КВІТИ ДЛЯ КОХАНОЇ ДРУЖИНИ

Вже поживши у парі до “золотого” весілля, Олексій Кузьмич і Валентина Василівни Колякіни з Луцька дізнались, що й зірки були їх добрими провідниками: за гороскопом Риба і Телець, вони, виявляється, найкраще підходять одне одному у шлюбі. А те, що розписувались у квітні, — обіцяло, за тлумаченням астрологів, “перемінне щастя”. Воно справді було перемінним (не обходилось без труднощів, проблем), але ніколи їх не покидало.
Так буває, коли зустрічаються дві половинки, які гармонійно доповнюють одна одну. А звідси — і розуміння, і терпеливість, готовність поступитись. Тобто та життєва мудрість, без якої і найбільше кохання виснажується. Внучка Колякіних Маша, яка навчається в аспірантурі Луцького технічного університету, саме так відгукнулась про своїх бабусю і дідуся:
— Вони живуть у злагоді і любові. Якщо це бачиш, то і свою майбутню сім’ю уявляєш такою ж. Мабуть, тому і в моєї мами гарно склалось подружнє життя, що мала з кого брати приклад.
Олексій Кузьмич родом з Орловської області. Виховувався в прийомних батьків, з якими згодом переїхав в Омську область. І чекала б його доля сільського хлопця, який любив працювати на землі, якби не така переміна: залишившись вдовою фронтовика, прийомна мати Олексія завербувалась на Донбас — на шахти. І він поїхав з нею. А вже там було ремісниче училище, згодом військове. І з двома маленькими зірочками лейтенанта на погонах в 1952 році він приїхав служити в місто Камишин Волгоградської області. Видно, зірки скеровували його життєвий шлях так, щоб він зустрівся із своєю Валею —Валюшею, як ласкаво називає дружину і сьогодні.
Отож, Валентина Василівна — волжанка. З тих українців, які були переселені в Росію ще Катериною ІІ. Жила спочатку в селі Миколаївка (поряд була Харківка, Полтавка). А коли будували ГЕС, то село було затоплене. Мешканців переселили. Так сім’я, в якій росла Валентина, опинилась в Камишині.
— Познайомились ми з Альошею, — пригадує жінка, — на танцях. Я працювала швачкою на фабриці. І на роботу йшла завжди повз частину, де служив цей молодий лейтенант. Так ми ще пару разів зустрілись. Якщо відверто говорити, то ховалась я спочатку від нього, втікала. Уявляєте, Альоша завжди такий акуратний — чисто поголений, форма напрасована, взуття начищене, а я ходила на фабрику в куфайці, валянках. І коли він зустрічав мене, то я його одне просила — не брати мене під руку. Мені соромно було, що я так убого одягнена, а він йде зі мною. На танці, ясно, я вже вдягалась краще — мала таке-сяке платтячко, яке берегла на вихід.
Вони познайомились у жовтні. А невдовзі Олексій поїхав у відпустку. Він залишив Валентині адресу і сказав, що чекатиме листів. Та сталось так, що вона так і не написала йому. А через тиждень-півтора, не дочекавшись листа, лейтенант перервав відпустку і приїхав в Камишин. Прийшов з подарунками, квітами. І тоді мати Валентини так і сказала: “Ну, доню, ти від цього кавалера не відійдеш, бо він дуже прилип до тебе...”. І як у воду дивилась — у квітні п’ятдесят третього Олексій і Валентина зареєстрували свій шлюб.
А першого травня було весілля. Таке, як і в усіх на той час. Тобто бідненьке. Без особливих приготувань — що було в хазяйстві, тим і обійшлись. Родина зібралась. Ось тільки не було на весіллі нареченого… Треба ж, щоб так сталось: перед першим травнем з частини втік солдат. А Олексій був командиром батареї. У зв’язку з таким “ЧП” його начальство й не відпустило на весілля. Він лише крадькома покидав частину і з’являвся на пару хвилин. Бо не було б і “Гірко!” кому гукати.
А на другий день після весілля гості запропонували Валентині прогулятись пароплавом-трамвайчиком по Волзі. Мовляв, хоч і відсутній наречений, та треба ж організувати невеличку весільну подорож.
— А в родині нашій — всі українці, — говорить Валентина Василівна. — З гармошкою, яка не стихала, з піснями пливли ми по Волзі. Інші пасажири допитувались, бо ж бачили, що весільна компанія, де ж наречений? Біля мене був друг Альоші — Сашко, який приїхав женити його аж з Донбасу. То всі думали, що це і є молодий.
Першого травня було весілля, а третього Олексій вже відбув на полігон — в Кап-Яр, що в Астраханській області. Молода дружина залишилась у батьків. Чоловік приїжджав через три місяці, а то й півроку. В таких розлуках минуло понад чотири роки. Вже й донька Надійка виросла.
— Ой, Надюша, тато приїхав! — кажу їй. — А вона мені: “Ні, це не тато. Тато — на фотознімку”.
Оскільки командування дозволяло приїжджати сім’ям і жити в населеному пункті десь поблизу від полігону, то деколи Валентина сама вибиралась до чоловіка. Вона сповна пізнала, що таке бути офіцерською дружиною. Навіть важко порахувати, скільки “точок” довелось їм поміняти. Адже служив Олексій і в Краснодарському краї, і в Смоленську, і на Кольському півострові, зокрема в Мурманській області. Подружжя не мало, як кажуть, ні кола, ні двора — тулилось все по чужих кутках. І дітей, може б, і більше в них було, та “боялись заводити” — хто ж візьме з великим виводком на квартиру? Тому-то в них тільки двоє — син і дочка — Надія і Борис.
Першу свою квартиру Колякіни одержали в Луцьку. Може б, і ще служив Олексій у Мурманській області, але тяжко захворіла дочка, і потрібно було терміново покидати Північ з її суворим кліматом. Це був 1962 рік. Луцьк відтоді став рідним містом подружжя. Тут, по суті, виросли діти, закінчили школу, пішли в інститути. І якщо й пропонували Олексію Кузьмичу навіть престижніші місця служби, він відмовлявся. Уже заради дочки і сина тримався одного місця. У званні майора пішов у запас. А Валентина Василівна понад тридцять літ працювала на швейній фабриці, була передовичкою, яку навіть на пенсію не хотіли довго відпускати.
Про свою дружину Олексій Кузьмич говорить:
— Я з першої нашої зустрічі зрозумів, що це та дівчина, яка мені потрібна. І не помилився. Вона — “своя”: завжди ділила зі мною і радість, і горе. А ще ж хазяйка яка чудова! Я на службі, а на дружині — всі турботи. Вона і економіст, і фінансист, і кухарка, і домашній модельєр.
Про ставлення цього чоловіка до своєї дружини можна багато розповідати, судячи з почутого. Але досить згадати одне. Олексій Кузьмич завжди говорив дітям: “Маму треба берегти”. Одного разу в доньки-студентки витягли гаманець з грішми. А вона навчалась у Києві і треба було якось прожити до приїзду додому. Про цей прикрий випадок Валентина Василівна дізналась лише через два роки. Звичніше, що дочка з матір’ю “пошепчеться, поплачеться”. А тут навпаки. Тим більш, коли йшлося про неприємне. “Маму тривожити не можна”, — така була батькова настанова.
А ще Олексій Кузьмич, де б не був, повертався додому з квітами. Якось не міг вчасно приїхати з відрядження, то передав квіти літаком — через друзів.
— Ми обоє любим квіти, — зауважує з цього приводу Валентина Василівна. — В нас дача є, де квітне з ранньої весни і до пізньої осені.
Дача, то особлива тема в подружжя Колякіних. Колись, як тільки вони поженились, то Олексій біля новозбудованої хати батьків Валентини заклав чудовий сад. А сусіди подивились, що можуть рости не тільки берези, й теж почали садити яблуні, груші. Згодом, де б Олексій не служив, він обов’язково садив дерева. Навіть на тих “точках”, де гуляло перекотиполе. А коли, вже будучи в Луцьку, Колякіни одержали дачну ділянку в Промені, то це вже було справжнє роздолля. Сьогодні ростуть в їх саду тридцятилітні яблуні, груші.
…Коли подружжя відзначало свій “золотий” ювілей, то було приємно здивоване телеграмою, яка прийшла із Світловодська Кіровоградської області. Під вітальним текстом стояв підпис “Саша”. Ось так через п’ятдесят років згадав про їх весілля, на якому був трохи в ролі нареченого, Сашко Галишкін. З ним Олексій подружився на Донбасі ще в сорок четвертому році. У цього подружжя і друзі надійні та вірні.
На “золотому” ювілеї гості, що зібрались привітати Олексія Кузьмича і Валентину Василівну, бажали їм при здоров’ї відзначити ще діамантове, вдячне і коронне весілля. І я, прощаючись з ними, теж побажала їм цього ж. А ще побажала, щоб родина їх поповнювалась. Бо ж поженять дідусь з бабусею внуків (а їх троє), підуть правнуки... В родини з міцним, надійним корінням — такі ж міцні, здорові “пагони”. Тож нехай вони розростаються!
Катерина ЗУБЧУК.