Реальна історія волинської заробітчанки: Після першої зустрічі медбрат Ян сказав «дохтурці» з України: «Milujem vas!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.37 € 32.06
Реальна історія волинської заробітчанки: Після першої зустрічі медбрат Ян сказав  «дохтурці» з України: «Milujem vas!»

Ірина і Ян Франьо на початку довгої щасливої сімейної дороги.

Фото Лесі ВЛАШИНЕЦЬ.

Реальна історія волинської заробітчанки: Після першої зустрічі медбрат Ян сказав «дохтурці» з України: «Milujem vas!»

Коли три роки тому рідні й друзі проводжали 42–літню горохівчанку Ірину Корольчук у Словаччину на заробітки, то й гадки не мали, що чужа країна не лише гідно оцінить її професіоналізм (за фахом вона медсестра), а й подарує щастя в особистому житті. «Я запрошую тебе на своє весілля. Ми з Яном вирішили одружитися», — мовила мені недавно Ірина, трохи ніяковіючи. І я поїхала за кордон побажати подрузі сімейного щастя і познайомитися з людьми, з якими вона в чужій країні почувається впевненою

На двоярусний коровай митники звернули більше уваги, ніж на сумки із одягом і подарунками

Перевізникові було зручно везти нас вночі, тому помилуватися осіннім золотаво–багряним Закарпаттям не пощастило. Трохи дивно було не бачити довгої черги на переході. Порівняно швидко нас пропустили українські прикордонники. Усміхнених пасажирів із Горохова (на весілля їхав син Ірини Богдан із дружиною Ольгою) приязно зустріли і словацькі митники. На двоярусний український коровай вони звернули набагато більше уваги, ніж на сумки із одягом і подарунками.

Водій пояснював словацькою, що це такий святковий хліб, який батьки та найрідніші люди дарують подружжю як символ миру, добробуту й любові. «Колач!» — страж кордону вмить «перехрестив» на свій лад наш національний кулінарний шедевр, бо й у колоритній Словаччині теж є звичай готувати трохи схожий весільний десерт.

— Колач!  — страж кордону вмить «перехрестив» на свій лад наш національний кулінарний шедевр.

…Ця країна зустріла нас такою зливою, що, здавалося, небо поливає землю із величезної бездонної бочки! Але після дощу засяяло сонце — й Словаччина зачарувала нас своєю неповторною красою.

Вона — воістину рай для тих, хто любить гори. Вкриті лісами вершини торкалися блакитного неба. Хотілося вийти з машини й швидесенько піднятися в ту прегарну вись. А замки, фортеці, палаци! Вони усюди — над ущелинами й на схилах! Диву даєшся, як їх зводили словаки, як обживалися в своїх монолітних домівках, захищалися від ворогів, раділи бажаним гостям!

Читайте також: Понад 10 років прикута до інвалідного візка дівчина... прийшла до вівтаря (Відео).

Іноземні пенсіонери називають Ірину донькою

Поїхати за кордон далеко від дому горохівчанка відважилася, щоб допомогти стати на ноги трьом дітям. Чужина зазвичай випробовує заробітчан гірким хлібом, від якого часто хочеться плакати їм і тим людям, котрі за ними щиро сумують. На щастя, тепер у всіх є мобільні, а в них — вайбери, вотсапи, телеграми… Тож ми з Іриною розмовляли здебільшого пізно ввечері, коли вона поверталася з роботи.

Потрапити одразу медсестрою в словацьку лікарню вона могла лише мріяти. Тому на початках у Братиславі не гребувала роботою посудомийки, прибиральниці. Потім земляки порадили піти доглядальницею в приватний пансіонат для престарілих людей. Робота була не з легких, у голосі подруги довго відчувалася безпросвітна втома і журба за рідною Україною.

І все ж незнайомі люди оцінили Іринину доброту. Старенькі пацієнти почали горнутися до чуйної українки й називати її донькою. У хвилини спілкування з нею забували про самотність і немічність. Колеги із перших днів відзначили її професійний хист. Це й не дивно, бо руки цієї маніпуляційної сестри терапевтичного відділення Горохівської районної лікарні протягом 23 років називали золотими всі хворі, яким вона робила уколи чи ставила крапельниці.

Щоб продовжити займатися в Словаччині медсестринською справою, подруга вирішила підтвердити свій диплом. До речі, зробити це на віддалі доволі складно. Допомогти зголосилися словаки, а поручилися за неї авторитетні тернополяни Галина й Олег Пруси. Тепер Ірина Богданівна Корольчук із Горохова на Волині — головна медична сестра реабілітаційного центру в селі Модрова — мальовничому туристичному поселенні з цілющими гірськими водами. Ба ні, тепер Ірина  – вже Франьо–Корольчук.

«І в нас, і в вас — хай буде гаразд»

Ці слова звучали багато разів на словацько–українському весіллі в затишному ресторані серед величної гірської краси… Із своїм обранцем Ірина познайомилася на роботі. Тепер уже знаю, що для показного на вигляд і добропорядного медбрата пансіонату Яна Франьо українка Ірина стала коханням з першого погляду. Вона ж, розчарувавшись у двох заміжжях, зневірившись у почуттях, спершу ніяк не могла наважитися на нові стосунки. Але щиріст Яна перемогла. Чоловік запропонував коханій руку й серце.

…Весілля було сповнене української приязні й словацької гостинності. Усі підопічні пансіонату благословили Ірину і Яна вдячними словами, батьківськими поглядами, наче найрідніших людей. Адже багатьох із них подружжя разом із колегами зуміло порятувати від коронавірусу. За святковим столом пів сотні гостей співали, як уміли, українських та словацьких пісень, потім витанцьовували вальси, польки й гопаки, смакували українським короваєм та словацькими колачами. А вже через деякий час Ян приїхав на Волинь, щоб познайомитися з новою родиною, від якої у захваті.