МОЛОДІ ПОЧУТТЯ ДО СТАРОСТІ

Якось голова правління обласного Фонду милосердя та здоров’я Лідія Тарасюк, яка традиційно проводить свято “50 золотих літ” , сказала:
— Аж шкода, що таке вузьке коло людей — лише учасники нашого свята — знайомляться з дивними подружніми парами.
І сім’ю Севальових з Луцька вона назвала в числі тих, хто і через півстоліття щиро каже: якби починати заново, то нехай би все повторилось так, як було. Забігаючи наперед, наведу слова, які довелось почути вже безпосередньо від Миколи Севальова під час нашої зустрічі:
— За п’ятдесят літ ми ніколи з Ольгою не посварились, не образили одне одного. Це щось означає?!
То було кохання з першого погляду. Старший лейтенант Микола, прослуживши чотири роки на Курильських островах, приїхав в Україну — місто Острог. В його однополчан, навіть молодших, вже були сім’ї— дружини, діти. А він у свої 25 літ ще холостякував.
— Взялись вони мені підшукувати пару, — пригадує Микола Олександрович. — Пішли ми вечеряти в чайну, а там — симпатична офіціантка. “Як вона тобі?” — допитуються. Це й була моя майбутня дружина Оля. Тоді я промовчав на запитання колег, але Амурчик свою стрілу пустив. Бо після цього я все частіше почав заходити у ту чайну, то пообідати, то повечеряти. А ближче познайомились ми з Олею на танцях.
І ця дружба тривала два роки. Поїхав Микола у відпустку додому — у свою Вологду. А мати допитується: “Синку, чи не пора тобі женитись? Вже ж 27 літ маєш.” Думала вона, що одружиться він на однокласниці Марині, яка теж ще була незаміжньою. Мабуть, хотілось, аби невістка була з місцевих. Та нічого з цього не вийшло: якщо й симпатизували хлопець і дівчина колись одне одному, то це було дитяче почуття. А серце Миколи вже тягнулось до Ольги. І, повернувшись з відпустки, він сказав їй: “Досить волинку тягнути. Два роки зустрічаємось — пора й одружуватись”.
Але виявилось, що це не так просто, — батьки Олі не хотіли, щоб вона виходила заміж за військового. У військових, мовляв, у кожному місті жінка є.
Але, незважаючи на всі заперечення й застереження рідні, Микола й Ольга пішли одного дня в загс і розписались. На квартирі, де жив наречений, вечірку справили — хазяйка допомогла стіл накрити. Посиділи з друзями — ото і все весілля. А наступного дня Ольга забрала всі холостяцькі пожитки чоловіка і повела його до своїх батьків. Микола, як кажуть, прийняв бій на себе. “Ми одружились, — сказав батькам. — Тепер я ваш зять”. “І на чому ж ти розписався — хіба на своїх онучах?” — спробувала іронізувати мати, знаючи, що військові не мають паспортів, а тільки військові білети.
Довелось показати свідоцтво. Накрили на стіл, батько привітав молодих, а мати, усамітнившись, проплакала вечір. Зате згодом вона так полюбила свого зятя, що мала його за рідного сина. Бо побачила, як шанує він Ольгу. Їй вже не страшно було, що дочці випало роз’їзне життя, (то в Луцьку служив Микола, то в Славуті...).
До речі, вперше Ольга їхала на батьківщину свого чоловіка ще під враженням застережень рідні. І взагалі непокоїло, як зустрінуть свекри.
— Микола писав матері, що одружився з полькою. І мати, як я вже потім дізналась, — говорить Ольга Йосипівна, — думала, що ми й не порозуміємось з нею. Але ж я, хоч і полька за національністю, та багато років жила з сім’єю в Казахстані (діда, як куркуля, в тридцять шостому році вислали, бо хату під бляхою мав), вчилась в російській школі.
Звідти, з Вологди, привезла Ольга на Україну рецепт пирога з рибою, який став її фірмовою стравою. Такий вологодський пиріг дуже любить Микола. І коли в домі пахне “рибником”, то це вже для нього свято,— він ніби у дитинство повертається, до рідної оселі.
