Курси НБУ $ 39.57 € 42.16
Війна обпалила їм крила, але вони на Волині навчилися по-новому літати (Фото, відео)

Переселенець із Донеччини Юрій Клюнов на запитання нашої анкети ствердно відповідає, що хотів би залишитися після війни в Горохові.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

Війна обпалила їм крила, але вони на Волині навчилися по-новому літати (Фото, відео)

«...Увага! Увага! Увага! Українська Асоціація Медіа Бізнесу і газета «Волинь» розпочинають цьогорічну церемонію з вручення «Оскарів» нашого проєкту – «Крила, обпалені війною». І на сцену запрошується...»

У руках головного редактора «Волині», тобто у мене, на кількох листках написана промова на тему «Проблеми адаптації ВПО у сільських громадах»: яскраві приклади, як успішно розпочати життя з чистого аркуша». Ох, як довго редактор (я) мучився, щоб її скласти. Навіть хотів на початку промови викаблучитись трохи перед колегами, бо ж – чого гріха таїти – під час підготовки публікацій і йому (мені тобто), як і більшості з журналістів довелося оминати гострі кути.

«Друзі! Одразу розпочну з того, що не увійшло до наших публікацій за проєктом, – із цих слів починається його (моя) промова. – Маю на увазі загальний стереотип, який склався про переселенців зі Сходу України у нас на Заході: «Розмовляють російською, часто вживають спиртне, жінки поголовно курять, плюють насіння прямо під ноги, не хочуть працювати і їм завжди хтось щось «обязан», бо «государство должно дать пособие»...» Я вже не кажу про те, що не кажуть «Добрий день!», «не ходять до церкви» і «не стають на коліна, коли везуть Героїв «на щиті». А коли сім’я переїхала ще й разом із чоловіком призовного віку, то цього чоловіка ладні буквально вигнати на передову: «Чого це наші чоловіки мають за них там воювати, а вони ховаються у нас на Волині під спідницями своїх жінок?» (аналогічну картину про поведінку українських біженців зі Сходу описувала і наша кореспондентка в Данії Леся Влашинець – «живуть на виплати, гуляють на ці гроші, слухають російську музику і ждуть, коли закінчиться війна, а хто переможе – їм все одно»)».

 Чого це наші чоловіки мають за них там воювати, а вони ховаються у нас на Волині під спідницями своїх жінок?

Редактор (себто я) виходить на сцену, зупиняється і дивиться в зал, де серед глядачів є ті ТОП-8 із внутрішньо переміщених осіб, котрим війна обпалила крила, але, розпочавши далеко від батьківщини життя з чистого аркуша, вони проявили себе у Волинському краї. А додали впевненості їхнім крилам й журналісти «Волині». Олександр Згоранець (я) знає, що йому найважче буде прочитати отой перший абзац, бо не впевнений, як він буде сприйнятий. А далі вже поллється «водичка», навіть «єлей»:

«Тому, розпочинаючи роботу над проєктом «Проблеми адаптації ВПО у сільських громадах Волинської області» завдяки сприяння Української Асоціації Медіа Бізнесу і Європейського Союзу, ми хотіли, якщо не спростувати цей, на жаль, негативний стереотип про внутрішньо переміщених осіб, то хоча б частково змінити загальноприйняту думку на прикладах успішної інтеграції переселенців у життя нашого Поліського краю...».

Тож редактор (я) уважно дивиться в зал, де стоять майбутні лауреати і... робить паузу. Не наважується зачитати ці перші слова з промови.

«Друзі! – прокашлюється. – Друзі!... «Я... ВеПеО, я ВеПеО, никто не водится со мной…» – раптом заводить приспів із відомої мультяшної «Пісеньки Водяника» («Я водяной, я водяной, поговорил бы кто со мной...»)... Ніколи не співав, а тут від хвилювання завів!

У залі – здивування, потім – сміх. Навіть дехто починає аплодувати: «Прямо тобі «95-й квартал».

– Ну хіба не так?.. – редактор (я) зупиняється і розводить руками. – Друзі, хіба не так? Хіба кожен із вас, зумівши вирватись із пекла війни, не думав уже тут, на Волині: «Поговоріть зі мною, відчуйте мій біль, мою радість, люди...»? Пані Олено Стойнова, скажіть! Я запрошую вас на сцену...

... – Мене дуже гарно прийняли на Волині, в селі Буцинь Ковельського району, але все одно уже була зібрана валіза на повернення на Донеччину – невимовно хотілося додому. Це не передати словами, як сумно за своєю домою, – пані Олена витирає сльозу, а потім каже: – Але після чергового обстрілу Костянтинівки я вирішила: треба забути про «чемоданний» настрій і братися до роботи, аби руки не втратили навичок...

