«Єдиний спосіб припинення війни — ​це перемога над Росією» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.64 € 31.22
«Єдиний спосіб припинення війни — ​це перемога над Росією»

Олег К. Романчук не намагається романтизувати історію, а шукає глибинні причини того, що відбувається в нашому суспільстві.

Фото із сайту nsju.lviv.ua.

«Єдиний спосіб припинення війни — ​це перемога над Росією»

Нещодавно вийшла з друку ориґінальна праця, котра викликає інтерес із багатьох причин. Ідеться про нову книгу Олега К. Романчука «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи» (на фото). Вона має ще й уточнюючу назву: «Публіцистика воєнного часу. Вибрані тексти 2014–2019: статті, есе»

Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи.

(Рецензія на нову книгу Олега К. Романчука)1

Нещодавно вийшла з друку ориґінальна праця, котра викликає інтерес із багатьох причин. Ідеться про нову книгу Олега К. Романчука «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи». Вона має ще й уточнюючу назву: «Публіцистика воєнного часу. Вибрані тексти 2014–2019: статті, есе».

Відомий публіцист, письменник, науковець і викладач Олег К. Романчук у своїй книзі здійснив ретельний аналіз причин наших перемог і поразок, успіхів і невдач. Відразу зазначимо, обрана автором проблематика твору є надзвичайно актуальною і соціально важливою.

Автор, як своєрідний новітній літописець, крок за кроком подає читачеві в хронологічній послідовності не лише факти з новітньої історії України, а намагається відшукати глибинні причини усього того, що діється в нашій державі і суспільстві. У цьому виданні він висловлює свій біль, тривогу, бачення майбутнього Української держави. Його книгу можна умовно поділити на чотири розділи: 1) держава – влада – суспільство, 2) російсько-українська війна, 3) історія України, 4) культура, віра, мова.

Олег К. Романчук увів до наукового вжитку нові матеріали, або ті, які досі не привертали достатньо широкої уваги. У результаті події одержують висвітлення з різних ракурсів, а сумарний результат виглядає в певному розумінні багатомірним, багатобарвним. Доречними є такі елементи книги як епіграфи. Поринаючи в їхній смисл, читач отримує додаткові можливості для того, щоб чути не лише голос автора, а й думки світових авторитетів.

Розпочинається книга публікацією «Від кризи соціального розвитку до соціального вибуху?». Вона написана у січні 2014 року, коли перед Україною постали основні критичні завдання. Це був час Революції гідності, час, коли внутрішні й зовнішні протиріччя в Українській державі настільки загострились, що для її подальшого існування нагальне розв’язання критичних завдань стало життєвою необхідністю. Письменник застеріг, що тут неприпустимі помилки – інакше наслідки для суспільства, країни будуть катастрофічні. Народ повстав і повалив ненависну владу. Автор цілком резонно ставить питання – «Чого потребує нинішня Україна?» – і відразу дає відповідь: «Насамперед політичної волі політичного проводу». На думку Олега К. Романчука, Українській державі необхідні системний аналіз, інвентаризація не лише засобів виробництва, а й думок, світогляду, переоцінки суспільних цінностей, моралі. В умовах російської агресії Україні, вважає публіцист, треба, не випускаючи з рук автомата, провести кардинальні реформи – в державному апараті, в правоохоронних органах, у війську.

Особливим предметом його уваги стала ключова тема: російсько- українська війна. Їй автор присвятив цілу низку таких статей, есе, як «За крок від інтервенції чи перевірка на патріотизм?», «Як виграти війну? Війна як система», «Порошенко має позбутися страху. Війну треба визнати війною», «Головний противник, або Вгору по драбині, що веде долу», «Як перемогти Московію?», «Війна Росії проти України», «Колаборація по-українськи», «Особливий статус Донбасу не принесе мир», «Мир над усе» та багато інших. У них публіцист намагається зрозуміти причини, аналізує перипетії і робить прогноз можливих наслідків війни для сучасної України.

Відповідно до своїх правових обов’язків, українська влада мала б організувати визвольну війну, а не соромливо намагатись домовитися з новітнім лідером Орди.

Олег К. Романчук наголошує, що відповідно до своїх правових обов’язків українська влада мала б організувати визвольну війну, а не соромливо намагатись домовитися з новітнім лідером Орди. Він стверджує, що українцям необхідно позбутися будь-яких ілюзій щодо можливостей домовитися мирним шляхом із країною-агресором. Для нас, вважає, єдиний спосіб припинення війни – це перемога над Росією.

Органічним розвитком цієї проблеми постає тема осмислення імперської, тоталітаристської, шовіністичної основи сьогоднішньої путінської Росії. Автора можна зарахувати до числа особливо найпроникливіших аналітиків в українській публіцистиці, який уміє доглибинно розтинати ментальні та ідеологічні пласти російського великодержавництва. Він наголошує, що війна за історичну пам’ять між Московією та Україною ніколи не припинялась, що ворожа пропаганда століттями працює, аби тримати під контролем наші культурні, територіальні, економічні кордони. Протистояння Києва і Москви триватиме доти, зауважує письменник, доки на мапі світу існуватиме етнічна антисистема з брутально привласненою історією Київської Русі. «Найважливішою причиною всіх наших бід, як зазначає, є перебування у стані «хронічної невизначеності». Країна від однієї невизначеності переходить в іншу. Не розв’язавши проблем минулого, потрапляємо в ситуації, які ще більше переобтяжують нас цим минулим.

