Курси НБУ $ 39.79 € 42.38
Третьокласник Іванко:  «Вдома, у Краматорську, я вже  не сильно лякався вибухів…»

Наталія, Іванко та їхні вухаті улюблениці – «балакуча» Челсі та Жуля.

Фото Світлани ЗОЗУЛІ.

Третьокласник Іванко: «Вдома, у Краматорську, я вже не сильно лякався вибухів…»

Минуло два роки, як на Волинь із Донеччини переїхала сім’я Агєічевих, аби знайти тут прихисток і відносний спокій після пережитих рашистських атак на їхнє рідне місто. Про буремні будні вдома і про своє нове життя у нашій області розповіла берегиня родини – пані Наталія

–    Ми з сином Іваном виїхали з дому 13 березня 2022 року евакуаційним потягом до Львова. По 13 людей їхало в одному купе. А 18-го був «прильот» у наш будинок. Мій чоловік Андрій ще залишався там, у Краматорську. У нас тільки одну кімнату пошкодило, а він якраз стояв у коридорі.

До речі, саме там певний час ми і жили, ще до від’їзду, а під ранок переходили у спальню, – пригадує моя співрозмовниця.

Вона також додає, що саме до нас, на Волинь, її спонукала приїхати подруга, яка також виїздила з Краматорська з дитиною. Десять днів вони жили разом у Великій Яблуньці, а потім знайшли притулок для переселенців у Колках. Там колись був Волинський обласний протитуберкульозний санаторій для дорослих.

Тут і донині мешкає сім’я Агєічевих. До слова, її голова, Андрій, перевіз сюди і свою маму – Людмилу Григорівну, якій 80 років. Та, звісно ж, не забув про домашніх улюблениць – собачок Жулю та Челсі. А в Колках прихистили ще й кицю Лізу.

Цікаво, що коли я спілкувалася з їхньою власницею, Наталкою, то до нас підбігла Челсі і почала теж про щось «розповідати». Вочевидь, про своє нове життя в нашому краї...

Господарка вухатої не приховала, що тут їх зустріли добре.

Поки ж Агєічеви живуть на пенсію Людмили Григорівни...

–    Люди на Волині – хороші. Допомагають, коли потрібно. Нашими кураторами є волонтери – Василь Васильович та Уляна.

Раніше нас і годували безкоштовно, ще давали консерви, крупи. Більше року організовували для нас веганські обіди...

Зараз картоплі нам привезли, трохи дров дали безкоштовно, щоб ми могли опалювати нашу кімнату. Із комунальних послуг платимо тільки за світло. Інтернет маємо.

Слава Богу, що є дах над головою, і тут – тихо, – констатувала моя співрозмовниця.

Її синові Іванку зараз – 9, навчається у третьому класі Колківського ліцею. Жінка каже, що оскільки він – школяр , то допомогу від держави їм уже не виплачують.

У мирному житті Наталія працювала швачкою, а нині – безробітна. Як і її чоловік Андрій. Він став на військовий облік і планує звернутися в службу зайнятості в пошуках роботи. Поки ж Агєічеви живуть на пенсію Людмили Григорівни...

До нашої розмови з Наталею, крім Челсі, доєднався й Іванко. Він сказав, що вже звик тут жити, але хотів би повернутися додому. Пригадав, як там, у Краматорську, чув вибухи, але вже не сильно їх лякався.

Також зізнався, що у Колках у нього з’явилися друзі, зокрема, Данік, з яким якраз прибіг із прогулянки. Цікаво, що саме на Волині Іванко навчився їздити на велосипеді.

Його мама розповіла, що любить малювати, в’язати і готувати. У вільний від щоденних клопотів час Агєічеви дихають свіжим повітрям у довколишньому лісі. Він нагадує їм про малу батьківщину, адже схожий росте неподалік від їхньої домівки. Мріють, аби вона вціліла, щоб було куди повернутися, а війна таки закінчилася.

 Адже всім давно відомо, що «...вдома – краще».

Світлана ЗОЗУЛЯ

Telegram Channel