А сім’я тільки міцніє від випробувань — в цьому переконалось подружжя Галина та Олександр Демчуки з Ківерців
А СІМ’Я ТІЛЬКИ МІЦНІЄ ВІД ВИПРОБУВАНЬ В цьому переконалось подружжя — Галина та Олександр Демчуки з Ківерців. Інакше вони б, мабуть, і не побралися, бо надто серйозний життєвий іспит випав вже на початок їх знайомства.
Катерина ЗУБЧУК
Цим випробуванням стала хвороба Галини. Родом з села Ромашківка Ківерцівського району, вона навчалася в Луцькому медичному училищі. Одержавши спеціальність фельдшера-лаборанта, приїхала за направленням на роботу в Ківерці. Працювала в лабораторії районної лікарні. Дівчина, яка з дитинства уявляла себе в білому халаті (“Хотіла бути тільки медиком”), швидко прижилась в колективі, в неї було чимало подруг. Мала вона й кавалерів, але серед них не бачила того одного-єдиного, за кого б хотіла вийти заміж. Вже навіть мати говорила дочці чи то з докором, чи із здивуванням: “І чого це так? Твої ровесниці дітей ростять, а ти що — принца чекаєш?”. — Принца не принца,— каже сьогодні Галина Авксентіївна,— але хотілось зустріти хорошу людину. А тут як на те, — плачевний досвід подруг: одна вийшла заміж і невдовзі розлучилась, бо чоловік почав випивати, друга, яка чекала довго свою пару, вибрала розлученого, і теж життя не склалось. Я сама себе заспокоювала: “Ще вийду заміж, ще встигну...”. Не могла зрозуміти, як шістнадцятирічні дівчата відважуються ставати дружинами, матерями, адже вони самі ще діти (а, працюючи в лікарні, бачила й таких). Одне слово, я боялась заміжжя. І навіть казала при нагоді: “Вийду заміж пізніше — менше дітей буде...”. Забігаючи наперед, скажу, що у подружжя Демчуків — семеро дітей. А тоді, коли Галина так боялась заміжжя, вона ще із своїм судженим не була знайома. Вони побачились вперше біля кінотеатру в Ківерцях, коли прийшли в кіно з різними компаніями. — Хоча у мене до цього були дівчата,— говорить Олександр Леонідович, — бо ж мав уже 24 роки, але не вибрав я з-поміж них нікого — то манери були не ті, то поведінка... А Галя сподобалась мені відразу. І в перший же момент я собі подумки сказав, що це буде моя дружина. Їх познайомили друзі. Вони почали зустрічатись. Але зовсім скоро Галя захворіла. Хвороба була настільки серйозна, що ні в Ківерцях, ні в Луцьку не взялись дівчину оперувати — направили в Київ, в одну із столичних клінік. “Ти ж така ще молода, чого так довго тягнула з хворобою,— почула Галя від лікарів. — Тепер може дітей не бути”. А вона “не тягнула” — просто не знала про хворобу. Неодружений, тобто, не взявши на себе ніяких зобов’язань, Олександр міг би тихенько, як кажуть, відійти в сторону. Може, про таке завершення їхнього знайомства вже й думала Галя. І яким було її здивування, коли одного дня Олександр прийшов до неї в лікарняну палату. Знайшов її в Києві! —Я оцінила це,— каже Галина Авксентіївна. — Але, мабуть, зіграло роль те, що дівчата, подруги мої не раз казали: “Могла б і кращого кавалера мати — вищого зростом, вродливішого...”. Тому навіть тоді я ще не була впевнена, що Олександр — моя доля. Виписавшись з клініки, я два місяці була на “лікарняному”. Навіть не попередивши Сашка, по суті, втекла від нього в село до своїх батьків. А він і в селі мене знайшов. І тоді мама, бабуня, яким я розповідала, звичайно, про хлопця, який у Києві мене провідував, сказали в один голос: “Дивись, дитино, як він за тобою упадає — видно, порядний хлопець і з серйозними намірами”. І в мене міцніло відчуття того, що Сашко — дуже добра людина. До того ж він був кавалером уважним, делікатним. Запам’яталось, що були і цукерки, і квіти від нього. Але особливо вразив він якось своїм подарунком. Я була з багатодітної сім’ї і розкоші не знала. Дивилась, яка гарна хустка-накидка на пальто у подруги, але не могла собі таку купити. А Сашко, ніби вгадав мої думки, і подарував точно таку хустку. Через півроку після знайомства в них були заручини. Сімнадцятого травня Галина і Олександр зареєстрували шлюб, а через тиждень великі родини наречених відгуляли їх весілля. Галина Авксентіївна, пригадуючи сьогодні день весілля, розповідає, що було багато дітей. Зазвичай, наречена обтанцьовує дружок, а вона стала в коло із зовсім малими дівчатками і хлопчиками й танцювала з ними. Аж мати не втрималась: “Може, не треба так?..”. — А я дуже любила дітей,— каже жінка,— і в товаристві малечі мимоволі переживала дивне відчуття даного жінці природою материнства. Після весілля минув уже рік, а в молодят дитини не було. Свекруха дивувалась: “І чого б то?”