Як на Поліссі житнівку гнали просто в лісі: «Із перваком і до Брежнєва пропустять» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.63 € 33.50
Як на Поліссі житнівку гнали просто в лісі: «Із перваком і до Брежнєва пропустять»

Дорогу до підпільної гуральні-броварні чужий не знав.

Фото із сайту pixabay.com.

Як на Поліссі житнівку гнали просто в лісі: «Із перваком і до Брежнєва пропустять»

У радянські часи тут полюбляли самогонку із пророщеного жита

Її гнали в лісі на мінізаводах, які називали броварами. А всьому цьому сприяли природні умови: низинна місцевість, села, оточені лісами, в яких можна було заховатись від правоохоронних органів. А ще — бездоріжжя. Люди добирались до райцентру так званим вантажним таксі — автомобілем ГАЗ-66. То ж чи могла міліція регулярно їздити в глибинку і виявляти там вогнища самогоноваріння? Практично ні. Тоді горілку не гнали хіба що ліниві

«Без могорича в селі — ​ніяк»

Свого апогею це явище досягло у брежнєвські часи. Самогонка потрібна була не тільки на свята, але й у будні — ​люди будувались, а потрібно посадити город чи привезти дров або заколоти кабанця — ​без обіду з горілкою не обійтися. А ще коли до хати завітав бригадир — ​мусили пропонувати могорич, щоб був добріший. Житнівку полюбляло і районне начальство. Одна місцева жіночка хвалилась, що із перваком і до Брежнєва пропустять. Хоча велась якась примітивна боротьба із самогоноварінням, але люди до неї призвичаїлись і тихенько собі гнали оковиту.

Такі агрегати зазвичай ставили у безлюдних місцях у лісовій гущавині.
Такі агрегати зазвичай ставили у безлюдних місцях у лісовій гущавині.

 У волинському селі Щитинська Воля, що на Ратнівщині, тоді на 200 дворів у лісі в різних кутках стояло чотири таких мінізаводи, які в часи пік працювали цілодобово. Їх встановлювали в найглухіших заростях. Час від часу розташування міняли. Бо ж хтось міг таки донести в міліцію. На кожному новому місці копали яму на воду. Виготовляли люди такі самогонні апарати здебільшого самі. Найперш потрібно було дістати металеву бочку на 200 літрів води, звану котлом. Для цих потреб використовували ємності, в яких у повоєнні літа у селах продавали бензин, гас чи солярку. Бочку розрізали і вставляли зверху дерев’яне дно, в якому пробивали отвір для труби. Натомість господар мусив зробити два бражники — ​дерев’яні діжечки зі вставними з обох боків денцями; перший уміщав три, а другий — ​два відра браги (така кількість рідини називалася «гонкою»). При цьому обов’язково потрібно було виготовити меншу посудину — ​сухопарника, тобто пристрій, в якому осідала вода й сивушні масла. Нарешті завершував цю конструкцію холодильник — ​діжка, в яку вставляли мідну спіралеподібну трубку, котра мала повністю покриватися водою. При самому денці з холодильника виходив назовні кінець змійовика, під який підставляли посуд і з якого вже скапувала чи дзюркотіла горілка. Щоб вона рівномірно потрапляла в посудину, на кінець трубки прикріплювали пасмо обробленого льону.

Тепер мало хто повірить, що колись люди займались такою трудомісткою технологією. 

Всі ємності з’єднували вигнутими П-подібними трубами. Брагу заливали через верхні отвори в бражники, а дірочки міцно забивали дерев’яними корками; місця, куди вставлялися труби, щільно затикали клоччям — ​«щоб пара не просочувалася». Знизу у бокових стінках бражники мали по отвору для випуску перегнаної браги. Ці отвори теж забивали корками. Цікаво, що їх виготовляли із гілок дерев, а на кінці залишали сучок, щоб краще було виймати у потрібний час. Для того, аби не зірвало під напором пари труби, їх укріплювали палицями з гачками зверху, міцно забивши в землю.

«І горілка йшла чиста, як сльоза»

Щоб зробити закваску, зерно висушували на печі. Потім мололи і висипали у велику дерев’яну бочку, заливали крутим кип’ятком та розмішували, допоки брага ставала однорідною. Чекали, коли вона охолоне до певної температури (її визначали на око), а тоді вже кидали дріжджі. Вистоювалась закваска десь приблизно днів з десять, а тоді її везли для перегонки на горілку. Питали дозволу власника мінізаводу, наймали їздового і доставляли таємно вночі колгоспними кіньми. З дому брали також сухі дрова.