(Про те, яка крута масажистка із Донеччини Олена Стойнова, газета «Волинь» розповіла в ході проєкту у публікації «До масажистки із Донеччини у поліському Буцині вже записуються у чергу»).

«Після чергового обстрілу Костянтинівки я вирішила: треба забути про «чемоданний» настрій і братися до роботи, аби руки не втратили навичок...».
«Після чергового обстрілу Костянтинівки я вирішила: треба забути про «чемоданний» настрій і братися до роботи, аби руки не втратили навичок...».

 – І знаєте, після виходу статті у вашій газеті багато нових людей дізналося про мою роботу. Я, чесно, не розраховувала навіть на таку кількість клієнтів. Дякую дуже. А це і вам сертифікат на безплатний сеанс масажу на 4 особи – ви ж поодинці у відрядження не їздите, – каже Олена Стойнова під схвальні оплески у залі. Редактор (я) не знає, що робити. Згадує, що ж має передати «Оскара» – «Крило» пані Олені. Вручає. А диктор, поки переселенка під оплески спускається у зал, характеризує її талант: «Коли спостерігаєш, як Олена працює, то бачиш, що пацієнти, а серед них чимало воїнів, у розмові з нею відкриваються. Без перебільшення – вона ще й психолог добрий».

Завдяки пані Олені біля сільської амбулаторії тепер є і ось така масажна доріжка для дітей у формі крокодила. Фото Катерини ЗУБЧУК.
Завдяки пані Олені біля сільської амбулаторії тепер є і ось така масажна доріжка для дітей у формі крокодила. Фото Катерини ЗУБЧУК.

 ... – Я справді відчував себе і Водяним, тобто Водяником по-волинському, як писала Леся Українка у знаменитій «Лісовій пісні»... Якоюсь міфічною непотрібною людиною, яка тужить за улюбленою справою, – біля мікрофона стоїть знаменитий спортсмен-гирьовик, чемпіон України, Європи і світу Євген Нескреба. – Хотілося тренуватися, а не було чим. У моїй рідній Волновасі, куди одразу поперся ворог, залишили більшість із моїх медалей і нагород доньок. Про гирі я вже мовчу. Ну не будеш же їх везти через пів країни, коли на збори є кілька хвилин і з речей треба було взяти в руки тільки найнеобхідніше... Сумував я тут за своїми спортивними снарядами. І одного дня мені порадили звернутися в газету «Волинь», мовляв, вони і про війну пишуть, і про спорт...

Тим часом ведуча зачитує: «Після публікації «Чому чемпіон-гирьовик із Волновахи шукає гирі в Луцьку» Євгену Нескребі подарували гирі, а нещодавно на міжнародних змаганнях у Сербії він встановив світовий рекорд, про що «Волинь» знову написала в газеті і на сайті volyn.com.ua («Вони живцем вирвали 34 роки мого спортивного життя»)».

Євген Нескреба з Волновахи тренується тепер у Луцьку в орендованій квартирі. Фото з архіву Євгена НЕСКРЕБИ.
Євген Нескреба з Волновахи тренується тепер у Луцьку в орендованій квартирі. Фото з архіву Євгена НЕСКРЕБИ.

 – А я тепер хочу і редакції подарувати гирі. На 32 кг, – наголошує пан Євген (у редактора (тобто в мене) виступає холодний піт: «Зараз чемпіон змусить спробувати підняти цю вагу, а я ж її і обома руками з місця не зрушу»). – Та що ви так, пане главред, злякалися?! Гирі то надувні, бо куди там із вашим пузом-гарбузом справжню підняти! Надувні, але з автографом від рекордсмена світу, – підморгує. Зал аплодує! А редактор (тобто я) полегшено зітхає – пронесло!

...– У нас прийнято приходити до гостей із хлібом-сіллю, – каже наступна володарка журналістського «Оскара» Ірина Крамчанін, вручаючи дві великі паляниці президенту Української Асоціації Медіа Бізнесу Олексію Погорелову і редактору «Волині» (мені). У ході проєкту ми озвучили проблему, як вона – переселенка з Харкова – разом із чоловіком і трьома неповнолітніми дітьми уже другий рік живе на орендованій квартирі («Викладачка з Харкова, мати трьох дітей, на Волині стала... студенткою»), а це вимагає великих фінансових затрат.

Ірина Крамчанін із синами та донькою. Фото зроблене ще до великої війни – влітку 2021-го.
Ірина Крамчанін із синами та донькою. Фото зроблене ще до великої війни – влітку 2021-го.

 Після публікації сім’я пані Ірини потрапила у фінал відбору на поселення у новозбудований на 24 квартири будинок для ВПО у Ковелі. Так хочеться, щоб «Крило», яке ми їй подарували, зайняло достойне місце в її уже не орендованому помешканні на Волині. А на новосілля в Ковель ми обов’язково завітаємо – і пана Олексія Погорелова з собою покличемо!