. — І тоді я розповіла їй,— говорить Галина Авксентіївна, — як ще до заміжжя подивилась документальний фільм про аборти, як була вражена словами, які промовляла ненароджена дитина: “Мамо, чому ти мене вбила?!”. Я тоді постановила собі: якщо вийду заміж, то скільки б дітей “не зав’язалось”, то буду народжувати. “Дивіться, як посипляться діти одне за одним, то ще не раді будете”,— сказала свекрусі. І вони посипались. У вісімдесят сьомому році народилась їх найстарша донька Аня, через два роки за нею — Андрійко. Ще через рік жінка відчула, що знову стане матір’ю. Коли в лікарні дізнались про це, то сказали, що родити більше не можна, бо чергові пологи можуть закінчитись дуже плачевно, і тоді залишаться без матері старші донька й син. — В той час ми з чоловіком,— розповідає Галина Авксентіївна,— сповідували православну віру. І старших діток хрестили в православній церкві. Але через свою хворобу (вона давала себе знати і доводилось їздити в Київ на обстеження) я почала шукати порятунку в Церкві християн віри євангельської. Не раз зверталась до Бога: “Якщо Ти є, оздоров мене”. А тут ще й таке вагання — народжувати чи ні? Пішли ми з Олександром у село Хопнів до пастора Григорія. Розповіли про свої сум’яття. І пастор нас заспокоїв: “Є бездітні сім’ї, які б хотіли мати сина чи доньку, але це залишається для них тільки мрією. Вони на черзі стоять, щоб всиновити чужу дитину. Знайте одне — Бог дає людям дітей...”. Це був остаточний переломний момент, який привів подружжя Демчуків до Церкви християн віри євангельської. П’ятнадцять років тому в один день чоловік і дружина прийняли хрещення. По суті, тоді хрестилось вже троє, бо Галина носила під серцем сина, якого назвали Анатолієм. А потім народився Діма, за ним Коля, Сашко і, нарешті, наймолодша Лариса, якій нині четвертий рік. Отож, до двадцятилітнього ювілею подружнього життя, який відзначатимуть в цьому році, в Демчуків — семеро дітей. Чи легко з таким сімейством? Звичайно, ні. Навіть тепер, коли підросли доньки й сини, коли батьки дивуються, як швидко минули літа. Що вже говорити про безсонні ночі, коли діти були зовсім маленькі, коли, як каже Галина Авксентіївна, найбільшим бажанням було відіспатись. Ми зустрілись з цим великим сімейством напередодні свята 8 Березня. Я поцікавилась, як же вітатимуть діти маму. — Послушанням своїм,— каже Галина Авксентіївна. — Бо ж на подарунки татові треба було б виділяти гроші із сімейного бюджету. А тут не дуже розженешся навіть при тому, що зараз ми обоє працюємо (чоловік — оператор газової котельні в “Укртелекомі” — прим. авт.). Тож тато й навчає дітей: “Найкращим для мами вітанням буде, коли ви допоможете їй на кухні, поприбираєте в кімнатах і не тільки на 8 Березня...”. Довелось почути й таке. Радять Демчукам колеги на роботі: “Їдьте в Америку, там легше багатодітним прожити”. Підказують писати, просити сприяння. — А що писати,— каже Галина Авксентіївна,— що просити? По-перше, у нас в Америці нема рідні — нема за кого зачепитися. По-друге, що нам уже шукати? Наші діти, може б, на чужині і прижились, але не ми, у свої сорок п’ять. Тож, дякуючи Богу, маємо здоров’я, маємо роботу. А ще город виручає. Проживемо. Може, не в таких статках, як хотілося б, зате в злагоді, любові, повазі. Цю любов, повагу візьмуть у життя і їх діти. Як взяли її у своїх батьків Галина Авксентіївна та Олександр Леонідович. — Мене мама й тато (на жаль, вже покійний) виховували на добрі,— каже Олександр Леонідович. — Я бачив повагу до жінки. Мама — м’якша за характером. Тато міг деколи підвищити голос. Але він був справедливий і завжди старався для сім’ї. І я стараюсь для своєї дружини, для діток. Сини й дочки бачать це й самі ростуть працьовитими. З’ясувалось, до речі, що відпочиває сімейство найчастіше на природі. А точніше — на городі. “Добрі люди дали в оренду в селі Бодячів тридцять соток” — на них і хазяйнують Демчуки. Дорослі й малі. На городі попрацюють діти — біжать в ліс за ягодами, грибами. А ще сини пішли в батька й дуже люблять рибалити. Оскільки в Ківерцях хороших місць для рибалки нема, то їздять в село Озеро — за десять кілометрів по трасі на Маневичі. Їздять велосипедами або рейсовим автобусом. Мали Демчуки автомобіль, та довелось його продати, щоб заплатити за навчання найстаршої дочки Ані. Про своїх батьків дівчина сказала так: — Мама й тато вміють вислухати, дати пораду... За цими словами — вдячність батькам за подароване життя, за той затишок, в якому вона зростає.
