Курси НБУ $ 39.79 € 42.38
Сестру Лесі Українки засудили до 8 років сталінських таборів

Ізидора Косач-Борисова в молодості і в останні роки життя.

фото із сайту ukr.net.

Сестру Лесі Українки засудили до 8 років сталінських таборів

 21 березня 1888-го, 136 років тому, у Колодяжному в родині Косачів народилася наймолодша, шоста дитина, яка принесла велику радість батькам, старшим братам і сестрам. Дівчинка була дуже гарненькою, отож і не могли придумати їй достойного імені. Часто називали Птасею, бо народилася, коли прилітали жайворонки

Приклад любові до землі, яка тебе народила

Офіційно ж –Ізидорою , а старші брат Михайло та сестра Леся  любовно додавали слово «Донна» – на іспанський манер. Захоплення рідних викликали перші слова, емоції і вчинки жвавої дівчинки. Спочатку навчалася вдома, щоб добре засвоїти українську мову, а потім вступила до 4 класу п'ятої гімназії в Києві.

У Дориних науках – велика заслуга старшої на 17 років сестри: 

«…першою учителькою музики, а також французької мови, була Леся. Ту науку під Лесиним керівництвом я й досі згадую з вдячністю», – писала Ізидора Косач. Дора навчалася в Петербурзі на «Жіночих сільськогосподарських курсах імені Стебута». Але буремні події 1905 року та хвороба змусили повернутися її до Києва. 

У січні 1906 року оголосили, що восени вперше приймуть жінок до Київського політехнічного інституту за конкурсом кращих оцінок. Ізидора стала в числі шістнадцяти панянок  цього навчального закладу, у якому нараховувалося дві тисячі студентів. Леся Українка написала 20 жовтня 1906 року матері: «Дора дуже довольна і своїм студентським званієм, і політехнікумом, і професорами, і взагалі пробуває в дуже мажорному настрої, аж весело на неї дивитись».

З дитинства Ізидора любила працювати на землі, милуватися розкішною природою волинського краю, що й зумовило її професійний вибір. У 1911 році вона здобула спеціальність агронома. Професійно і поетично вона описала рідну волинську оселю у селі Колодяжному, де прожила своє дитинство і юність: «У цілому садиба Косачів за тих часів виглядала дуже затишно, мов те кубелечко дбайливо звите. Кожному, хто потрапляв теплої пори року у цю садибу, відразу видно було, що її спорядили і в ній мешкають люди з розвиненим почуттям естетики й замилуванням до природи».З жодних джерел ми, теперішні, не можемо дізнатися, як виглядало село на початку ХХ сторіччя, ніж з опису Ізидори Косач: «Наше село Колодяжне було зовсім невеличке, щось всього 40 з лишком дворів, розділене однією вулицею, що перетинала шосе (магістраль Київ – Берестя-Литовське) і залізничну колію (Київ-Рівне-Ковель) на віддаленні 6 верств від Ковеля. Це було зі сходу від Ковеля найближче село. Церкви в селі не було.

«Жодної екзотики, жодної найпишнішої природи не любила так, як наше волинське Полісся».

Колодяженці належали до парафії с.Волошки (3 версти на північний схід). Земля у Колодяжному була трохи ліпша, ніж у північній частині повіту, селяни до того могли угноювати землю, тому, порівнюючи з іншими селами в околиці, були заможніші. Наприклад, у Колодяжному тоді вже не було курних хат, дехто почав сіяти пшеницю, на городах соняшники і т. ін. 

На роботу колодяженці на довший термін не наймалися, тільки молодь ходила часами на поденну. Школи в селі не було, дітей (хлопців) посилали до школи у  с.Волошки. В кінці села безпосередньо містилась наша садиба.

Сусідні селянські садиби відділялись від нашого саду невисоким парканом. Продовження сільської вулиці (дорога до с. Будищі) ділила нашу садибу на дві частини – по одному боці стояв великий довгий будинок, де мешкали робітники з нашого господарства, а навколо просторого двору розміщені були сільськогосподарські будівлі: клуня, стайня, короварня і т.п. За ними з одного боку сад овочевий, з другого – пасовище, поле й ліс. По другому боці вулиці була садиба, де мешкала наша родина. Там був великий будинок («старий дім», з яким наш батько купив маєток) і два менших: так званий Лесин домик (або «білий»), він таки й був увесь біленький, і другий «сірий домик».

Відомо, що село стало таким розвиненим завдяки Петру Косачу, який не шкодував селянам ні дерева на хату, ні зерна, ні хорошого сорту картоплі на насіння. На схилі літ у 1963 році, в еміграції, Ізидора Косач-Борисова  ще раз підтверджувала свою любов до поліської землі: «Жодної екзотики, жодної найпишнішої природи не любила так, як наше волинське Полісся». А ще народ, його звичаї, культура, мова стали органічною основою  родинного дерева Косачів і її наймолодшої «гілочки»  Ізидори. Своїм життям і діяльністю Ізидора Косач ще раз підтвердила заклик її видатної  матері Олени Пчілки: «Любіть своє рідне, зливайтеся з своїм рідним!»

