Курси НБУ $ 40.45 € 43.23
Херсонська переселенка на Волині: «Нам нема куди вертатися – наш будинок, все обійстя розбомблені»

Тетяна Косолап: «Дивом вцілів, хоч і був не раз обстріляний, пам’ятник херсонському кавуну. А от хата наша зруйнована».

Фото Катерини ЗУБЧУК та з архіву Тетяни КОСОЛАП.

Херсонська переселенка на Волині: «Нам нема куди вертатися – наш будинок, все обійстя розбомблені»

Родина переселенців із Херсонщини вже майже два роки живе у селі Підцир’я Камінь-Каширського району. – Не думала ніколи, – каже мати двох доньок, бабуся двох онуків Тетяна Косолап, – що не в гості приїду в своє рідне село, а, рятуючись від війни, шукатиму тут прихистку

«Щоб вас, дорогі мої волиняни, цей жах оминув»

Наше спілкування почалося з того, що Тетяна запропонувала:

– Ви подивіться відео про нашу Осокорівку й зрозумієте, що ми втратили.

…Переглядаю кількахвилинний ролик і вже можу уявити, яким гарним було це село на березі Каховського водосховища, і яким стало після того, як навесні 2022-го сюди прийшли «асвабадітєлі». Хоч і недовго воно було в окупації, але російські військові буквально стерли його з лиця землі – залишилися руїни. Дивом вцілів, хоч і був не раз обстріляний пам’ятник херсонському кавуну, створений і встановлений в 1988 році на замовлення колгоспу «Україна» села Осокорівка з участю місцевих мешканців. До повномасштабного вторгнення росії в цьому населеному пункті тут жило не менше двох тисяч чоловік, тепер із цього числа залишилася тільки десята частина. Багато з тих, хто змушений був евакуюватися, втратив свої оселі.

– І нам нема куди вертатися – наш будинок, все обійстя розбомблені. Не при мені це вже сталося – сусід повідомив, коли я з родиною була в Підцир’ї. Зараз думаю: «Слава Богу, що ми поїхали вчасно, а то хтозна, що б із нами було!» Я тут своїй родині казала: «Дай Бог, щоб вас, мої дорогі волиняни, оминуло те, що випало пережити херсонцям!»  

Коли б ми спілкувалися з Тетяною Косолап два роки тому, то наша розмова була б про те, як доля завела дівчинку з села Підцир’я перш у місто В’язьма на Смоленщині, де вона вивчилася на медсестру, а потім – на Херсонщину, де жив її майбутній чоловік Микола. Звичайно, й тепер не могли цих життєвих моментів упустити, аби скласти пазли життєвих доріг. Тож знаю, що зі своїм Миколою жінка познайомилася, коли він був на строковій службі. А посватав її повернувшись із армії. Весілля було в 1990-му – у травні в Підцир’ї (реєстрували шлюб у Камені-Каширському), а в липні, після жнив, бо ж чоловік – механізатор, тож вибирали, коли впорається з роботою, – в Осокорівці.  Подружжя виростило двох доньок, старша подарувала двох онуків. Працювала Тетяна в Нововоронцовській районній  лікарні, зокрема була медсестрою в хірургії при реанімації. Тому й рано на пенсію вийшла за вислугою літ («у мене більше стажу, як я на світі прожила»). За два роки до великої війни жінка овдовіла. Свекрів, з якими жила сім’я, уже теж не було. Тож коли почалося повномасштабне вторгнення, вона, по суті, була главою родини – їй треба було у якісь вирішальні моменти брати на себе відповідальність.

