НА ДВОХ СИРІТ СТАЛО МЕНШЕ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.99 € 32.34

НА ДВОХ СИРІТ СТАЛО МЕНШЕ

Марія та Микола Пруси, маючи три дорослих доньки, п’ятеро внуків, взяли двох прийомних дітей із сирітського будинку...

Після того, як у добірці “Любить! Не любить!” я розповіла про сім’ю, що всиновила двох маленьких сиріт, мені зателефонувала наша читачка. Мовляв, коли вже у “Волині” зайшла мова про добрих, чуйних людей, які роблять світ щасливішим, зігріваючи своїм теплом сиріт, то я вам підкажу ще одну адресу. І підказала: село Сьомаки Луцького району. Живуть там Марія та Микола Пруси. Незвичайність цих дружини й чоловіка в тому, що, маючи три дорослих доньки, п’ятеро внуків, вони взяли двох прийомних дітей із сирітського будинку. А коли ми зустрілись з Марією Антонівною Прус, порозмовляли, то я пройнялась особливою повагою до цієї жінки. Не кожна відважиться у п’ятдесят два роки звалити на плечі непрості обов’язки матері малолітніх доньки і сина. І, звичайно, така ж повага до її чоловіка, який міг би вже й спокійніше жити.
У свій час Пруси жили в Маневичах. Марія Антонівна після медичного училища працювала в районній санепідстанції, згодом — в лікарні. В них народилось три доньки. Та після чорнобильської катастрофи діти почали хворіти (давалась взнаки радіаційно забруднена зона).
— Тоді й вирішили ми переїхати в моє рідне село Сьомаки, — розповідає Марія Антонівна.— Там мене прийняли, дали житло. Працювала то в дитячому садку, то навіть на фермі, поки не було місця у медпункті. А на пенсію пішла з медпункту. Чоловік — теж вже пенсіонер по інвалідності. І ось я сказала йому: “Чоловіче, що, будемо чекати “рудої глини” (тобто могили — прим. авт.)? Давай візьмемо дітей, які ростуть сиротами...”
Таке рішення з’явилось, як кажуть, не на голому місці.
— Це для мене дуже болюче питання. Ще як я працювала в Маневичах у районній лікарні, то надивилась на покинутих дітей, — каже жінка і замовкає, бо сльози не дають говорити. А за якусь мить продовжує: — В мої обов’язки входило відправляти таких “зайвих” немовлят в Луцьк, в Будинок дитини. В Маневичах у мене кума була, якій Бог не послав своїх діток. Якось вона мені каже: “Віддай Наталку (це середня моя дочка, її похресниця)”. Я їй на це: “Як можна — це ж моя кровинка?! Он скільки сиріт на світі є...”. Але кума чомусь боялась брати таких покинутих немовлят. Та якось на Великдень ми сиділи у нас в хаті за столом. І я між іншим розповіла, що в лікарні є двомісячна дівчинка, яку ось-ось мають відправити в Будинок дитини. “Ну така вже гарненька,— підхвалила її,— візьми...”
Одного дня вони пішли подивитись на ту сирітку. А наступного телефонує Марії Антонівні та ж кума: “До кого йти, з чого починати, щоб взяти дівчинку?”. Сьогодні кума Марії Антонівни має вже дорослу дочку, яка закінчила Волинський державний університет. І коли мова заходить про те, що це ж довелось пережити недоспані ночі, не раз перехвилюватись, то жінка каже: “Я за тебе Богу молюся. Кому б я була потрібна, якби не донька? А так ми з чоловіком маємо для кого жити”.
До речі, коли Марія Антонівна народила свою другу дочку Наталку, то тоді якраз молода дівчина відмовилась від немовляти.
— Я прийшла додому, — розповідає Марія Антонівна, — і прошу чоловіка: “Давай візьмемо ту дитину. Мені так не хочеться відправляти її в сирітський будинок”. Чоловік тоді лише посміявся із здивуванням: “Ти ще сама собі народиш, якщо захочеш. Нащо тобі чуже дитя?”.
А торік у серпні вона приїхала в якихось справах в управління з питань сім’ї і молоді Луцької райдержадміністрації. Мова зайшла про прийомних дітей, і вона сказала: “А я хочу взяти хлопчика і дівчинку”. “Ви серйозно?” — перепитав начальник управління Олександр Тимчук. “Серйозно”. “Тоді пишіть заяву”. І вона написала.
