділила йому навіть краплі уваги, ласки й тепла. І з того часу майже в наступних добірках з’являлись листи жінок — наших читачок, які опинились в ролі зраджених, покинутих (хоч це слово “покинута” з вуст жіноцтва не хочеться чути, бо покинути, викинути можна якусь річ). Ось і в останній пошті знову ці зболені слова про зраду, про те, що прийшла зима зі сльозами розпачу, гірким відчуттям того, що розлюбив чоловік, з яким прожито понад п’ятнадцять років. “А так хотілось бути комусь потрібною, відчувати тепло і ласку чоловічих долонь— пише Надія. — Зрештою, хоча б відчувати себе людиною. Та все навпаки. Що зроблю — все для чоловіка “не так”, що скажу — теж не подобається. Він міг образити мене навіть у присутності моїх колег, тому що був моїм начальником, а я — підлеглою. А що було вдома?! Не дай, Боже, нікому таке чути й бачити... Зціпивши зуби, я мовчала. Думала, дітям потрібний батько. Своїм жіночим чуттям я здогадувалась про причину такого ставлення до себе, проте, як кажуть, дружина про зраду дізнається останньою. “А ти знаєш, що він має коханку?”— ці слова моєї колеги ще й досі дзвенять у вухах. І пішли безсонні мої ночі. В душі поселилась тривога, відчуття того, що нікому в цьому світі я не потрібна. Тримало й тримає тільки сказане моїми колегами: “Як нікому не потрібна?! В тебе є діти і задля них варто жити”. Відгукнувся на лист Станіслава і представник сильної статі, який назвався Миколою. І не задля чоловічої солідарності, до речі, написав листа в редакцію. Навпаки, він засуджує людину, яка може зневажати свою дружину. “Вибач, Станіславе,— читаємо в листі,— але ти — негідник і дурень, хоч і працював на хороших посадах, як пишеш сам. Мабуть, в усьому, чого ти досяг, є частка і праці дружини, яка з тобою прожила немало літ, з якою ти виростив і виховав дітей. А тепер як ти можеш так її паплюжити?.. Ми з товаришами читали твоє одкровення і всі тебе засуджували. Я також розлучився — так сталось в житті. І хоча високих посад не займаю (працюю шофером), але поганого про свою, тепер уже колишню дружину, нічого не можу сказати. Бо хіба можна так легко перекреслити прожиті роки? Мабуть, це може зробити великий егоїст...» Можна з певністю сказати, що процитовані листи теж спонукають висловити свої міркування з приводу вічної теми. І такі листи ми, звичайно, надрукуємо. А сьогодні своєрідним підсумком розмови, яку “зав’язав” лист Станіслава, будуть міркування кандидата психологічних наук Тетяни Буленко, яка не раз коментувала листи на сімейну тему, що надходять у добірку “Любить! Не любить”: — Я прочитала лист пана Станіслава і найперше в мене виникло чимало запитань до цього чоловіка. Наприклад, чому він не обговорював проблеми, які бачив у сім’ї, із своєю дружиною? Чому сам не зробив крок до того, щоб покласти край, як він вважає, зневаги і байдужості до себе з боку дружини? Чому плив за течією? Якщо розумієш, що стосунки не зміняться, то не треба сподіватись на диво. На жаль, дуже часто трапляється, що кохання минає, і постає питання, що робити далі. Одні зберігають шлюб заради дітей, інші (їх менше) переступають через біль, розривають шлюб і створюють нову сім’ю. Це буває і в сорок-сорок п’ять років. Адже це той вік, коли настає криза, коли відбувається переоцінка життєвих цінностей. Людина оцінює те, що має і що хотіла б мати. Якщо з професією “не клеїться”, з кар’єрою, то вона шукає нову роботу. А якщо розлад у сім’ї, то починаються пошуки нового партнера. Буває, що чоловік, прийшовши до висновку: “Сім’я мене не влаштовує”, йде з цієї сім’ї. У даному ж випадку, навпаки, поява іншої жінки “підштовхнула” до думки, що перший шлюб — “змарновані літа”. Мабуть, звідси і сумніви з приводу того, чи не пошкодує, якщо почне життя заново. Станіслав повинен для себе вирішити проблему з “старим” життям і “новим”. Щоб все об’єктивно оцінити, треба розірвати шлюб, незалежно від нових стосунків. А то дружина для нього — як запасний аеродром. Є невпевненість, мабуть-таки, що без цього “запасного аеродрому” в майбутньому може бути важко. Само собою, нема впевненості у нових стосунках. Щоб прийняти рішення, треба звернутись до досвідченого психолога. Психолог не нав’язуватиме своїх думок, а підкаже, що можна зробити. Разом з ним чоловік проаналізує ситуацію: якщо я жив зі своєю дружиною двадцять літ, то щось мене втримувало біля неї, якісь плюси були? Ясно, що в сім’ї завжди виникають якісь проблеми (то з грошима, то з вихованням дітей...). Таких проблем нема у спілкуванні з “іншою жінкою” — там романтична вечеря при свічках, очікування приємної зустрічі. Але треба вміти вчасно прорахувати декілька ходів наперед і уявити, як буде, коли романтичні вечері зміняться буднями у законному шлюбі. І нарешті ще такий момент: за результатами досліджень, двадцять—двадцять п’ять років (а саме на стільки старший Станіслав від своєї нової любові) — надто велика різниця. Однозначно можна вже сьогодні сказати, що з роками в них будуть різні інтереси, різні друзі. Власне, я говорю про те, що спонукало цього чоловіка написати в редакцію: “Я не можу без неї жити, але не хочу (не дай Бог щось не складеться) поламати долю молодої людини.
