Ведучу рубрики "Любить — не любить" Катерину Зубчук називають редакційною свахою. На її "рахунку" — навіть міжнародні шлюби...
Пригадую, як у першому випуску сторінки “Клуб щасливої сім’ї” ми звернулися до своїх читачів з проханням розповісти про любов, з якої виросла їх сім’я. І першим відгукнувся лучанин Микола Тарасенко. Приємно було познайомитись з листом цього чоловіка, який дуже тепло відгукувався про свою половину, розповідав про те, на чому тримається сім’я, що живить струмочок подружнього щастя. Але були згодом і зовсім інші листи — від людей, у яких ця сім’я не склалася, які пізнали гірке розчарування. Мабуть-таки, неспростовна істина, яку проголосив у своєму романі “Анна Кареніна” Лев Толстой: всі щасливі сім’ї — однаково щасливі, а нещасні — кожна по-своєму. Отож, невдовзі добірка перебрала назву однієї із своїх рубрик — “Така різна любов”. А в останні роки це вже “Любить! Не любить!”. Але постійним був розділ, в якому друкувались листи самотніх людей. Його можна назвати “Службою знайомств”. Ці листи не могли не хвилювати. “Мені 45 років, я — вдова, виховую сина. Наше спільне життя з чоловіком не було безхмарним. Але воно було. Був наш дім, наша сім’я, діти. А відтепер все це — тільки моє. Я так і живу, забуваючи, що я жінка, і пам’ятаючи, що я — глава сім’ї. Звичайно, хотілося б зустріти в сім’ї порядну і надійну людину, здатну мене зрозуміти. Не для того, щоб перекласти на чужі плечі власні проблеми — життєві труднощі і негаразди ми здолаємо разом”. “Пише до вас молодий, але з нещасливою долею чоловік. Може, хтось і не повірить, що двадцятип’ятилітній, з приємною зовнішністю хлопець, не може знайти собі пару. На жаль, це так. Після нещасливого шлюбу, який тривав зовсім недовго, мене постійно переслідують невдачі. Одна-єдина надія на вас, пані Катерино, хай вам Бог допоможе, як і ви допомагаєте людям зрозуміти сенс життя, даєте надію на краще...” “Вирішила написати, бо відчуваю, що мине ще пару років і я вже цього не зроблю. З допомогою “Волині” хочу знайти жіноче щастя... Я боюсь щось змінювати у своєму житті, боюсь обману і зради, бо це знову біль. Та іншого виходу не бачу. Принаймні, хочу використати свій шанс...” Це уривки лише з кількох листів, які були надруковані у свій час в газеті. Коли читаєш їх зараз, ось так зібравши докупи, то бачиш, що це хвилююча розмова про самотність і про те, як важливо мати поруч кохану людину, вірного друга. Незважаючи на життєві “підніжки”, на розчарування, жінки та чоловіки знову і знову прагнуть знайти ту єдину, з якою можна розділити і радості, і печалі. Ось так мимоволі я стала редакційною свахою. І навіть міжнародною. Газета “Волинь” та “Тигоднік хелмскі” провели акцію “Волинські наречені — для польських кавалерів”. У своїй добірці я друкувала листи волинських дівчат, молодих жінок, а також потенційних наречених з-за Бугу. Пригадується, випускниця Волинського державного університету лучанка Олеся Антонюк написала: “За характером я добра, чесна, але вразлива. Тому головна умова для мого обранця, щоб він добре ставився до мене.” А ось рядки Ярослава Гарниса з польського міста Білосток: “Добрий, культурний, веселий, ціную справжнє кохання, дружбу, розуміння, поштивість. Хотів би познайомитися з дівчиною, яка б підходила мені за характером...”. У серпні 1998 року в редакцію Олеся надіслала запрошення на весілля. І я з нашим фотокореспондентом Миколою Зінчуком побувала на цій урочистості. Там, власне, і познайомилась з Олесею — лучанкою, яка офіційно перейшла на католицьку віру, 22 серпня поріг гарного, новозбудованого костелу Святого Духа у Білостоці вона переступила вже як його прихожанка. І ксьондз, який вінчав молодих, наставляв їх на те, що подружнє життя непросте: “В житті, як в природі, — то сонце блисне, то знову хмарка набіжить. І тільки справжня любов тримає, додає сил. Тож нехай ця справжня, висока любов не залишає вас ніколи...” Олеся живе в Польщі. Я сподіваюсь на зустріч з нею під час її чергового приїзду до батьків і на продовження історії міжнародного шлюбу. Скільки ще молодих (і не зовсім молодих) людей поєднали свої долі? Я цього не знаю. Але життя не завжди прихильне до закоханих. — Думала прийти до вас з радістю, та не судилось, — сказала, завітавши в редакцію на початку цього року жителька села Рудка-Козинська Рожищенського району Марійка Житник. А в подальшій розмові, що стала сюжетом публікації “Щастя було таке коротке”, з’ясувала: ця жінка в 2000 році, маючи на той час четверо дітей, познайомилась завдяки нашій газеті з чоловіком (справжнім чоловіком, як вона наголошувала). Після тяжких вагань (чи ж зможе чужий чоловік замінити дітям батька?) Марійка прийняла до себе Мирослава. І в них за три роки спільного життя народилося ще дві доньки. Люди говорили, пригадувала жінка при зустрічі, що такої пари, як вони, в селі більш нема. — Ще як жив Мирослав, то хотіла я приїхати в редакцію і розказати, як ми познайомились, — говорила крізь сльози Марійка.— Як гарно живемо. Хай всі прочитають і знають, що й через газету можна знайти собі пару. На жаль, це щастя було коротким. Маючи лише тридцять дев’ять літ, Мирослав потрапив під колеса автомобіля — травма виявилась смертельною... А про те, що й через газету можна знайти собі пару, скаже і лучанка Надія Миколаївна. На жаль, я не можу назвати прізвище цієї жінки — така її воля. Пригадується, вона прийшла в редакцію через рік, як овдовіла. Пригнічена, розбита тяжкою втратою. “Не знаю, як жити далі,” — говорила вона і розповідала, який хороший був у неї чоловік. Здавалося б, після того, як схоронила дуже доброго чоловіка, чи варто ще випробовувати долю? Відповідь на це питання прийшла сама собою: був надрукований лист цієї вдови, в якому вона шукала рідну душу, щоб одинокість не вбивала, були відгуки на нього і було зроблено вибір. З чоловіком, який теж овдовів, Надія Миколаївна живе разом вже чотири роки. Вона знову оточена чоловічою турботою, повагою. Вона знову — Жінка. Катерина ЗУБЧУК.