Історія для душі: Магія старої вулиці

…Іванка й подумати не могла, що так станеться. Дмитро, її чоловік, з яким прожила багато років, пішов до іншої. Молодшої. Сказав, що безтямно закохався. А йому вже сорок п’ять. Як і їй, вони однолітки.

З Дмитром було по-різному. Не раз ревнував, скандалив. Через те Іванка не стала художницею. А могла. В неї хист. Інститут закінчила. Зараз працює викладачкою. Навчає художньому ремеслу студентів.

Колись брала участь у виставках молодих художників. Винаймала дешеву невеличку кімнатку, яку величала творчою майстернею. Там збиралися її друзі. У неї було стільки планів…

Після весілля Дмитро деякий час терпів її «патлату» тусівку та «художні манси». Так називав творчість своєї дружини.

Іванка працювала художником-оформлювачем на одному з підприємств. Переважна більшість працівників  — ​чоловіки. Дмитро влаштовував скандали через ревнощі. Сердився, що дружина мріє про славу художниці. Згодом вдалося влаштуватися на викладацьку роботу. Картини писала зазвичай, аби подарувати комусь із родичів чи друзів.

Іванка змирилася з прикрим чоловіковим характером. Але й подумати не могла, що Дмитро таке втне.

— Я йду від тебе, — ​сказав просто й буденно.

— Куди? — ​запитала розгублено.

— Я не кохаю тебе. І ось зустрів її… чудову жінку.

— А син?

— Уже дорослий. За руку водити не треба. За житло не хвилюйся. Буду мешкати в квартирі, яку здаємо у найм. А тобі з сином залишається ось ця.

Дмитро пішов. Син відмовився спілкуватися з батьком. Іванці ж було дуже кепсько, впала в депресію.

— Мамо, тобі треба почати писати картини, — ​радив син. — ​І кудись поїхати.

— Не все так просто, Сергійку…

…І ось вирішила поїхати до Лесі. Подруга дитинства недавно овдовіла. Діти в місті. Жила сама. Працювала в сусідньому селі в аптеці. Тримала сяку-таку господарку. Коли Іванка зателефонувала й напросилася в гості, Леся зраділа:

— Ну нарешті!

…Одягнулася, вийшла надвір. Ноги самі понесли на сусідню вулицю. Її вважали найстарішою в селі. І людей старих тут жило колись багато. А тепер більшість осель порожні. Деякі вже розсунулися. А деякі доживали віку…

Іванка пам’ятала багатьох стареньких бабусь та дідусів. Ось тут жила баба Текля. Біля її хати завжди росли мальви. Текля була дуже побожною. Бабуся розповідала, що в молодості ця жінка була красунею і жартівницею. Але Іванка не пригадує, аби баба Текля усміхалася. Вона втратила на війні чоловіка. Потім поховала сина. Рідний Теклин брат згинув у Сибіру. Завжди носила чорну хустину. А її очі затьмарював сум… Сонце гладило холодним ранковим променем розбиті шибки Теклиної хати. Немов хотіло загоїти ці рани.

— Я намалюю бабу Теклю, що дивиться крізь шибку, в якій відбивається сонце. І усмішку. Вона усміхатиметься сонцю. І мальвам, що ростуть понад штахетами…

Іванка незчулася, що розмовляє сама з собою. На невидимій палітрі грудневого ранку наносила перші штрихи майбутнього циклу своїх картин.

…А тут мешкали баба Якилина з дідом Харитоном. На вікнах Якилининої оселі були занавіски з вишитими птахами. Хата зовсім похилилася. Рами повилітали, від давності, а мо’ хтось допоміг.

— Я намалюю птахи, що вилітають із вікон старенької Якилининої домівки…

…А тут жила баба Ганка. Її син був якимось начальником у районі. Кликав матір до себе. Не погодилася: невістки не любила. Ганка тримала корову. Стару й неповоротку. Зате молоко було смачне. Бабця пригощала ним Іванку. В Ганки було багато глечиків. Мила їх кропивою і сушила на штахетах. Коли худобини не стало, глечики все одно, наче коралі, прикрашали штахети…

…Ось хата діда Охріма. У нього був пес Бобко, кілька курок і розбишакуватий півень…

…А то  — ​Мельників. Їх так називали, бо дід Ілько у млині працював. І син мельникував. Баба Мотря Мельничиха була сива-сива. Мала добру усмішку й лагідні очі. Любила квітчасті запаски. Вона скидалася на бабусь-чарівниць із казок…

… Тут жив дяк. Тут — ​баба Дарка з дідом Гнатком…

А ось і остання хата. Точніше, хатнисько. Тут жила Іванчина бабуся Маринка. Прийшла сюди в невістки з іншого села. Вона прожила довге життя зі своїм судженим Дмитром. Народила двох дітей. Діти виросли, подалися в місто. А бабуся з дідусем завжди їх чекали. А потім ждали в гості онуків.

Через дорогу від бабусиного обійстя стоїть стара дерев’яна церква. А далі — ​поле. Відчула, що змерзла. Пора повертатися.

Ще раз спинилася біля колишньої бабусиної оселі. На місці хати виросли дерева. Певно, вітер приніс насіння. А може, птахи…

— Іванко, ти куди ходила спозаранку? — ​запитала Леся.

— Малювати.

— Жартуєш…

Іванка усміхнулася.

…Поїздка до Лесі та спогади дитинства повернули Іванку до творчості. І депресія зникла. Вона зупинятиме на мольберті час, який минає…

…Спершу влаштувала виставку в навчальному закладі, де працювала. А згодом — ​у картинній галереї. Її роботи мали успіх. Бо мають душу.

Цикл своїх робіт назвала «Магія старої вулиці». На картинах вулиця ожила. Злітали з вікон птахи. Гріли боки на штахетах глечики. Вились дими з коминів аж до зір. Усміхалася баба Текля… З картини на картину перетікало життя, якого вже не було. Очі стареньких дивилися на нинішній світ то сумно, то сполохано, то здивовано…

А на цій картині  — ​хатнисько і дерева, що проросли на ньому. Двоє стареньких зупинилися й дивляться на своє колишнє обійстя. Це  — ​Маринка з Дмитром. Над храмом кружляє пара голубів. Від храму дорога веде в поле. І там злітає в Небеса й простягається у Вічність, що квітне призахідним сонцем…

Ольга ЧОРНА.

Читайте також у нас: «Обережно: цей продукт «вбиває» ваш імунітет».