Прочитала в газеті публікацію “Невістка, яка стала дочкою” й вирішила розповісти про свою долю, про нині вже покійну (не можна ніяк змиритися з цим) матір мого чоловіка...
Прочитала в газеті публікацію “Невістка, яка стала дочкою” й вирішила розповісти про свою долю, про нині вже покійну (не можна ніяк змиритися з цим) матір мого чоловіка. Ми втратили її 20 квітня цього року... Почну з того, що в сім літ я залишилась напівсиротою. Померла наша ненька. Крім мене, важке горе звалилось на сестру, якій виповнилось тільки дев’ять років, на двох ще молодших за мене братів. До речі, нашій мамі було всього 29 років, коли вона трагічно загинула. Рік нас доглядала тітка, а потім батько привів у хату мачуху. Ще перші чотири роки життя було так-сяк. А потім, як у мачухи знайшовся син (у сорок чотири роки вона народила дитину), ми вже стали чужі і не потрібні. Та на мачуху я зла не тримаю. Більше було образ і страху через батька — через його “нервовий” характер. Дитинство згадується тепер, як пекло, — найлютішому ворогу такого не побажаєш. Хотілось накласти на себе руки. Скільки-то разів у відчаї йшла до річки топитись! Але річка від дому була далеко, і поки дійдеш, то й одумаєшся. Чи то Бог не допускав до такого важкого гріха. Через три роки після школи, заробивши стаж і випросивши направлення в колгоспі, я пішла на підготовче відділення Львівського сільськогосподарського інституту. Остаточно вирішила, що хочу бути агрономом. Бо любила поле, в полі заспокоювалась. Хоча батько і не хотів відпускати мене в інститут. Казав: “Куди тобі вчитись — іди заміж, бо дівчина, якщо до двадцяти років не вийде заміж, то вже нікому не потрібна”. Але я все одно поїхала, бо марила навчанням. Жила в гуртожитку, підзаробляла, влаштувавшись то вахтером, то прибиральницею. Після першого курсу до нас у групу прийшли хлопці з армії — ті, кому навчання перервала строкова служба. Серед них була й моя доля. Мій Федько. Виявилось, що в нас багато спільного в інтересах, поглядах. На кінець другого курсу ми одружились. 10 травня минуло вже вісімнадцять років нашому шлюбу. Це був хлопець з Волині — ніжний, вихований. І розумнішого на курсі не знайти. Йому і прізвисько дали — “філософ”. Весілля у нас було студентське, у Дублянах, до речі, безалкогольне. Та мова не про це, а про сім’ю, в яку я потрапила. Я боялась навіть мріяти, що колись вийду заміж, що матиму чоловіка, бо ж кому, думалось, я потрібна така бідна. А тим більш не мріяла, що в мене буде власний дім, і я в ньому стану господинею. Хоча мама (моя майбутня свекруха) їздила зі мною і Федьком до мене додому на Закарпаття і бачила ту злиденність, яка там була, і чула від мачухи нарікання ( я, правда, ніколи не питала її, що тоді мачуха про мене говорила). В усякому разі вона (хай земля їй буде пухом) не перечила синові, щоб брав собі за дружину бідну дівчину. На весілля мій батько дав гроші, а плаття я брала напрокат. Коли народилась в нас донечка, мама взяла відпустку і доглядала місяць внучку — вчила мене всьому. А потім тітка, сестра чоловікового батька, жила з нами два роки в гуртожитку (нам дали окрему кімнату). А мама завжди приїжджала до нас, привозила продукти, подарунки. Вона мене одягала і взувала — старалась подарувати щось до дня народження чи якогось свята. Після інституту п’ять років ми жили з батьками. Мама навчила мене і пекти, і варити, і прати. Але робила це делікатно, лагідно, ніколи не образивши. Згодом я мала вже свою хату на краю села. Та з роботи на обід йшла до матері поїсти, бо до неї було ближче. І завжди бачила від неї тільки приязнь. Вона першою відгукувалась, коли мені потрібна була допомога — чи то впоратись із свіжиною, чи згребсти сіно, викопати картоплю... Я завжди пишалась своєю свекрухою, хоч так її навіть позаочі не називала, бо дуже не люблю це слово — воно ріже мені по серцю. Я його сприймала як образу по відношенню до матері чоловіка. Вона не заслуговувала, щоб її так називати. Все її життя — гідне наслідування. Я завжди всім говорила, що до заміжжя жила в пеклі, а, вийшовши заміж, потрапила в рай. І дай, Боже, всім таких свекрух, як моя. Вона була справжньою берегинею свого роду. Любила збирати за святковим столом всю рідню і дуже тішилась, коли ми всі разом були у неї в хаті. А які подарунки вона дарувала всім своїм сімом внучатам! Могла поїхати у Брест чи Мінськ, Луцьк чи Київ за цим подарунком. Не рахувалась ні з часом, ні із здоров’ям. І не автомобілем їздила, а дизелем. Мама була маленька на зріст, але в ній було багато тепла, добра, ласки. Вона ніколи ні на кого не сварилась, а якщо хотіла переконати в своїй правоті, то намагалась це зробити розумно, дипломатично. В її очах завжди була ніжність і любов. А на обличчі — усмішка. Навіть тоді, коли вона була дуже втомлена. Вісімнадцять днів вона боролась між життям і смертю. А ми молились за неї, просили Бога дати їй сили збороти недугу і повернутись до нас. Та не судилось. Доля розпорядилась по-своєму... І пишу я цей лист, щоб висловити вдячність за любов до мене, невістки, за любов до моїх дітей і до всіх нас. Мені тепліше на душі від того, що я встигла сказати ці слова вдячності за життя, — вона від мене їх чула. А тепер я хочу повторити ці слова на весь світ: хай люди знають, що була така ніжна, добра, любляча Мати, яка ніколи не робила різниці між своїми дочками і невістками, синами і зятями. Для неї всі ми були рідними дітьми. І за це їй велике спасибі. З повагою невістка Марія ВЕРЕМЧУК. с. Куснище Любомльського району.
