“Дівоче серце щастя хоче”, — любила повторювати моя знайома Наталя, коли мова заходила про особисте життя...
“Дівоче серце щастя хоче”, — любила повторювати моя знайома Наталя, коли мова заходила про особисте життя. На жаль, у неї складалось так, що кожне знайомство з молодим чоловіком закінчувалось гірким розчаруванням, слізьми образи. Але минав якийсь час, і дівчина, як квітка до сонця, розкривала свою душу для нових почуттів: радо знайомилась з чоловіками, вдивляючись в кожне обличчя із запитанням: “Може, це він?”. Доля розвела нас з Наталею на кілька років. Вона знайшла собі роботу у Львові. Оце і все, що я знала про неї. І ось — несподівана зустріч. Спершу я навіть не впізнала у милій жіночці з відкритим і ясним поглядом колишньої Наталі: скромно і строго, але зі смаком одягнена, волосся зібране у тугий вузол, на обличчі — мінімум косметики. Обнялися, наче давні подруги. Наталя запросила мене до себе. Ще в дорозі, читаючи в моїх очах запитання, заговорила: — Ти знаєш, я все-таки зустріла свою любов. Життя ніби перевернулось з ніг на голову. Зараз я така щаслива! А вже згодом, за кавою, Наталя переповіла мені про події останніх літ. У Львів вона поїхала, бажаючи змінити оточення. Бо, яскрава і невгамовна, просто задихалась у маленькому рідному містечку. Пошуки роботи увінчались успіхом — дівчині запропонували посаду бухгалтера у приватній фірмі. Ніби в казку потрапила: співробітники — переважно чоловіки — просто купали Наталю в своїй увазі, компліментах. Серед залицяльників був і шеф. В такого чоловіка, з промовистим ім’ям Любомир, важко було не закохатись — статний, вродливий, цікавий. Та ще й неодружений. Одного вечора після ділової зустрічі з партнерами шеф відвіз Наталю додому і залишився у неї на ніч. Відтоді вони й почали зустрічатись. Правда, не так часто, як цього хотілося б Наталі. В її Любчика, як вона ніжно його називала, завжди було багато справ, які він ставив на перше місце. І навіть через рік у їхніх стосунках не було ясності. Любомир, здавалось, і не збирався одружуватись. І тоді Наталя, яка втомилась приховувати від співробітників їхній роман, наважилась розставити усі крапки над “і”. Якось за вечерею ніби між іншим розповіла Любчику, що зустріла нещодавно подругу дитинства. Та, мовляв, вийшла заміж, народила прегарне дитятко і живе щасливо. Любомир відразу здогадався, куди хилить Наталя і, не давши їй розвинути думку, сказав: — Знаєш, мені з тобою добре. Я вже звик до того, що ти є у моєму житті, але одружуватись я не збираюсь. Ще не настав мій час. Та й ти, напевно, не та жінка, з якою б мені хотілось зустріти старість. Вибач, але я до тебе не набивався. Ти сама... Наталя вже не чула закінчення фрази. Всередині щось немовби обірвалось і розбилось в друзки. Любомир одним ковтком допив каву. Мовчки встав, поцілував Наталю в чоло і пішов. Після цього, чергового розчарування Наталя занедужала. Навіть не могла сказати, що саме болить, — кожна клітинка її тіла страждала від якогось внутрішнього болю. Не вставала з ліжка, не їла і навіть не розсовувала на вікні штори. Одного дня у двері хтось подзвонив. “Нехай дзвонять, мене нема”, — думала. Але дзвоник не вгавав. Дзеленчання тиснуло на мозок, і жінка встала, щоб перервати цю надокучливу пісню. На порозі стояла та сама “щаслива подруга дитинства”. — Що з тобою? — запитала вона. — Зайшла до тебе на фірму — сказали , що ти захворіла. Дзвоню — не відчиняєш. Наталя впала на груди подрузі і заридала. Вона довго розповідала про стосунки з Любомиром, про всі свої попередні невдачі на “любовному фронті”, говорила, що не знає, де брати сили, щоб жити далі. Аж за північ, коли Наталі після одкровенної сповіді стало легше, вона відпустила подругу додому. І пообіцяла, що наступного дня почне життя заново. Серце несамовито калатало, коли Наталя переступила поріг фірми. Задзвонив телефон. Секретарка сповістила, що Наталю хоче бачити Любомир. — Ти ж розумієш, що працювати під моїм керівництвом тобі буде не просто, — заговорив він, не піднімаючи очей від паперів. — Ось конверт з грішми. На перших порах, поки знайдеш іншу роботу, тобі вистачить. Наталя, навіть не глянувши на той конверт, вдихнула на повні груди і зачинила за собою двері. Вийшла на вулицю. Осіннє небо пахло дощем. Ноги самі побрели бруківкою. Із забуття повернув церковний дзвін, який сповіщав про початок служби... У храмі, куди зайшла, було малолюдно. Молитва лилась щиро, і Наталя чи не вперше за останні декілька літ відчула в душі спокій. То справді почалось її нове життя. Вона стала ревною прихожанкою. Її запросили співати до церковного хору. А одного дня жінка, з якою Наталя співала у хорі, познайомила її із своїм сином. Він закінчував духовну семінарію і шукав собі дружину. Молоді люди пройнялись симпатією одне до одного. А через три місяці після знайомства вони побралися. — Ти не уявляєш, як я його люблю, — ділилась зі мною своїми трепетними почуттями Наталя. — Він такий добрий і щирий. І, знаєш, у нас незабаром буде дитина. Бог милосердний. Він завжди влаштовує все так, щоб нам ліпше було. Хіба була б я такою щасливою з Любомиром?! Навряд... Наталя так хотіла справжнього жіночого щастя. І вона не зрадила своєї мрії — нехай і ціною нелегких випробувань, але знайшла це щастя. Олена ДУДКЕВИЧ.