–... Добрі люди, а я вас пригощу своїм сиром... Тепер, як ви почали роздавати читачам мій телефон, – мушу виготовляти його багато, – фермер із козацьким чубом, колишній воїн АТО з Іванопілля на Донеччині Сергій Свириденко тримає в кожній руці по дві великі жовтуваті «шайби».

З початку повномасштабного вторгнення він перевіз на далеку Волинь усе устаткування своєї екоферми і 150 кіз. Так, справа на новому місці із розведенням тварин не пішла – «не вистачає кормів і людей для догляду, тому велику частину кіз довелося дорізати», зате волиняни чудово оцінили його крафтові сири. Бо завдяки публікації в газеті про його бізнес («Фермер, який перевіз із Донеччини на Волинь 150 кіз, мусить їх дорізати») дізналася не просто округа на Ківерцівщині, а й вся область – і клієнтів стало більше, що допомагає фермеру вистояти в цей складний час.

«Серце крається, коли доводиться запитувати, як дід у казці: «Кізонько моя мила, кізонько моя люба, чи ти пила, чи ти їла?».
«Серце крається, коли доводиться запитувати, як дід у казці: «Кізонько моя мила, кізонько моя люба, чи ти пила, чи ти їла?».

 ... А 72-річна переселенка з Краматорська Віра Швець виходить на сцену зі своїми виробами із паперової лози.

– Це з нової колекції – Пасхальної, чи як тут, на Волині, кажуть, Великодньої, – хвалиться пані Віра. – Якщо тут не продам, – підморгує до ведучого і дивиться потім у зал, – то понесу на ярмарок у Горохів. Копійочка до копійочки – і назбираю для наших хлопців на передовій на дрон.

Пані Віра сміхається щасливо, розповідаючи про внуків Павла, Катерину і Юлію.
Пані Віра сміхається щасливо, розповідаючи про внуків Павла, Катерину і Юлію.

 З любові до людей і творять золоті руки майстрині такі чудові вироби з паперової лози.

З любові до людей і творять золоті руки майстрині такі чудові вироби з паперової лози.

 Буквально через кілька днів під час виходу статті про неї «Переселенка з Краматорська тепер допомагає із Горохова бити ворога» – ми отримали від пані Віри дзвінок, а потім і відео, в якому вона щиро подякувала газеті за те, що після публікації коло її знайомств значно розширилося і може перерости в клуб за інтересами чи громадську організацію.

– Кошики-коробочки є – покладемо туди цукерочки, – промовляє своєю чергою ведучий, запрошуючи до мікрофона нового лауреата на статуетку «Крила».

– А я що – рук не маю? Чи вони в мене не з того місця ростуть? – жартує переселенка з Луганська Наталія Бєлімова, яка на Волині буквально з нуля розпочала свій цукерковий бізнес, несучи величенький пакуночок із солодощами. – В газеті казала і ще раз тут усім повторю: «Хочеш краще жити – не сиди склавши руки». Записуйте швиденько мій телефон, якщо бажаєте отримати справжній майстер-клас, для читачів і героїв газети «Волинь» буде знижка, – усміхається.

Хоч ми знаємо, якою важкою ціною їй вдалося вибратися з окупованого міста на Луганщині, не кажучи вже про те, як з нуля розпочинати свій цукерковий бізнес. У публікації «В окупованому Старобільську російський прапор на головному флагштоку зривали кілька разів» наша газета розповіла, що цукерки пані Наталя виготовляла на орендованій квартирі на маленькій кухоньці, потім розносила по закладах... І при тому всьому вона ще й вступила на факультет психології одного з українських вишів для здобуття ступеня магістра. Тому «Крило» справді знайшло окрилену Людину!

На майстер-класі в Олицькій публічній бібліотеці. Фото з архіву Іванни СИДОРЧУК.
На майстер-класі в Олицькій публічній бібліотеці. Фото з архіву Іванни СИДОРЧУК.

 Навіть виглядає смачно. Фото з архіву Наталії БЄЛІМОВОЇ.Навіть виглядає смачно. Фото з архіву Наталії БЄЛІМОВОЇ.

 – Пане редакторе, то що – після хліба, кошиків, сиру і цукерок тепер вмикаємо «Варенички мої»? Чи одразу «Волинь мою»? – звертається ведуча.

– «Волинь мою» і «Варенички мої» ми й акапельно заспіваємо, – жартує директорка Горохівського психоневрологічного інтернату Луцького району Юлія Ковальчук, виходячи на сцену зі своїми вихованцями, 15 з яких переселилося із Покровська на Волинь і категорично не хочуть повертатися на Донеччину навіть після Перемоги. (Як сказав у нашій публікації переселенць Юрій Клюнов: «Мені подобається, як тут організоване життя підопічних. Нас і до роботи залучають, і маємо можливість брати участь у художній самодіяльності – проявляти себе. Люблю і якісь поробки виготовляти, і співати».) Це нещодавно ми разом з ними наліпили понад 100 кг вареників на передову. І сьогодні, бачу, в їхніх руках відерця з варениками.