А ось Генсек ЦК КПРС Леонід Брежнєв (1906–1982) особливо полюбляв із самограїв сливовицю, яку часто брав  із собою на полювання.
А ось Генсек ЦК КПРС Леонід Брежнєв (1906–1982) особливо полюбляв із самограїв сливовицю, яку часто брав із собою на полювання.

 Металевий котел із водою стояв на підкладених знизу цеглинах десь на висоті 30 см, щоб під ним могли вільно горіти дрова. Спочатку розкладали вогнище з великим полум’ям. Потім вогонь зменшували — ​«щоб брагу не погнало в труби». Коли вода закипала, пара подавалась у перший бражник по трубі. Через деякий час посудина починала «гудіти». Згодом подібне відбувалося і в другому бражнику. Приблизно через півтори-дві години вже «гуділи» обидва. Спиртова пара йшла в сухопарник, де частка води осідала на дно, а легші частинки пари по тонкій трубці надходили до посудини. У неї ставили лійку, клали вату, а на вату — ​березові вуглини. І горілка йшла чиста, як сльоза. З однієї гонки отримували до 6–7 літрів, а то й більше міцної самогонки. Перша півлітра вважалася найміцнішою — ​більше 80 градусів, її називали «перваком»; здебільшого його тримали для настоювання ліків із трав. У селі всі знали, у кого «свіжа» горілка, і без проблем її можна було купити. Пів літра такої самогонки коштувало один карбованець, а первак — ​3 карбованці. Тож краще і дешевше виходило купити пляшку перваку, ніж «казьонку» за 3 карбованці 62 копійки.

Самогонка, цибуля та сало — «джентльменський набір» українського селянина.
Самогонка, цибуля та сало — «джентльменський набір» українського селянина.

 Слід відзначити, що вдень до бровара навідувались чоловіки — ​одні, щоб поцікавитись чергою, а інші — ​«на дурняк» випити. За місцевою традицією, хто туди навідувався, тому наливали. Економніше виходило гнати самогон уночі. В основному за один раз виганяли 3–4 гонки. Перегнану брагу забирали додому і давали домашнім тваринам як смаковитий підкорм. Із власником мінізаводу розраховувалися так — ​за вигнаних 4 гонки «платили» літром горілки.

«Хто пив житнівку, той знає, що кращої не буває»

Так званий горбачовський «сухий закон», прийнятий навесні 1985 року, дійшов і до Щитинської Волі. Вже восени, коли люди копали картоплю, у село приїхав вантажним автомобілем конфісковувати горілчані мінізаводи сам голова райвиконкому, за годину попередивши голову сільської ради. Вона по проводовому телефону повідомила «своїх людей», щоб ті швиденько побігли і сповістили про ситуацію власників броварів. Питання збереження самогонних апаратів вирішувалось оперативно. Коли у село приїхав районний начальник, голова сільради завела його під селом у густі лози, щоб затягнути час на пошуки броварів, і власники встигли їх розібрати і заховати. Дорога була кожна хвилина. Походивши у лозах, районний керівник сказав, що до мінізаводу повинна бути вбита возами дорога. Сівши в машину, вони зразу ж натрапили на неї і за пів кілометра — ​на першого самогонного апарата. Під котлом ще горів вогник. Чоловік, який гнав самогон, встиг утекти із горілкою. Учасники боротьби із самогоноварінням повиливали на землю всю брагу, а самогонний апарат і порожні бочки повантажили в кузов автомобіля. Все причандалля ледве вмістили. Це був перший і останній такий наліт районного начальства.

«Наливай, наливай, кума, по «марусін поясок»...»
«Наливай, наливай, кума, по «марусін поясок»...»

Слід зауважити, що у кожного власника мініброварні був новий апарат у запасі. Він його в будь-який час міг пустити в хід. А в селі ще довго гнали житнівку і цукрівку в лісі. А коли в незалежній Україні нещадна боротьба із самогоноварінням припинилась, апарати позабирали з лісу. Тепер мало хто повірить, що колись люди в страху займались такою трудомісткою технологією. А хто пив житнівку, той знає, що кращої не буває. А ще тоді говорили, що вона бере не за столом, а за селом.

Микола ДЕНИСЮК, с. Щитинська Воля Ковельського району Волинської області.