«10 березня степові села були вже окуповані»

Про 24 лютого 2022 року у Тетяна Косолап такий спогад:

– В останні дні новини слухала. Догадувалася чи відчувала, що «щось» буде. Але про таке повномасштабне вторгнення думки, чесно, не допускала. 24 -го вранці, коли все почалося, була на роботі. Старша дочка Яна, яка працювала в Херсоні, зателефонувала й про хазяйські справи мову завела. «Мам, я куплю шпалери, приїду й кухню нашу поклеїмо, бо така вже страшна» (в будинку своєму ми розпочали ще раніше капітальний ремонт, щоб було під євро, а жили в будиночку-кухні). Я їй на це: «Ти телевізор дивишся?». –  «Нє… Там  кожного дня – одне й те ж. А що сталося?» – «Нічого… У нас просто почалася війна». З Чонгара (останнього села Херсонської області на трасі Харків – Сівферополь. – Авт.) орки швидко прийшли. Каховку бомбили, ГЕС захоплювали. 10 березня степові села, що за трасою, яка розділяє наш регіон, були вже окуповані.  Мої куми там живуть. В Любимівці. Дзвоню їм: «Що там у вас?» – «А що – танки ходять...». Не знаю, як було, але чула від людей, що росіяни прийшли й своїми ключами повідкривали ангари й завезли туди боєприпаси. Це підтвердження того, що Херсонщину здали. Все, видно, готувалося заздалегідь.

На роботу у райцентр Тетяна вже їздила через блокпости. Разом з іншими дівчатами-односельчанками підсідали в машину, яка возила хліб. Своїм транспортом вже мало хто вирушав – «мужиків берегли, бо ж їх  росіяни забирали окопи рити». І не трасою добиралися, а степовими дорогами, через виноградники, бо там був тільки один блокпост.

Паску я ще спекла, але вже не посвятила її. Смачна була, але  трохи підгоріла. А то погана прикмета. Думка зразу така: «Ой, не буде добра!».

– 12 березня, – розповідає жінка, – розстріляли нашу тер­оборону на блокпосту перед райцентром. Того дня везли до нас в лікарню поранених – ми їх зашивали й ховали, бо ж така ситуація, що не знати, що буде далі. Мене, буває, питають, чи страшно було. «Ні, – кажу, – не страшно. Ненависть неймовірна – оце так». Бо ж то на нашу землю окупанти прийшли!

Хоч пізніше й страх був, як зізнається жінка. Особливо, як чула, що робиться в окупованих степових селах. Перш росіяни були ввічливі («спасіба», «пажалуйста»), а потім знахабніли. Як путін підписав наказ про «самообєспєчєніє», то тоді вже їм – воля: ходили по хатах і забирали все у стариків.

– У Любимівці це було, – розповідає Тетяна. – Зайшли до хати одної жінки й перш бабахнули так снарядом, що все розлетілося, а потім почали спорожняти холодильну камеру, куди хазяйка поклала припаси – тушки качок. Вона тільки дивилася на це, лежачи на підлозі й думала: «Жерти будуть». Про все це й сама розповідала, бо ж із пораненням потрапила до нас у лікарню. Сталося так, що нам, осокорівчанам, перш довелося рятувати дітей, яких з Херсона люди доправили до рідних з надією, що там спокійніше, – правдами й неправдами вивозили їх до себе. А потім вже й самим мешканцям Любимівки потрібний був порятунок. І вже діти моїх кумів – в мене, в Осокорівці. Тісно, як у тій рукавичці, але безпечніше, бо в селі орків ще не було. Куми довго впиралися: «Як то ми поїдемо – у нас хата, техніка стоїть – комбайн, трактор...». Але настав час, коли і їх забрала до себе. Тоді й побачила, що окупанти робили з технікою, яку люди наживали важкою працею, – вона стояла розбита на трасі як загородження. А блокпости були замощені мішками із… зерном! Машини по посадках – жахіття. «Ти тьотка крепка, – терпи», – кажу собі і терплю, аби тільки кумів вивезти в безпечніше місце.

«Паску я ще спекла, але вже не посвятила її»

З кожним днем росіяни все більше звірствували. 26 березня Тетяна останній раз поїхала на роботу. Тоді вона з подружкою у тій хлібовозці, якою добиралися до райцентру, ледь не потрапили під розстріл. Їх поклали на землю. Водій, як пригадує жінка, втрутився. «Що ти з жінками воюєш? Що ти хочеш доказати?», – звернувся до військового. Якось Бог милував – відпустили їх. Жінка розповідає:

– Вже не поїхала на роботу. Зателефонувала головному лікарю, розказала, яка ситуація. Він, звичайно, з розумінням до цього поставився. А зовсім скоро треба було вже не звозити й рятувати людей з окупованих сіл, а самим виїжджати. Люди з Осокорівки потихеньку вибиралися. Я найперше дочок та онуків відправила до тітки на Волинь. Кум довіз їх у Кривий Ріг. Його діти там і залишилися, а мої сіли на евакуаційний потяг, який прямував до Львова. Наближався Великдень. Щовечора бабахкало. Розбомблена була насосна. Руйнування великі були тільки на краю села. Паску я ще спекла, але вже не посвятила її. Смачна була, але  трохи підгоріла. А то погана прикмета. Думка зразу така: «Ой, не буде добра!». А невдовзі зателефонував мені онук односельчан, який у правоохоронних органах працював: «Тьотю Таню, треба виїжджати. Я практично на нулю стою, то бачу, яка обстановка.Тому й дзвоню всім, кому можу». Познаходили ми документи, які були заховані в льоху, в картоплі, зібрали найнеобхідніші речі й поїхали. Кажу «поїхали», бо ж своїх кумів я не залишила. У Великодню суботу я вже не пішла святити паску. А в неділю вирушили в дорогу. Сльози лилися струмком, бо ж як то все нажите залишати?! Добралися до Кривого Рога, а там зареєструвалися на евакуаційний потяг.

Читайте також: Мольфарка з Карпат назвала місяць закінчення війни.

На другий день Великодня переселенців зустрічали в Підцир’ї. Два дні були в  Тетяниної сестри Олени, а потім мало-помалу завдяки великій родині  житлове питання вирішилося. Як і те, де взяти на перших порах найнеобхідніше – добрі люди «придане» дали («я вже не знаю, як їм віддячити»). З літа 2022-го Тетяна Косолап із дочками й онуками мешкають в хаті баби Гані, яка їх прийняла до себе. З жалем Тетяна каже, що того ж року восени старенька (був їй 91 рік) померла. Й додає:

– Так ми й залишилися самі в цьому будинку, який, по правді, мав би дістатися моїй сестрі, котра сім літ доглядала бабу Ганю – по кілька разів на день бігала до неї. Спасибі їй за її доброту.

...Майже за два роки життя переселенців у Підцир’ї налагодилося. Старша дочка Яна працює у місцевій школі психологом. Молодша Наталія – студентка Житомирського університету – вивчає польську мову. Внук Арсен – семикласник, чотирилітня внучка Арина відвідує дитячий садочок.

– Я довго вдома не сиділа, – каже жінка. – У квітні  2022-го ми приїхали сюди, а в серпні вже пішла на роботу. Односелець, завкомунгоспом у Камені-Каширському Ігор Каденчук запропонував мені працювати в громадському туалеті (він якийсь час був закритий як нерентабельний, а коли вирішили відкрити, то одна з працівниць не хотіла виходити). Я й погодилася. Ясно, що добре було б знайти роботу за фахом, якому віддала стільки літ. Але розумію, що взяти  мене медсестрою в лікарню – це ж треба когось звільнити. Вибачте, що зустрілася з вами в такому непрезентабельному місці.

Ми спілкувалися з Тетяною у малесенькій кімнатці-касі. Вона брала платню в людей, які підходили до віконця, й розмовляла зі мною. І вибачатися їй зовсім нема за що. Краще нагадати людям, які, може, вважають таку роботу непрестижною, давню приказку з приводу того, що історія людини почалася не тоді, коли вона взяла в руку палицю, а коли вона побудувала перший туалет.

* – «Цей обліковий запис на сайті volyn.com.ua створений та обслуговується за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».

Родина переселенців  із Херсонщини вже другий рік живе в хаті, яка дісталася їм від баби Гані.
Родина переселенців із Херсонщини вже другий рік живе в хаті, яка дісталася їм від баби Гані.
Тут було гарне, з любов’ю облаштоване обійстя.
Тут було гарне, з любов’ю облаштоване обійстя.
Telegram Channel