«Ви сумуєте, моя пані?» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.60 € 30.15
«Ви сумуєте, моя пані?»

Олена любила весну. І розхристаний світ...

Фото Pixabay.

«Ви сумуєте, моя пані?»

 Її вчора було схоже на торішній прощальний крик старого журавля, який уже не повернеться назад. Вистигли зорі, які сипав у долоні зачарований вечір. Вітер досушував світ, випраний весняною грозою. «Ви сумуєте, моя пані?» – запитав би він. Роман Іванович називав Олену: «Моя пані». Ніжно і шляхетно

…Вони зустрілися на виставці молодого художника. Картини хлопчакуватого митця дивилися очима мудрих старців, скалічених епох і щойно народженого ранку, вуста якого пахнуть чи то вранішнім туманом, чи молоком матері-землі.

… Він лікував людські серця. Вона зціляла душі музикою. Він не вмів малювати, але любив відвідувати виставки: знаходив тут відпочинок від роботи. Її полюбити мистецтво змусило перше шкільне кохання: зошити Юрка були змальовані портретами і портретиками дівчиська із зачіскою а-ля Мірей Матьє.

Вона довго розглядала картину щойно народженого ранку. Він – також.

– Правда, гарно? – запитав.

Вона ствердно кивнула головою. Глянула на незнайомця. Той усміхнувся.

Він лікував людські серця. Вона зціляла душі музикою.

– Такі картини пише! Він стане генієм, – тихо розмірковував статечний, із посивілими скронями, чоловік.

– Він уже ним є, – відповіла вона.

– Можливо, ваша правда, моя пані.

Вони закінчили оглядати експозицію. Він запросив її на горнятко кави. Вона погодилась.

– Як вас звати, моя пані?

– Олена.

– А мене Роман… Роман Іванович.

«Їй, мабуть, близько тридцяти. Як моєму синові», – подумав він.

«Йому п’ятдесят, чи більше?» – гадала вона.

У тій кав’ярні за якусь дещицю часу вони прожили у спогадах свої життя.

«Сердечний» лікар майже не помилився: Олені виповнилося тридцять. В її житті було троє найдорожчих чоловіків: тато, коханий Любомир і син Сергійко. Один із чоловіків – Любомир – зрадив із колишньою подругою. Залишилися тато і син.

Олена не знає, як пережила одразу дві зради. Майя була дружкою на її з Любомиром весіллі. Невдовзі також вийшла заміж. Але особисте не складалося: чоловік був неабияким ревнивцем, ще й до пляшки заглядав. Врешті-решт Майя виставила благовірного за поріг. І мало не щодня прибігала до Олени шукати розради. Засиджувалася допізна. Олена просила Любомира, аби провів подругу додому. Допроводжався…

Роману Івановичу йшов п’ятдесят третій. Кілька років тому він став удівцем. Марина, його Маринка, померла від онкології. Син, також лікар, заспокоював: «Ти знаєш, тату, не від усіх недуг є ліки». Він розумів. Але не міг змиритися, що його Маринки, яку кохав і якій не посмів зрадити навіть подумки, вже нема.

Роман Іванович познайомився з майбутньою дружиною, коли прийшов працювати після вузу в районну лікарню. Їй брали кров із вени. Марина зомліла, бо дуже боялася крові. Роман підвернувся під руку й допоміг медсестрі привести пацієнтку до тями. Симпатична русявка з величезними переляканими очима розбила серце молодого лікаря.

Вона також була приїжджою. Вчителювала. Згодом побралися. А через кілька років Роману Івановичу запропонували роботу у великому місті.

Вони були гарним подружжям. Якось один із колег запитав: «Романе, ти зміг би зрадити свою Марину?». Він згадав величезні перелякані очі симпатичної русявки. «Ніколи!» – відповів різкувато…

– Я хотів би послухати вашу скрипочку, моя пані.

 

 – Через два тижні концерт. Я вас запрошую.

– Дякую. Я прийду.

…За репетиціями, синовим розбитим коліном, поїздками до батьків на другий кінець міста Олена забула про Романа Івановича. І лише коли одягнула перед концертом довгу чорну сукню, вишуканий комір з білого бісеру, згадала «сердечного» лікаря і його «моя пані». «Цікаво, – подумала, – він прийде?». Навіть якщо забув про свою обіцянку, Олена все одно гратиме сьогодні для нього.

Вона грала душею. О, скрипочка розуміла це! Вони відчували одна одну. І обидві були неймовірні.

Оплески. Хтось вигукнув: «Браво!».

– Я в захопленні, моя пані, – Роман Іванович простягнув великий букет білих троянд і галантно поцілував руку.

Олена шукала «сердечного» лікаря після концерту. Хотіла ще раз подякувати. І запитати, чому він називає її «моя пані». Але Романа Івановича у фойє не було.

…Він зателефонував і запросив у музей на виставку.

І коли захочете поговорити або помовчати, я слухатиму вас. Не тримайте в собі запитань без відповідей, вагань, жалів. Якщо все носити в серці, воно не витримає.

Годинник немов повернув у минуле. На картинах у масивних рамах – дами з галантного століття, ледь помітні усмішки, таємничі погляди, віяла, мережива, альтанки, силует незнайомки на містку, що веде в осінь…

– Чому ви називаєте мене «моя пані»? – прошепотіла Олена.

– Коли ви розглядали картину… Цей ваш погляд… Я побачив ваше серце. І якось так вийшло. Вам не подобається?

– Подобається.

…Роман Іванович намагався не пропускати Оленині концерти. Дарував білі троянди. Запрошував на виставки, на прогулянки до парку чи на горнятко кави.

– Якщо вам треба поради чи допомоги, телефонуйте, – просив. – І коли захочете поговорити або помовчати, я слухатиму вас. Не тримайте в собі запитань без відповідей, вагань, жалів. Якщо все носити в серці, воно не витримає.

…За п’ять років знайомства Олена потурбувала Романа Івановича двічі. Коли в кардіологію потрапила пенсіонерка-сусідка – добра, самотня душа, яка завжди погоджувалася доглянути чужих котиків під час відпусток, поливати квіти, забирати пошту. І коли мати почала скаржитися на шалене серцебиття. Й ніколи не забувала зателефонувати і запросити на концерт.

Мама жартувала:

– Оленко, той кардіолог часом не закохався в тебе? Сивина в голову…

…Вона поспішала на репетицію. Наче дівчисько, перестрибувала через калюжі. Олена любила весну. І розхристаний світ, закоханий у сонце, й первоцвіти. І ранки, що пахли бруньками…

У перерві між репетицією набрала номер робочого телефону Романа Івановича. Хотіла нагадати про завтрашній концерт.

– Ви пацієнтка? – запитав жіночий голос. – Романа Івановича більше нема. Він…

– Що… що трапилося?

– Серце…

На концерті вона грала для нього. Прощалася, дякувала за шляхетне «моя пані», за те, що був гарним гостем у її житті. Дві душі – Оленина і скрипки – розуміли одна одну. Вони звучали так, наче музика Всесвіту в момент народження Землі…

Ольга ЧОРНА