Нема сумніву, що вареники вдадуться, бо ж ліпили їх із любов’ю, ще й «присмачуючи» піснями «Ой, у лузі червона калина», «Волинь моя», «Варенички мої». Фото з архіву volyn.com.ua.
Нема сумніву, що вареники вдадуться, бо ж ліпили їх із любов’ю, ще й «присмачуючи» піснями «Ой, у лузі червона калина», «Волинь моя», «Варенички мої». Фото з архіву volyn.com.ua.

 «Мені подобається, як тут організоване життя підопічних. Нас і до роботи залучають, і маємо можливість брати участь у художній самодіяльності – проявляти себе. Люблю і якісь поробки виготовляти, і співати».

Переселенець із Донеччини Юрій Клюнов на запитання нашої анкети ствердно відповідає, що хотів би залишитися після війни в Горохові.
Переселенець із Донеччини Юрій Клюнов на запитання нашої анкети ствердно відповідає, що хотів би залишитися після війни в Горохові.

 – Хочу уточнити, – одразу бере ініціативу у свої руки пані Юля. – Сьогодні у нас вареники не тільки горохівські, а й любешівські, точніше любешівсько-маріупольські. І ви знаєте чому і чиї, Олександре Олександровичу і Катерино Зубчук...

У цей час на сцену виходить заслужена журналістка України Катерина Зубчук і героїня її матеріалу «Війна змусила бухгалтера маріупольського порту влаштуватися листоношею у Великій Глуші» – Тетяна Філюк («Якогось дня зателефонував мені наш староста й сказав, що не можуть знайти людину, яка б погодилася бути поштарем, вже і газета «Волинь» давала оголошення, то, «може ви спробуєте?» – розповіла нам пані Тетяна, як завдяки нашій газеті знайшла роботу у віддаленому поліському селі).

Листоноша Тетяна Філюк і начальниця поштового відділення села Велика Глуша Ірина Білаш. Фото Катерини ЗУБЧУК.
Листоноша Тетяна Філюк і начальниця поштового відділення села Велика Глуша Ірина Білаш. Фото Катерини ЗУБЧУК.

 – Тож, як ви знаєте, я й спробувала. Робота з людьми непроста, але мені подобається... – каже пані Тетяна, отримуючи від нас «Крило». – Ну, а розносячи газету «Волинь», я й натрапила на публікацію моєї вже улюбленої журналістки Катерини Зубчук «Переселенці з Донеччини разом із журналістами «Волині» ліпили вареники на фронт і співали «Волинь моя...». Це ж мої земляки, подумала. Попросила у пані Катерини телефон Юлії Ковальчук. От ми і скооперувалися – у горохівчан вареники будуть з картоплею і шкварками, а любешівські – із журавлиною...

«Жінка завжди залишається жінкою», – біженка від війни Тетяна Філюк наводить макіяж і перед тим, як занести передплатникам газету «Волинь».
«Жінка завжди залишається жінкою», – біженка від війни Тетяна Філюк наводить макіяж і перед тим, як занести передплатникам газету «Волинь».

 – Друзі, і хліб, і кошики, і сир, і цукерки, і вареники передамо на передову – хлопці дуже люблять презенти з дому, – каже вже редактор (я). – А ви краще нам заспівайте.

Через якусь мить звучать такі трепетні рядки у спільному виконанні всіх присутніх у залі – і корінних волинян, і переселенців, які тут знайшли свій прихисток від війни: «Поліський краю дорогий, Мені ти був колискою. Озер блакить і синь лісів Для мене стали піснею» (Бачу, редакційні працівники дивляться на редактора (мене), бо він (я) часто у приспіві замість «Волинь моя, Краса моя, Земля моя сонячна...» співає «Волинь-нова, газета моя...»).

 

... – Олександре Олександровичу, – прокидаюся під стукіт у двері. – Тут з УАМБ телефонують і запитують, де наш звіт?

P.S. Усі згадані у ТОП-8 внутрішньо переміщені особи, які особливо проявили себе, розпочавши далеко від батьківщини життя і нову справу з чистого аркуша, як і опубліковані фото – реальні, але деякі думки героїв без прямого цитування просто наснилися за робочим столом головному редактору, якого всі ці дні мучив звіт щодо проєкту.

* – Публікація підготовлена на знак ПОДЯКИ Українській Асоціації Медіа Бізнесу і Європейському Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу. 

Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор газети «Волинь».

Читайте також: Волинський воїн на передовій: «Вірю у Смерть, бо я її бачив, коли закривав очі загиблим побратимам...».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel