Було це в одному із сіл Маневицького району. Одружувався брат мого чоловіка. Весілля було гучним і багатим, на яке не скупляться наші поліщуки. Після першого застілля гості вийшли на перепочинок...
Було це в одному із сіл Маневицького району. Одружувався брат мого чоловіка. Весілля було гучним і багатим, на яке не скупляться наші поліщуки. Після першого застілля гості вийшли на перепочинок. Заграли голосні музики, і ноги поспішили у танок. А мій чоловік із своїми друзями, сівши біля квітника, грав у “триньку”. Я, оглянувши садибу, підійшла до чоловіка і почала благати його, щоб він зі мною потанцював. Чоловік, відмахнувшись від мене, як від мухи, продовжував гру. А молодий, незнайомий чоловік, який чув мої слова, підійшов до чоловіка і попросив дозволу на танець зі мною. Ми закружляли у вальсі, чарівна музика хвилювала слух, дійшла до серця. Я підвела очі... Наші погляди зустрілись. У тих очах відбивалась небесна блакить, сонячне проміння і дивна щирість. Моє серце вмить ніби зупинилось, перехопило подих. Мабуть, і лице зблідло. Мій партнер підхопив мене, легенько притулив до себе і запитав: “Вам погано?!”. — Ні!— ледь чутно відказала я... Я боялась, щоб не впасти і не осоромитись. А ще більше боялась, що скінчиться цей танець... Все обійшлось, і ми ще танцювали удвох, сором’язливо і мовчки обмінюючись поглядами. Він злегка стиснув мої пальці і запитав: — А ми ще раз затанцюємо? — Так,— відповіла я і зустрілася з поглядом свого чоловіка... Він стояв осторонь від усіх і дивився на мене так, ніби я йому зрадила... Після цього мій чоловік танцював зі мною увесь вечір, нам було легко і весело. Я відчувала себе у безпеці тому, що й незнайомець мій танцював із своєю дружиною. Гостей запрошували сідати до столу, щоб обділяти короваєм. Скоро мало закінчуватись весілля в молодої. Я запитала у чоловіка, хто цей незнайомець? Чоловік сказав, що це його однокласник. І між іншим додав, що уже приревнував мене до нього. Ми обоє весело засміялись. Дружина незнайомця чомусь сердито глянула на нас. Музики оголосили: “Останній танець! Жіноче право запрошувати чоловіків...”. Я запитала дозволу у чоловіка, ми порозумілись. Підійшовши до музикантів, замовила “білий танець” і попрямувала до незнайомця. Ми, ніби метелики, легко закружляли у вальсі. Розмовляли поглядом. Дотик рук був теплим і ніжним, а почуття — бентежними... — Ми ще зустрінемося,— чи то запитав, чи пообіцяв незнайомець. — Мабуть, що ні,– відповіла я. — Я не хотів би, щоб цей танець був останнім... Наступного дня весілля продовжувалось у молодого, але незнайомця з дружиною там не було. Чи порозумілись вони з дружиною? Не знаю, не знаю... Мій же чоловік вперше за довгий час зізнався мені у коханні. Він пообіцяв більше ніколи мене не ревнувати, аби я почувалась щасливою. Так і було. Доки був живим мій чоловік, я була найщасливішою жінкою у світі. Помер чоловік. Минув час... Якось я випадково побачила цього незнайомця. Він не впізнав мене. Але я зустріла його погляд. В очах була та ж небесна блакить, сонячне проміння... І в той же час смуток. Гіркотою огорнуло серце, підкосились ноги і затремтіли повіки. Ожив спогад — весілля, “білий танець”,дотик ніжних, сильних і теплих рук... Як же добре, що він не впізнав мене, не звернув уваги... Бо на цей раз у мене не вистачило б сили і сліз... Від усього пережитого так хочеться закричати: “Кохайте вірно, допоки молоді! Співайте, танцюйте і радійте — допоки у парі! Нехай ваші почуття будуть щирими, а спогади — світлими і теплими, як весняні ранки”. В. Ж. м. Луцьк.
