ЯКЩО ЛЮБИШ СИНА, ПОЛЮБИ Й НЕВІСТКУ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.99 € 32.34

ЯКЩО ЛЮБИШ СИНА, ПОЛЮБИ Й НЕВІСТКУ

Якби ці слова пам’ятала кожна жінка, яка має сина, тобто потенційна свекруха, то було б менше розбитих сердець...

Стосунки невісток і свекрух — тема, як кажуть, вічна і вселенська. Ось недавно, за повідомленням в пресі, справжні італійські пристрасті розігрались, коли слухалась справа про розлучення однієї італійської пари. Дружина, вимагаючи розірвання шлюбу, заявила, що більше не має сили терпіти постійний терор з боку свекрухи. За твердженням 23-річної жительки Неаполя, постійні скандали, які влаштовує мати чоловіка, призвели до того, що сімейне життя перетворилось в суцільне пекло.
“Свекруха весь час сварилась, звинувачуючи мене в тому, що я модно одягаюсь, фарбуюсь і дотримуюсь дієти. На її думку, роблю я це з метою привернути увагу сторонніх мужчин, — скаржилась позивачка, коли розглядалась справа у Верховному суді Італії.— Я тільки і чула, що недостойна такого чудового чоловіка, як її син!”.
Що ж стосується чоловіка, то, за словами розсердженої невістки, він — слабовольна людина, яка знаходилась під каблуком у мамуні. В результаті суд виніс вердикт про розірвання шлюбу на основі надмірного і безпідставного втручання свекрухи в життя молодого подружжя. За рішенням суду, дружині відійшов будинок, який належав подружжю, а також колишній чоловік зобов’язаний був виплачувати їй щомісячно по 700 доларів моральних збитків. Після цієї знаменитої справи жінки Італії регулярно відвойовують свої позиції у свекрух через суд.
Це в Італії... А в Україні, як і сто років тому, є сучасні свекрухи-Кайдашихи. Є невістки такі, як Мотря, котра мала войовничий характер і вміла без вердиктів суду відстояти свої права. А є й тихі Мелашки, які терпеливо слухають докори свекрух (свекрів) і потайки плачуть, нарікаючи на свою долю. Одна з таких терпеливих невісток недавно не втрималась і написала лист у добірку “Любить! Не любить!” — хоч безадресно вилила свою образу з приводу того, що мати чоловіка з нею ніколи не рахувалась, як могла, принижувала.
І, як кажуть, на рівні спеціалістів з сімейних проблем сьогодні доводиться банальна істина — молодій сім’ї треба жити окремо від батьків, незалежно від того чиї вони — дружини чи чоловіка. Помирити, не кажучи вже про те, щоб примусити полюбити, по суті, чужу людину, дуже важко. Отож, психологи прийшли до думки: досить підлаштовуватись під інших, переробляти себе і заганяти “всередину” свої невисловлені емоції. Кожна людина має залишити за собою право думати і говорити, що їй хочеться. А щоб не було неприємних наслідків — живіть окремо. Тоді при зустрічах буде що розповісти одне одному, а часу на вишукування недоліків і прискіпувань не залишиться.
І, до речі, коли недавно в нашій газеті був надрукований лист, авторка якого шукала молоду сім’ю, яка б поселилась у її батьківській хаті, що пропадає без господаря, то відгукнулись і жінки, які, як самі писали, не можуть вжитись під одним дахом із свекрами. Непорозуміння, які виникають між двома поколіннями, отруюють життя. З точки зору молодих — в цьому винні батьки. А якби була можливість послухати цих батьків, то вони б знайшли і для себе виправдання.
Одне слово, негативу на підтвердження цієї вічної теми — непрості стосунки невісток і свекрух (чи свекрів) — хоч відбавляй. А ось позитивні приклади, на жаль, зустрічаються рідше. Тому-то трохи дивно було, коли, шукаючи такий “позитив”, дізналась, що в Луцьку є сім’я, де невістка доглядає престарілого свекра. А коли побувала в цій сім’ї, познайомилась з Афанасієм Малихіним і його невісткою Любою Олексіївною, то переконалась, що це справді унікальний випадок.
Забігаючи наперед, скажу, що сьогодні Афанасій Семенович —в подвійній іпостасі: він і свекор для Любові Олексіївни, і батько, який видав свою невістку заміж, коли помер його син. І вже до нього, як до тестя, прийшов у квартиру зять Віталій.
— Із своїм майбутнім чоловіком Василем, — розповідає Любов Олексіївна, — я познайомилась, коли після школи працювала в Луцьку на будівництві. Мені було дев’ятнадцять літ, йому — двадцять чотири. Сталось так, що вже через місяць ми подали заяву в загс...
