Є добре відомий всім афоризм: “Мій дім — моя фортеця”. Та для декого з жінок ця фортеця перетворюється на тюрму...
Є добре відомий всім афоризм: “Мій дім — моя фортеця”. Та для декого з жінок ця фортеця перетворюється на тюрму, а життя в ній хіба що з пеклом можна порівняти. За роки журналістської роботи не раз доводилось чути про ці болючі сімейні драми. Одні жінки шукають порятунок в розлученні. А хтось йде до дільничного інспектора. В міліції, до речі, “жіночі” заяви — скарги на чоловіків — сімейних дебоширів (такий термін увійшов в ужиток) відносять здебільшого в розряд несерйозних. Мовляв, сьогодні побились, а завтра помиряться. І справді, саме так часто буває: написала жінка скаргу “під гарячу руку”, а невдовзі її забирає — прощає чоловікові і образи, і побої. А ще вважається, що якби жінка насправді захотіла, то вона завжди змогла б покинути чоловіка-кривдника. Насправді ж існує багато причин, які заважають жінкам піти від чоловіка-тирана: сором розповісти стороннім про те, що відбувається вдома, страх, що чоловік ще більше лютуватиме, що її всюди знайде та помститься. Зрештою, економічна залежність. Все це було враховано в країнах Заходу. Зокрема, там давно сімейне дебоширство названо більш точно — “домашнє насильство”. І там жінки могли знайти захист. До їх послуг працювали реабілітаційні центри, притулки. Лише в останні десять-п’ятнадцять літ такі заклади з’явилися і в Україні. Вже два роки і в Луцьку працює жіночий кризово-реабілітаційний центр “Софія”. За час існування сюди звернулось 720 жінок, лише в цьому році — 320. Скоро рік, як створено притулок для незахищених жінок. Я розмовляла з психологом кризово-реабілітаційного центру “Софія” Наталією Казмірук. — Притулок, — говорить пані Наталія, — закритий заклад, адреса якого не розголошується. Сюди можуть звернутись незахищені жінки, яким потрібна допомога, — юридична, соціальна. Заклад закритого типу, бо інколи треба буквально сховатись від домашнього тирана. І навіть за порівняно короткий час можна зробити висновок, що таких жінок надзвичайно багато. Просто сама їх природа така, що жінки терпеливі. А ще соціальні стереотипи склались у нас відповідні: жінка змушена коритися чоловікові і не “виносити сміття з хати”. — Притулок, наскільки відомо, є обласним. Чи можна сказати, з якої місцевості — сільської чи міської — звертається більше пацієнток. Тобто, де вони швидше переступають ті стереотипи, які ви згадали? — Я не можу провести якусь чітку межу. Згадаю ще один стереотип: вважається, що міські жінки більш розкуті і швидше кажуть: “Ні, треба щось міняти в своєму житті!”, коли вже знемагають від домашнього насильства. Але в даному випадку головнішим є те, що сільські жінки, звертаючись в притулок, який знаходиться в іншому регіоні, не розкриваються перед односельчанами. Дає себе знати “межа відстані”. Нема боязні, що хтось дізнається про їх крок. З досвіду я знаю, що є багато жінок, які, живучи в обласному центрі, не знають про наш притулок, хоч є потенційними його пацієнтами. Ще треба нам працювати і над рекламою цього закладу — все нове не відразу приживається. — Будемо вважати, що і наша розмова цьому послужить... Я розумію, що ви мусите дотримуватись вимог нерозсекречення тих, хто звертається чи то у кризово-реабілітаційний центр “Софія”, чи безпосередньо у притулок. І все ж по можливості опишіть ситуацію, коли жінка шукала захисту. — Перш за все скажу, що доводиться працювати з жінками, які не є представницями якогось одного віку. Серед них є і молоді, і такі, що довго терпіли, поки відважились звернутись за допомогою. Запам’ятовуються ситуації нетипові, як ось і ця: до нас звернулась молода жінка, і прийшла не сама, а із своїми батьками. Вже це вражало — батьки підтримали дочку і взялись допомогти їй вирватись із домашнього пекла. Там не тільки жінка, а й діти потерпали від батька-тирана. Часто люди не знають, що робиться в сім’ї (є ж така приказка: “Чужа сім’я — темний ліс”). Так було і на цей раз. Тим більш, що йшлося про сім’ю священика. Здається, зовсім не в’яжеться: домашнє насильство і проповідування Божих заповідей у храмі. На жаль, священик — така ж людина... — Як же розв’язався сімейний конфлікт чи вже навіть драма? — Наскільки нам відомо — жінка переїхала від свого чоловіка до батьків. Але притулок — це не та інстанція, де у випадку звернення жінці скажуть категоричне: “Розлучайся”. Це місце, де вона може побути якийсь час, заспокоїтись, прийти, як кажуть, до тями і прийняти виважене рішення. Повертаючись до сім’ї священика-тирана, можна теж сказати, що там ймовірне примирення. Все залежить від того, наскільки двоє людей хочуть зберегти сім’ю. Нам же дуже важливо підтримати людину у кризовий момент, щоб вона під впливом емоцій не зробила невиваженого кроку, з приводу якого шкодуватиме все подальше життя. — Тобто, в будь-якому випадку треба спробувати зберегти сім’ю, незважаючи на кризу? — Звичайно, адже зараз дуже багато дітей страждає від того, що між батьками нема порозуміння. А його можна досягти, сівши, як кажуть, за “стіл мирних переговорів”, проявивши своє вміння любити. Але найгірше, якщо жінка бачить, що сім’ю не можна врятувати (бо вона вже давно розвалилась, як картковий будинок) і нічого не робить для того, щоб хоч діти не страждали. Виплакатись подружці, “вилити” душу і далі терпіти домашнє насильство — це не вихід. Така покірність може лише дивувати. — Щодо юридичної допомоги, то це ясно — жінці роз’ясните її права. А в соціальному плані? — Це навчання, допомога у працевлаштуванні. Адже матеріальна незалежність — це теж один із важливих факторів, який дає можливість жінці відважитись на якісь переміни в житті, на те, щоб почуватись достойно. — Напевно, починати було непросто — знадобився досвід і українських, і закордонних колег? — Ми вчимося постійно. Бо не можна, наприклад, допомогти жінці, яку ти внутрішньо засуджуєш. В її особі треба бачити, перш за все, людину, яка має право на повноцінне життя і потребує допомоги. Це стосується і безпосередніх зустрічей у центрі, притулку, і телефонних розмов на нашій “гарячій лінії”. Одного разу зателефонувала жінка, яка, судячи з почутого від неї, опинилась у безвиході. Син — інвалід, донька закінчила вуз, але не має роботи. І на додачу чоловік — алкоголік. І все це — рідні їй люди, яким треба допомогти, незважаючи ні на що. Ось і доводиться розриватися між ними. А ситуація така, що сама жінка стала безробітною, за душею — ні копійки. Звідси — відчай, думка навіть про самогубство. На нашу “гарячу лінію” вона зателефонувала як в останню інстанцію. А потім прийшла до нас, хоч, до речі, ми не нав’язували їй цієї зустрічі, — просто щиро з нею поговорили, запропонували допомогу. І вже під час зустрічі ми шукали їй роботу — щоб хоч за щось вона могла зачепитись, коли “земля йшла з-під ніг”. Катерина ЗУБЧУК.
