Курси НБУ $ 39.79 € 42.38
«По закону мені положено»:  мама сама виховала сина-Героя, а після його загибелі  об’явився батько...

Анатолій Левончук віддав своє життя за Україну.

Фото з фейсбук-сторінки Бориса КАРПУСА.

«По закону мені положено»: мама сама виховала сина-Героя, а після його загибелі об’явився батько...

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

...дзвінком жінки, котра втратила на війні єдину дитину, яку без чоловіка ростила

Недавно в редакцію зателефонувала Тетяна Дмитрук із села Хренів, що на Іваничівщині. Вона розповіла про своє горе: в січні на війні загинув її єдиний син Анатолій Левончук, якому було лише 37 років. Тетяна Іванівна розуміє, що, на жаль, сьогодні багато українських родин спіткали такі непоправні втрати – у когось війна забрала чоловіка, в когось – дитину, батька. Ті, хто віддав життя за Україну, залишаться в пам’яті рідних, друзів, односельчан. Жінка вдячна усім, хто підтримав та підтримує її. А ось звернутися по допомогу до газети, як сказала,  її змусила несправедливість, з якою зіткнулася.

Справа в тому, що Тетяна Дмитрук сама ростила свого сина. Чотири роки було йому, як розлучилася із чоловіком Віталієм Левончуком. Маючи другу сім’ю, він ніколи не згадував, що в нього є дитина («поки працював у колгоспі, то ще  сякі-такі аліменти з нього в конторі вираховували, а потім виконавчі листи не могли його наздогнати»). Зате тепер, коли Анатолій загинув, біологічний батько  об’явився й хоче отримати грошову компенсацію від держави. «Якщо газета не зможе допомогти мені добитися справедливості, то нехай хоч приверне увагу до цієї проблеми, – говорила Тетяна Іванівна. – Від таких батьків, про яких нагадує тільки запис у документі, дітей захищати треба. Думаю, що й син був би проти такої зрівняйлівки. Я б краще ці гроші на нашу армію віддала»…

Ми ніколи не напишемо вам, що втомилися. Ми скажемо: «Живий. Все нормально». І дай вам Бог ніколи не дізнатися, що за цим словом стоїть…

  До речі, староста Грядівського старостинського округу, до якого належить село Хренів, Наталія Яковинець, якій я зателефонувала, стала на бік матері загиблого воїна. Підтримала Тетяну Дмитрук і Любов Мельничук, яка сама подзвонила в редакцію, аби сказати, що і вона, й інші односельчани можуть підтвердити:  жінка самотужки піднімала сина. Але, звичайно, ці рядки не могли з’явитися в газеті лише зі слів одної сторони. Треба було почути й думку батька, який живе в селі Гряди. І я почула його… Чоловік розповів насамперед, як, дбаючи про сім’ю, будував хату в селі Хренів (звідси родом Тетяна Іванівна – сюди вони перебралися з його Колодіїв, що на Маневиччині, ще тоді, як мав народитися син), як «нормально платив аліменти».  Правда, промовчав, що ту хату через суд було розділено. Як і про те, що син, коли вже  женився, просив батька, аби продав йому свою частину, але він відмовив. Зате згодом переписав цю нерухомість дочці від другого шлюбу.

 На жаль, біологічний батько на моє прохання так і не зміг розповісти про участь у житті сина після розлучення. Рятівним для нього, як, певно, здається чоловікові, є ось цей аргумент: «Ми бачилися із сином перед тим, як він мав уже їхати на Тучинський полігон, поговорили». А стосовно грошової компенсації, на яку претендує, хоч і не ростив дитину, прозвучала «залізна» фраза: «По закону мені положено...». І вже навздогін їй сказав: «Я ці гроші віддам внучці» (у загиблого Анатолія Левончука росте чотирнадцятирічна донька). Чи справді дідусь поведеться благородно – й грошова компенсація дістанеться дівчинці? Чи буде так, як  Тетяна Іванівна сказала: «Коли ці гроші потраплять до його рук, то він їх не випустить»? Поки що ці питання без відповіді. Будемо щось знати з цього приводу – повідомимо.  Тим більш, що наша читачка, звернувшись до газети, порушила проблему, яка торкнулася не лише її: не один біологічний татко, спокусившись грошовою компенсацією від держави, згадав про сина після його загибелі.

… зустрічами із фейсбучними друзями, які сьогодні там, де найважче

Звичайно, що те «найважче» – це зона бойових дій. Правда, самі бійці, яким випало пройти через «пекло на землі», не люблять про це говорити. І рідко зустрінеш у соцмережах такий відвертий текст, де є рядки на зразок ось цих, що проймають до глибини душі: «Це ви прокидаєтесь о восьмій у теплій хатинці, продираєте очі, ставите чайник на газову плиту, сідаєте на дуже білий, чистий унітаз... Гарячий душ, вівсянка, кава… Для нас нормально вставати щодня о 4-й ранку. Нам часто сняться наші діти і кохані. І так хочеться ще трошки побути з ними хоч уві сні, потримати кохану за руку. Але обов’язок кличе. Ми приймаємо душ вологими серветками. Якщо пощастить – крижаною водою вмиваємося. Жуємо галети, п’ємо мовчки каву і збираємося на «роботу»... Для нас «робота» – це цілий день під обстрілами на шаленому холоді. На пронизливому вітрі. В нас не вмикається сирена повітряної тривоги. Небезпека всюди – мінні поля, обстріли ДРГ… Ми ніколи не напишемо вам, що втомилися. Ми скажемо: «Живий. Все нормально». І дай вам Бог ніколи не дізнатися, що за цим словом стоїть»…

Ще до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну мені довелося розповідати про  багтьох волинян – учасників АТО, про те, який непростий шлях їм довелося пройти. Зазвичай вони ставали згодом моїми фейсбучними друзями. Один із них – Сергій Бойко із села Кутрів, що на Горохівщині. У 2014-му чоловік пішов добровольцем у Збройні сили України. У зоні бойових дій їздив за кермом «таблетки», як називали бойову медичну машину. У листопаді потрапив у полон – про ці 50 днів могла б бути окрема розповідь. 26 грудня, коли пройшов найбільший обмін полоненими (тоді звільнили 146 українських заручників), повернувся додому – до своєї коханої дружини Ганни, двох синів. При зустрічі Сергій говорив: «Тим, хто пройшов через полон, реабілітація потрібна. Ми ж повертаємося з війни і привозимо її із собою додому». Тим часом єдиним реабілітологом і психологом для нього була його Ганна, чи Гандзя, як називає дружину чоловік (чисто українське ім’я  йому найбільш до вподоби). 

Та яка там реабілітація?! Коли тільки почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Сергій Бойко знову був у числі добровольців, які першими прийшли до військкомату. І я вже у фейсбуці стежу за короткими його повідомленнями, зокрема тими, що з’явилися в зимові місяці. «Зустрілися з побратимом. На тій же війні, майже на тих самих місцях – лише в різних підрозділах зараз», – так підписав  він один зі знімків. Виставивши свої колишні фото – з мирного життя, чоловік прокоментував їх: «Коли кожен день тут, на війні, дивишся на руїни, то ці мої старі світлини видаються нібито з іншого світу». І ось декілька з останніх повідомлень: «Отримали валентинки. Я знаю давно, що краще загинути в бою, ніж втратити навіть це – як останню цінність...», «Помер мій бойовий товариш. Ні не побратим, хоча смертей в останні місяці було багато, – автомобіль. Той, що виконав чимало роботи, бачив багато крові і пробіг майже двадцять тисяч кілометрів, возячи хворих і поранених (і, на жаль, не тільки поранених)… Я оживив його в Бахмуті, коли він був прошитий уламками снарядів, але цього разу ми не потягнемо. Застукав двигун мого медичного течика. Напевно, доведеться віддавати його на розборку, хоч він не був би зайвим в армії...». У коментарях друзі, знайомі пишуть: «Дякувати Богу, що багато життів врятував ваш медичний течик!», «Може, спробуємо його ще раз «реанімувати», замінити «серце»… Який там двигун стояв?», «Напевно, завелика була для нього робота – залізо не витримує. А як хлопці… Сергію, просимо у Господа помочі для вас!». А ще хтось пропонує конкретну допомогу: «Відкриваємо збір коштів на ремонт».

Пригадується ще один знімок із фейсбук-сторінки Сергія Бойка, зроблений торік у листопаді під час його короткочасної відпустки й зустрічі із сім’єю на Горохівщині, та короткий, з ноткою суму, підпис до нього: «Відпустка закінчується дуже швидко». Хочеться побажати чоловікові, який ніколи не ховався від війни і на яких тримається Україна, вижити в тому «пеклі на землі» й вернутися до своєї коханої Гандзі. І щоб між ними більш ніколи не стояла розлука! 

Читайте також: «Волинський Герой: «Якби мені назад ногу, то був би на фронті»»

Telegram Channel