«З дитинства були перекладачами батьків» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.73 € 33.28
«З дитинства були перекладачами батьків»

Лілія Кузьмич (на фото у центрі) і Люба Гнідець (праворуч) вважають, що розмовну жестову мову не можна втиснути в жодні сервіси, додатки.

Фото з архіву Волинської обласної організації Українського товариства глухих.

«З дитинства були перекладачами батьків»

На обліку у Волинській обласній організації Українського товариства глухих понад 1800 людей. Спілкуватися зі світом їм допомагають сурдоперекладачі. Про свою роботу розповідають працівниці Луцького будинку культури УТОГ Лілія Кузьмич та  Любов Гнідець

У світі глухих — ​від народження

— У Луцьку нас, перекладачів-дактилологів, які мають державний дозвіл, троє, — ​розпочала розмову Любов Гнідець. — ​Я, Ліля Кузьмич та Ірина Мироненко. Жестова мова для тих, хто чує, не зрозуміла, а для нас вона звична. Опанували її ще в дитинстві, бо ж виросли у сім’ях глухих. Тому коли накопичили словниковий запас, достатній для побутового спілкування, стали перекладачами для батьків. Ходили з ними в магазини, лікарні, аптеки…
Лілія Кузьмич: — ​У моїх батьків глухота не вроджена. Обоє народилися здоровими. Корективи внесло життя. Мама у півтора року мала необережність упасти з печі, а мачуха не звернула увагу, що в дитини з’явилися проблеми зі слухом. Дідусь, мамин тато, був висланий у Сибір. Коли повернувся, їй уже було 14. Тож лікування нічого не дало. У тата теж подібна історія. Маленьким із братом, розповідала бабуся, бешкетував. Залізли на піч, де сушилося зерно, борюкалися. А через деякий час почав скаржитися, що болить вухо. Коли звернулися до медиків, було запізно лікувати. Зернина, яка потрапила у вухо, загнилася. Тато практично втратив слух. Апарат не хотів носити. Тому коли дивився свої улюблені спортивні телепередачі, я йому завжди перекладала жестовою мовою, а він мене вчив нових слів…

«Зараз це називають булінгом»

— Чуючим дітям із сімей глухих, певне, важко увійти у світ звуків, навчитися розмовляти?

Лілія Кузьмич: — ​У перший рік життя у нас виникали проблеми зі зв’язним мовленням. Батьки ж не могли навчити. Перше своє слово я сказала жестовою мовою, а коли зіп’ялася на ноги, возили до родичів у село. Говорити я вчилася у них. А потім пішла у дитсадок, російськомовний. Мама віддала туди, де брали. І дуже тішилася, що я розмовляю. Але приїхала тітка зі Львова і жахнулася: «Вона ж у тебе говорить російською!». Тому українську вчила вже у школі. У перший клас пішла в 14-ту.

Нас нерідко ображали, називали то німими, то глухими. У дворі не хотіли дружити. Я плакала, не розуміла: чому? Яка ж я німа, коли розмовляю?

Любов Гнідець: — ​Мене також відвозили у село до рідних. Багато дав для розвитку мови і дитсадок, спілкування з дітьми.

— Як до вас, дітей із нечуючих родин, ставилися однолітки?

Л.Г:  — Суспільство, на жаль, ще не толерантне до людей із вадами здоров’я, їхніх дітей. Нас нерідко ображали, називали то німими, то глухими. У дворі не хотіли дружити. Я плакала, не розуміла: чому? Яка ж я німа, коли розмовляю?

Л.К: — ​Діти не усвідомлювали, що нам боляче, коли нас обзивали, не сприймали нас, наших батьків такими, якими ми є. Зараз це називають булінгом і всіляко борються з таким явищем. А тоді намагалися не помічати. Хоча й досі, на жаль, можна почути: пішла глухоніма. Нема такого слова! Краще казати: людина з порушенням слуху або ж глуха, нечуюча.

Л.Г: — ​Толерантності, поваги до тих, хто має вади здоров’я, нам ще треба вчитися. Щоб налагодити порозуміння між суспільством і тими, хто не чує, ми постійно організовуємо навчальні проєкти. Вчимо жестової мови соціальних працівників, поліцейських.