— А як чоловік поставився на цей раз до вашого рішення?
— Він знає мене, знає, як я ставлюсь до сиріт і як я багато літ хотіла теж зробити так, щоб цих сиріт поменшало. Цей момент настав.
А я собі думаю, що, крім усього, чоловік в Марії Антонівни — добрий і надійний. Бо коли за п’ятдесят, коли за плечима непросте життя, а свої діти вже дорослі та й старші внуки вже зростом наздоганяють, то хотілося б, мабуть, і спокійніше пожити.
Перший раз Марія Антонівна побувала у Володимир-Волинській школі-інтернаті у серпні минулого року. Побачила “своїх” дітей. Вона спочатку хотіла взяти дві дівчинки, оскільки виростила три доньки і знає, як з ними мову знаходити. А ще хотіла, щоб матері цих діток були позбавлені батьківських прав — щоб згодом ніхто їх не травмував, згадавши про своє материнство.
Марія Антонівна дітей не бачила — навіть їх знімків. Тільки по записах вибирала. І ось заходить дівчинка Надійка років шести. Для початку треба було якось завести розмову.
— Дівчинка посміхнулась, — розповідає моя співбесідниця, — бачу, в неї зубчика одного нема. “Що, зубчика мишка вкрала?”. Надійка підійшла й притулилась до мене. А другої такої дівчинки не могли підібрати, тоді я погодилась на хлопчика. І ось він заходить, дивиться на інтернатівських тьоть, а потім побачив мене і вигукнув: “Мамо, ти мене знайшла?! Ти мене забереш?”. З тої хвилини я вже думала тільки про те, як ці діти прийдуть в наш дім. Я, як кажуть, чорну стежку втоптала по різних інстанціях і в області, і в районі, щоб документи всі оформити.
Надійка і Сашко закінчили перший клас. Марія Антонівна показує ще інтернатівський документ Сашка. З фотознімка дивиться похмурий хлопчина. Очі — дві темні плями, без вогника і цікавості до життя. А ось другий знімок зроблений вже цієї весни. В погляді Сашка — іскорка, впевненість дитини, в якої є мама й тато, є велика родина.
— А як дочки поставились до того, що їх мама й тато стали враз батьками малолітніх діток і вже, мабуть, не завжди зможуть допомогти в догляді за внуками?
— Я скажу тільки одне, — відповіла на це жінка. —Якщо зі мною, не дай Бог, щось зараз трапиться, то Надійка і Сашко не залишаться без догляду — мене замінить моя найстарша дочка. Це наші діти — вони вже ніколи не повернуться в сирітський будинок. І коли на Багатий вечір всі дочки з сім’ями зібралися у мене на кутю, то за столом було п’ятнадцять чоловік. Сашко дивився такими великими очима: “Тату, а то всі — наші?!”. “Так, сину, це наша сім’я”, — відповів чоловік.
Своїх прийомних батьків Сашко і Надійка називають мамою і татом. Ці найрідніші їм люди стараються легенько, делікатно стерти з пам’яті чорну сторінку їх раннього дитинства. Буває, серед ночі прокинеться Сашко чи Надя і кличе: “Мамо, прийди до мене” або “Мамо, постій біля мене”. І тоді Марія Антонівна сидить біля ліжка.
— Збулось те, що я давно в собі носила, — бажання поділитись із сиротами шматком хліба, — говорить Марія Антонівна.— Я вдячна долі, що в мене чоловік, з яким ми однаково дивимось на світ. І ми вже вирішуємо на сімейній раді, щоб ще взяти дітей. Якщо наймолодша дочка Ірина, яка поки що живе з нами, піде жити із своєю сім’єю в окремий будинок, то це наше рішення стане реальним. Тому що у Саші є братик, який поки що росте сиротою, а Надійка хоче мати сестричку. І яке це щастя, коли чуєш вранці: “Мамо, добрий ранок”. Чи ввечері: “Мамо, а я тобі ліжечко постелила і подушечок поклала, щоб тобі м’яко було”.
... Якось Сашко прибіг до матері, тримаючи маленьке пташеня в руках, — знайшов його в садку. Схвильовано допитувався: “Це ж його мама покинула?”. І до третьої години ночі не міг заснути — все допевнявся, що ж то за пташки, які викидають своїх дітей.
Катерина ЗУБЧУК.