Що каже Вікіпедія

...1929 року уповноважений Державного політичного управління УСРР Гніздовський здійснив трус у київському помешканні сестер Ольги та Ізидори Косач, які мешкали з матір’ю по вулиці Овруцькій, 16 (нині – 6); було конфісковано листування Косачів і ледве не заарештовано немічну 80-літню Олену Пчілку в справі приналежності її до «контрреволюційної» організації «Спілка визволення України».
1930 -го –  чоловіка (Юрія Борисова, з яким  обвінчалась у Благовіщенській церкві в Києві 22 квітня 1912 року, – Ред.) вислано до Вологодської області, повернувся до Києва у жовтні 1933 року.

У роки сталінського терору Ізидору Косач-Борисову репресовано: у вересні 1937 року – заарештовано й ув’язнено в Лук’янівській тюрмі за участь у контрреволюційному націоналістичному угрупованні та контрреволюційній діяльності, а також за зв’язки з родичами за кордоном. Ізидора Косач навідріз відмовлялася визнавати провину, проте не спростовувала наявність рідні за кордоном (з 1913 року сестра Оксана мешкала в Празі). 20 листопада 1937 року «трійка» НКВС винесла рішення, у якому Ізидору Косач звинувачували  у тому, що вела серед студентів Київського сільгоспінституту «контрреволюційну націоналістичну діяльність, поширюючи провокаційні чутки».

Вирок було винесено на підставі свідчень двох її студентів, і без пояснень Ізидору Косач засуджено на 8 років виправно-трудових робіт.

4 лютого 1938 року  вислана відбувати покарання на лісоповалі до Онезьких таборів «Онеглаг». А вже 1 березня цього ж року вдруге заарештовано органами НКВС УРСР і засуджено на 5 років виправно-трудових таборів її чоловіка. Термін він відбував у м. Пінеги Архангельської області, де згодом і загинув у сибірських таборах, найвірогідніше 1941 року.

У листопаді 1939 року після багаторазових клопотань Ізидори, сестри Ольги й дочки Ізидори Олесі Сергіїв та перегляду справи напередодні святкування 70-річчя від дня народження Лесі Українки, Ізидору Косач-Борисову звільнили. Після повернення до Києва на початку 1940-го, її разом з Ольгою Косач-Кривинюк влада залучила до проведення заходів, присвячених 70-річчю від дня народження їхньої видатної сестри. До 1941 року Косач-

Борисова працювала у Другому Медичному інституті  на кафедрі гістології.

У роки Другої світової перебувала в окупованому німцями Києві, працювала в органах місцевого самоврядування та тресті «Цукорцентраль», що був розташований  на вулиці  Михайлівській, 17-а. Була обрана до складу заснованої Олегом Ольжичем та іншими націоналістами Української національної ради, котра мала стати ядром майбутньої самостійної України. Попри це, не належала до жодної з українських національних партій або фракцій. Мала зв'язки з підпіллям ОУН (м), і потрапила через це до гестапівської в’язниці (вул. Короленка) разом з іншими оунівцями. За деякий час їй поталанило звільнитися з ув’язнення.

Восени 1943 року, разом із дочкою Олесею та онуками Михайлом та Ольгою, не бачачи перспектив життя в тоталітарній системі, залишила Україну... «Хто мав 24 роки «райського життя», – писала Ізидора Косач, вириваючись із більшовицької неволі, – хочеться лише, щоб всі близькі, дорогі люде вижили, щоб жити разом і щоб ніхто не займав».

... У Німеччині перебувала в таборі для переміщених осіб у Новому Ульмі.

У грудні 1949 року прибула з родиною до США, оселилася у містечку Нью-Маркет (штат Нью-Джерсі). Працювала мийницею посуду, вишивала для крамнички Союзу Українок Америки у Філадельфії...

Брала участь у діяльності української громади, багато розповідала про своїх батьків, братів і сестер, про родини Лисенків, Старицьких, Ольгу Кобилянську, Івана Франка, консультувала співробітників Музею Лесі Українки у м. Києві.

Померла 12 квітня 1980 року в містечку Піскатавей, штат Нью-Джерсі. Похована на українському цвинтарі св. Андрія в Саут-Баунд-Бруку.
16 січня 1989 року Наказом Президії Верховної Ради СРСР Ізидора Петрівна Косач-Борисова була посмертно реабілітована. Її дочка Ольга Сергіїв у 1989–1991 рр. передала родинний архів в Україну.

Катерина ВОЛОХ, молодша наукова співробітниця Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Telegram Channel