Імпонує те, що Олег К. Романчук не прагне ідеалізувати або романтизувати історію. Ця тематика досить повно представлена у книзі. Так, у статті «Червоно-коричневий вірус» на основі порівняльного аналізу дійшов висновку, що між комунізмом і фашизмом існує спорідненість. Зокрема, у цьому аналізі він звертається до класика світової філософії Карла Ясперса, який охарактеризував держави, створені нацистами та комуністами, як злочинні, і такі, що не можуть бути реформовані. Їх можна лише ліквідувати.

Автор нагадує читачам, що комуністичні ідеологи полюбляли вказувати на злочинну нелюдську природу фашизму. Тим часом біля ідейних витоків сталінщини стоїть зловісна постать представника російського революційного тероризму, лідера «Народної розправи» Сергія Нечаєва з його «Катехізисом революціонера», в якому проповідувалася цілковита відмова від будь-яких моральних норм задля перемоги ілюзорної мети – комунізму. Сталіну і його поплічникам із більшовицької партії до снаги було співробітництво із нацистами Німеччини. 25 грудня 1939 року в «Правде» за підписом Й. Сталіна був надрукований текст телеграми міністрові закордонних справ Німеччини фон Ріббентропу: «Благодарим Вас, господин министр, за поздравления. Дружба народов Германии и Советского Союза, скрепленная кровью, имеет все основания быть длительной и прочной». Тож навряд чи лицемірив Іоахім фон Ріббентроп у розмові з італійським міністром закордонних справ Галеаццо Чіано, зятем італійського дуче, 10 березня 1940 року, коли зізнавався: «Я почував себе у Кремлі, мов серед давніх партійних товаришів».

В іншій статті «День Перемоги» чи «День Скорботи»? публіцист стверджує, що в путінській Росії ідея «Великої Перемоги» перетворилась на своєрідний «останній бастіон» імперської ідеології, на табу, яке не терпить переосмислення. Найменша спроба створити об’єктивну наукову картину минулої війни розцінюється як замах на щось священне й непорушне. Москва зуміла окупувати інформаційний простір Української держави – телеекрани заполонив радянський кінобрухт, примітивні кінофальшивки, від яких відгонить совдепівською пропагандою, російсько-імперським шовінізмом й мілітаризмом.

Автор не залишається осторонь іншої дратіливої теми часів Другої світової війни – «Волинь’43». У статті «Колаборація по-українськи» він стверджує: «На жаль, в історії Української держави XXI століття виявів колаборації предостатньо. Скандальних і промовистих. Приміром, 1 липня 2013 року 148 народних депутатів України звернулися до сейму Республіки Польща з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу».

Нагадаємо, у Луцьку презентували книги про армію, війну та волонтерів.

Коментуючи хворобливі фантазії деяких українських парламентаріїв про геноцид поляків, експрезидент Леонід Кравчук відзначив: «Заява 148 з них із закликом до польського сейму визнати події на Волині геноцидом – безпрецедентний у світовій історії випадок, коли політики просять законодавчий орган іншої держави звинуватити у найважчому із злочинів представників свого народу. Це антигромадянський, антинаціональний крок, що може бути прирівняний до національної зради».

Предметом уваги Олега К. Романчука стала тема Брестського мирного договору. У статті «Відлуння Берестейського миру» досить детально, на основі архівних матеріалів, спогадів учасників переговорів аналізує причини та наслідки укладення для України Брестського мирного договору.

В іншій статті «Коли ООН позбудеться Росії?» автор наводить аналогії із 82-річними подіями, коли 14 грудня 1939-го СССР було виключено з Ліги Націй, попередниці ООН, за масові бомбардування сталінською авіацією цивільних об’єктів Фінляндії, зокрема її столиці Гельсінкі. Тепер, коли Росія вчинила акти агресії проти суверенних держав Грузії та України, автор рекомендує українським дипломатам порушити питання про перебування Росії в складі Ради безпеки ООН, а відтак у самій організації, яка, втім, уже давно потребує кардинальної реорганізації.

Вочевидь, що більшість проблем, які постали перед Україною, так чи інакше пов’язані з питаннями демократії, національної та міжконфесійної злагоди. Незаперечним здобутком публіциста стало те, що він постійно звертається до проблем духовності нашого суспільства – освіти, культури, віри, мови. Широка палітра духовно-культурного матеріалу, докладне цитування моральних авторитетів та лідерів думок діють можливість говорити про стійке намагання автора подолати постімперські детермінанти у змісті суспільної свідомості.

І саме в цьому моменті розкривається головний сенс творчості Олега К. Романчука як публіциста: сміливо стояти на сторожі насущних принципів нації і беззастережно боронити їх супроти фальші, підлості та безідейності. Його нова книга «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи», безумовно, сприятиме значному нагромадженню знань про широкий спектр українських проблем, а тому цінність видання – непроминальна.

Микола КУЧЕРЕПА – професор Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Романчук Олег Костянтинович. Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи. Публіцистика воєнного часу. Вибрані тексти 2014–2019: статті, есе. Львів: «Універсум», 2020. 607 с.