МАТИ ЗЯТЯ ВИБИРАЛА... - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.95 € 31.99

МАТИ ЗЯТЯ ВИБИРАЛА...

Часи, коли молоді люди поєднували свої долі, бо “так хотілось батькам”, давно минули. Однак...

Часи, коли молоді люди поєднували свої долі, бо “так хотілось батькам”, давно минули. Сьогодні, здавалося б, навіть важко уявити, щоб хтось одружувався за погодженням рідні, а тим більш — з примусу. Однак трапляється, що батьки, вважаючи себе розумнішими і досвідченішими, намагаються вплинути на вибір доньки чи сина. До чого призводить таке втручання в особисте життя? Навряд чи до щастя...
Марійка була найстаршою в родині Карпуків. Пам’ятає, як змалку батьки привчали до роботи, бо самотужки прогодувати і зодягнути шестеро дітей їм було важкувато. На Марійчиних плечах лежала вся хатня робота, бо ж мати розривалась між заробітками. А коли дівчині виповнилось шістнадцять, довелось і їй скуштувати заробітчанського хліба. Незважаючи на те, що добре навчалась у школі, Марійка навіть не мріяла про вуз. Розуміла — “батьки не витягнуть”. Скромна і добра дівчина подобалась багатьом хлопцям, але чомусь не кожен наважувався до неї підійти. Щось незрозуміле було в погляді її синіх, засмучених очей — якась відчуженість. А тим часом мріяла Марійка про неземну любов. Її романтична душа була сповнена ніжності і тепла, які так хотілось подарувати коханому.
Восени Марійка потрапила в лікарню — серце дало про себе знати. Познайомилась з дівчатами в палаті, потоваришувала. До однієї з них приїхав якось родич. Мироном його звали. Марійка перекинулась з ним кількома фразами, але особливого значення не надала тій розмові. Мирон же відтоді мало не щодня навідувався до своєї родички. І все шукав приводу, щоб з Марійкою заговорити.
Після одужання дівчина повернулась додому. Вже й забула про свого нового знайомого. А він взяв і сам розшукав її в селі. Прийшов до хати з подарунками. Познайомився з батьками. Не відчула радості від того візиту. Зате мати Марійки була просто зачарована. Хто зна, що саме справило на неї таке враження: чи машина, якою приїхав Мирон, чи його гарне ставлення до доньки, а чи, прости Господи, просто була можливість якнайшвидше віддати Марійку заміж. З тих пір жінка не вгавала, і як тільки лишалась з донькою наодинці, то заводила мову про Мирона: “Дивись, хлопець гарний, старший від тебе — значить розумніший. Бачиш, і гроші заробляє, “крутиться”. Ну що тобі ще треба?..”
Порятунок прийшов несподівано. Марійку викликали у центр зайнятості, де вона була зареєстрована як безробітна, і запропонували кількамісячне навчання у Луцьку. Додому приїжджала рідко. А коли випадала нагода побути в селі, усілякими способами уникала зустрічі з Мироном. Та він ніяк не хотів вгомонитися. Застав одного разу Марійку вдома і при батьках випалив:
— Знаєш, мені не шістнадцять років, щоб я за тобою бігав. Навіщо нам довго зустрічатися? Виходь за мене заміж.
“Оце і все?— наче молотком вистукувало у голові Марійки запитання. — А де ж освідчення в коханні, ніжні слова, зрештою, квіти?”. Опам’яталась Марійка від штурхана матері.
— Я подумаю, — тільки й змогла видушити з себе.
Коли двері за Мироном зачинились, на Марійку впав шквал незадоволення матері:
— Вона подумає! Чули? Принцеса! Принца чекаєш? Дивись, щоб так і в дівках не посивіла...
Відтоді життя для Марійки перетворилось на пекло. Протиріччя роздирали душу. Пробувала поговорити з подругами, порадитись. Але що можуть сказати їй про життя вісімнадцятирічні дівчата? “Може, й справді мати правильно каже,— думала Марійка. — Не бажає ж вона мені зла. Спочатку якось стерпиться, а потім, може, й злюбиться.”...
Свої заручини пригадує дівчина, як сон. Коли гості розійшлись, мати відкликала Марійку і прошепотіла:
— Тепер ти його жінка. Хоч-не-хоч, а мусиш з ним спати. Я вам у залі постелю.
— Але ж, мамо, як же без вінчання? Я ж ще дівчина.
Та мати не слухала дочку й поспішила дістати перину, підморгуючи майбутньому зятеві. Ніяких пояснень від Марійки Мирон і чути не хотів.
— Я нормальний чоловік, — сказав. — Мені потрібна жінка. Невже ти не розумієш? Яка різниця — раніше чи пізніше? Ти вже моя!
Весілля Марійки і Мирона мало відбутись через місяць — так вирішили батьки. А ще постановили, що молодятам треба розписатись, аби закріпити стосунки хоч перед законом. У день реєстрації шлюбу в сільській раді Марійка тремтячою рукою поставила підпис у документі.
— Ось і все, — вигукнув з радістю Мирон. — Тепер я одружений. Сьогодні у мене свято. Буду пити скільки захочу.
“А як же я? — хотілось вигукнути нареченій. — Невже твоє щастя не ділиться навпіл?!”. Але Марійка мовчки проковтнула клубок сліз і подалася до машини. Мирон на вечірці і справді святкував на славу. Пив і наливав знову, аж поки не змутнів погляд.
— Ти мене любиш? — запитав Марійку. — Ну скажи при всіх! Чого мовчиш? Чи вийшла за мене заміж з розрахунку?
У розмову втрутився Марійчин батько:
— Ти б, Мироне, не робив тут концерту. Моя дочка тобі не клоун.
— Була ваша дочка — стала моя жінка, — відрізав Мирон. — Не лізьте, куди не просять.
Вечір був безнадійно зіпсований...
До весілля лишались лічені дні. О, як хотілось Марійці зупинити хід подій, повернути все назад. Але одне гризло і не давало спокою — вранішня нудота, запаморочення... Невже вагітна? Тест розвіяв сумніви. Марійка вже усім своїм єством любила ту маленьку істоту, яку носила під серцем. Ні, вона не позбавить її життя. І не зробить її напівсиротою. Нехай все буде, як є.
Кажуть, на весіллі Марійчина мати не переставала плакати. Може, нарешті прозріла і зрозуміла, що штовхнула рідну доньку на заміжжя без любові.
Олена ДУДКЕВИЧ.