А свою свекруху Люба побачила перший раз на заручинах. Приїхали батьки Василя у село Романів Луцького району, звідки вона родом. Як кажуть в народі, запили наречену. А через півтора місяця було весілля. І прийшла Люба жити до свекрів. Жили вони у власному будиночку, виділили молодій сім’ї одну кімнату.
— У Василя — дві молодші сестри, — каже Любов Олексіївна. — Було, що три сім’ї під одним дахом жило (це коли одна з сестер заміж вийшла). І нічого — мирились. Кожен вів своє маленьке господарство. Зготує щось смачненьке мати — несе, пригощає. І я, і чоловікова сестра так само ділились. Може, коли й сварились — не без того. Але ніколи не переступали ту межу, за якою починається ворожнеча.
Такою межею, як я зробила висновок після почутого від жінки, була насамперед повага до старшої людини.
— Може, мені щось і не подобалось, але ж свекруха — вже життя прожила, то треба і змовчати їй, і поступитись. Це ж жінка, яка народила, виростила мого чоловіка. Вже за це їй треба бути вдячною. Двадцять чотири роки прожили ми разом і ніколи не ворогували.
У 1995 році, після тяжкої хвороби свекруха померла. Ще через чотири роки пішов із життя і чоловік Любові Олексіївни — Василь. У сорок сім літ вона стала вдовою. А оскільки Бог дітей не послав, то залишились вони удвох із свекром. І в розмові я не втрималась від здивування, чому не при дочках доживає віку Афанасій Семенович?
— Це довга історія, і дуже болюча, — каже Любов Олексіївна. — Я не хочу про це говорити. Якщо зовсім коротко, то «яблуком розбрату» стала батьківська хата. Сестри чоловіка хотіли її продати після смерті матері. Батькові пропонували жити в них. А мені, після смерті Василя (всі бачили, що життя його вже недовге — він був паралізований) взагалі, мабуть, сказали б йти на всі чотири сторони... Батько не прийняв такий варіант. Відразу спитав: “А де ж Люба житиме?”.
Ця хатина, це “яблуко розбрату” було все-таки продане. Але це сталось вже з ініціативи Афанасія Семеновича, коли він побачив, що Любі важко з двома інвалідами (і він хворий, і син) жити в будинку, де нема зручностей. Та й будинок цей потребував ремонту й чоловічих здорових рук. А їх, на жаль, не було.
Отож, продали будиночок, купили двокімнатну квартиру, де й помер Василь. А через три роки сюди прийшов зять — другий чоловік Любові Олексіївни — Віталій.
— І не боялись чужу людину в хату пускати? — запитую Афанасія Семеновича.
— А я вже Віталія знав, бо не раз бачив, як він приходив до нас. Повірив в його порядність.
А Любов Олексіївна додає:
— Якби другий чоловік не прижився, якби я бачила, що він недобре ставиться до Афанасія Семеновича, то так би і пішов від нас, як прийшов.
Із своїм другим чоловіком Любов Олексіївна познайомилась заочно — через газетне оголошення. Якийсь час вони листувались.
— При зустрічах, може, того й не скажеш, що в листі, — каже жінка. — А вже як пишеш — то й про найпотаємніше розповіси. І так в листах душа до душі потягнулась. Я вважаю, що це доля. У Віталія теж була сім’я. Він давно розлучився. Мав сина, який трагічно загинув — розбився на машині.
А ще Любов Олексіївна називає Віталія американцем, бо родом він — з Парагваю. Колись емігрували за океан його діди. І вже в Парагваї одружились батьки. На чужині Віталій народився. А в 1959 році їх сім’я в числі реемігрантів повернулась на батьківщину.
— Батьки вже старенькі у Віталія, — розповідає Любов Олексіївна. — Живуть вони у Володимирі-Волинському. Я там не раз бувала і чула від матері, своєї другої свекрухи: “ На тебе, і тільки на тебе надія, що доглянеш до смерті”. “А куди ж я подінусь,— заспокоюю її.— Певно ж, що буду доглядати”.
... Розписувались Любов Олексіївна і Віталій Антонович в день її золотого ювілею. Радів за неї Афанасій Семенович, бо ж не раз казав невістці після смерті сина шукати собі другого чоловіка. Мовляв, я старий, скоро помру, з ким ти тоді будеш?
— Тридцять три роки тому прийшла Люба в нашу сім’ю невісткою, а стала дочкою. І як за дочку, радію я за неї. Тішусь, що має вона доброго чоловіка, — каже Афанасій Семенович.— А в мене — хороший зять, повага й увага якого гріє старече серце.
Катерина ЗУБЧУК.