— Чи важко опанувати нею?

Л.К: — ​До мене звертається багато людей із проханням допомогти освоїти мову жестів. Зокрема ті, кому по роботі доводиться спілкуватися із людьми з вадами слуху, хочуть розуміти їх. Але я завжди запитую, чи є хтось поряд із тих, з ким би могли розмовляти нею, бо коли немає, то мову жестів не вивчиш. Вона має власні правила, треба бути готовими до іншої побудови речень. І якщо починати вчити її з нуля, то це досить важко, не все будеш розуміти зі сказаного.

«Ми проживаємо їхнє життя, їхні емоції»

— Де готують перекладачів?

Л.К: — ​У системі УТОГ. Організація має ліцензію Міністерства освіти і науки, проводить 4-місячні курси з підготовки перекладачів жестової мови. Після них видає сертифікат державного зразка. Раніше через кожні 3 роки ми їздили на курси підвищення кваліфікації. Тепер добилися, щоб ті, котрі працюють у системі УТОГ, проходили їх через 5 літ. Першу і вищу категорії перекладачі підтверджують у Києві, а нижчі — ​на місцевому рівні. Ми з Любою Сильвестрівною маємо вищу. Вона отримала її раніше, а я — ​торік. Працюю перекладачем-дактилологом з 2004-го. Мене запросила на цю посаду голова обласної організації УТОГ Галина Сопронюк, знаючи, що я на побутовому рівні готова спілкуватися із нечуючими. Пішла на курси, де отримала документ, що можу працювати, і відразу першу категорію.

Л.Г: — ​А я посвідчення перекладача-дактилолога отримала у 1995 році. Нині працюю за фахом, директором будинку культури, бо ж закінчила Рівненський інститут культури, і водночас перекладаю нечуючим.
— Бачила, як ви і пані Ліля розмовляли із людьми, які мають вади слуху, намагалися вирішити їхні життєві проблеми, заспокоювали. Ви для них — наче психологи…

Л.Г: — ​Перекладаючи, ми проживаємо їхнє життя, пропускаємо крізь себе їхні емоції. Працюємо ж і на похоронах, і на весіллях. Ходимо з ними до ЦНАПу, лікарні… Часом супроводжуємо до поліклініки, а там — ​черга. Ніхто не хоче пропускати. Я б зачекала, але затримаюся — ​наступний нечуючий не встигне до суду, Пенсійного фонду чи департаменту соцполітики.

— Часто бачу вас на екрані телевізора, поруч із ведучими програм.

Л.К: — ​Я позаштатний працівник Волинської філії Національної телекомпанії України, роблю сурдопереклад новин, передач. Тривалий час працювала там і Любов Сильвестрівна. Для нас обох пам’ятним був перший вихід в ефір. 6 лютого 2008 року ми прийшли на генеральну репетицію. Мене посадили за стіл, а вона заховалася. Коли закінчилися новини, вилазить і каже: «Не знаю, як ти, а я вся спітніла від хвилювання». «Ти ж нічого не робила?» — ​дивуюся. А вона: «Як не робила? Я під столом повторювала все те, що й ти, весь інформаційний потік, усі новини передавала жестами». Спершу було складно встигати за диктором, перекладати в такому ж ритмотемпі, як і він.
— У будинку культури двері не закриваються і під час коронавірусного карантину.

Читайте такожУ моєї доні — ​оченята карі. А вона хоче сині…

Л.Г: — ​Працюємо, правда, не так, як до цього. Змушені відмовитися від ряду культмасових заходів. Але щочетверга проводимо інформаційні години, розповідаємо людям, що відбувається в Україні, світі. Стільці розставляємо так, щоб сиділи далеко один від одного, дотримувалися соціальної дистанції. Допомагаємо вирішувати проблеми тим, хто не чує. «Дитяча місія. Україна» виділила нам 100 продуктових наборів, організували роздачу. Лежачим доставили додому. А завершиться карантин, повернемося до звичного режиму роботи. Люди ж хочуть спілкуватися, пограти у шахи, більярд.