Найбільш пам’ятні події, за словами подружжя Севальових, — це народження їх дітей — сина, двох доньок. А ще — шести внуків, чотирьох правнуків.
— Я ніколи не думала, що доживу до цього часу, — каже Ольга Йосипівна. — Що будемо ми з Миколою сидіти серед гостей на своєму золотому весіллі. В ресторані “Білий рояль” відзначали ювілей. Ми з чоловіком прийшли туди як гості. Про все потурбувались наші зяті. Вони й слухати не схотіли, щоб я сама щось готувала. “У вас свято!” — заявили зяті, і самі замовили банкет, розрахувались.
— Що головне для сім’ї, аби прожити в мирі і злагоді півстоліття? — запитую своїх співбесідників.
— Взаєморозуміння, підтримка, — говорить Ольга Йосипівна. — Я за своїм Колею, як за малою дитиною дивлюсь. Як нема чим з дачі добратись додому, то ніч для мене довга — хвилююсь, як він там. І уявіть: о сьомій годині ранку приїжджаю, а чоловік сидить біля під’їзду на лавочці, чекає мене. Він не соромиться казати, що боїться втратити мене. “Я без тебе й дня не проживу, — говорить, — якщо, не доведи Господь, з тобою щось станеться”. І для мене життя без нього — не життя. Як він в лікарні, то я біжу до нього, хоч і в самої вже здоров’я нема. Ми любимо одне одного.
І ця любов та повага — найбільше їхнє багатство.
— Я в своїй дружині особливо ціную покірність і вірність, — говорить Микола Олександрович. — Це не означає, що вона, як солдат, на кожне слово відповідає: “Слухаю”. Ми будь-яку проблему можемо вирішити без суперечок. Є, наприклад, гроші на якусь покупку — купуємо. А нема — почекаємо. Але ніколи в борги не залазимо.
А з подальшої розмови, із спогадів про минуле я зрозуміла, звідки ця трепетність у стосунках вже літніх людей. Треба було пройти через чимало випробувань, щоб по-особливому цінувати одне одного. Цінувати саме життя. Виявляється, Ользі Йосипівні двічі доля “підставляла підніжку”. Важка хвороба — інфаркт легень — підстерегла її ще зовсім молодою. Тоді лікар сказав, що мало хто виживає з таким діагнозом. А вона вижила. Це було в Славуті. Тоді, після одужання, Ольга з Миколою вперше поїхала на курорт у Сочі. Ця поїздка особливо пам’ятна, бо після неї народилась їх наймолодша донька Світлана.
І вже у Луцьку, куди сім’я Севальових переїхала, коли Микола Олександрович пішов у запас, Ольга Йосипівна стояла, як кажуть, між життям і смертю.
— Коля дуже хвилювався за мене, — пригадує жінка, — як скажуть йому, що я не житиму, то він одне твердить: “Не може цього бути! Вона повинна жити — заради мене, заради дітей”. І я собі наказувала: “Мені треба жити, бо в мене ще чоловік молодий, діти малі. Молитву помічну все читала подумки, якої мене ще мама навчила. І Бог допоміг вибратись з прірви. Оперував мене в онкодиспансері Віктор Шабелянський. Довіку буду вдячна йому. Тиждень лежала під крапельницею. Якось мені наснилось, що йду полем, а довкруг жито спіле. Розповіла Віктору Борисовичу про цей сон. Він каже: “Будеш жити...”. І ось живу. Вже двадцять третій рік.
...Микола Олександрович і Ольга Йосипівна дуже люблять жити влітку на своїй дачі. Вона для них не лише матеріальна підмога — тут привільно душі. Тут бачиш, як сходить і заходить сонечко, як навесні все оживає, а восени готується до зимового сну. І осінь життя сприймається, як осінь у природі, — щедра, добра, плодовита.
Катерина ЗУБЧУК.