Завтра Тетяна Сергій повінчаються. А два тижні тому вінчались їхні батьки, які вже відзначили срібне весілля.
Завтра Тетяна Кичук і Сергій Самусь з села Жидичин Ківерцівського району повінчаються. Настоятель місцевого храму протоієрей Володимир здійснить таїнство – благословить молоду пару на сімейне життя в мирі, злагоді і любові. А два тижні тому у цьому ж храмі вінчались батьки Тетяни – Михайло і Надія, які вже відзначили срібне весілля.
– У Михайла і Надії Кичуків, – розповідає протоієрей Володимир, – восьмеро дітей. Є вже й одружені, повінчані. А ось батьки не мали церковного шлюбу. Я їм давно говорив, як і всім прихожанам пояснюю, що перш, як вінчати дітей, треба самим це зробити. Бо ж яке то буде батьківське благословення, який приклад?! Я в своєму селі бачу, що вінчані старші люди – хто одружувався до війни і навіть у війну (моя мама, наприклад, брала церковний шлюб в сорок першому). А ось ті, кого зараз ми відносимо до середнього покоління, – реєстрували свій шлюб лише в державній установі. І ми знаєм, чому так було. В радянську епоху, коли правила КПРС, “похід” до церкви міг закінчитись виключенням з комсомолу, партії, крахом кар’єри. Хоч були й тоді таємні шлюби. Люди вінчались вночі і не в неділю. – А в які, до речі, дні можна вінчатись? – Скажу, в які не можна. Устав церкви забороняє брати шлюб перед великими святами, яких у році дванадцять, перед неділею і напередодні днів, в які весь рік треба постити. А такими є середа, коли Іуда продав Христа, п’ятниця – тоді Ісус був розп’ятий. – А ось відносно того, що люди, які вже мають великий сімейний стаж, беруть церковний шлюб, – тут є якісь обмеження? – Ні. І мені приємно, що люди, незалежно від того, коли одружувались,стараються повінчатись, якщо цього не зробили колись. Бо вінчання – це церковне таїнство. Господь своєю присутністю з’єднує душі в одне ціле. До речі, Михайла і Надію Кичуків, які прожили в парі двадцять п’ять літ, я вінчав після зовсім молодого подружжя. Вони вінчалися за старим обрядом, тобто послухали службу, посповідались, причастились. Після літургії був обряд вінчання. Зараз це вже як виняток. Бо зазвичай молоді приїжджають в храм на якусь визначену годину – на службі вони не присутні, а сповідаються за тиждень до вінчання. – Коли подружня пара зі стажем приходить вінчатися, то це, я думаю, означає, що прожили чоловік і дружина гарно. Їм не соромно за своє минуле. – Звичайно. Хоч старші люди не хочуть особливої публічності. Вони, мабуть, почуваються незручно перед односельчанами, дітьми через те, що пізно беруть церковний шлюб. Це можна зробити у вузькому колі рідних. Але я всім кажу, що треба вінчатися. У монастирях (наприклад, у Почаєві) невінчані не допускаються до причастя. Ми робимо виняток. Адже в монастир їдуть з усіх усюд, а в селі у храмі – ті, кого бачиш щодня. Якщо не допустиш когось до причастя, то це ж осоромиш його перед людьми. Тому й стараємось не ображати нікого. – Вінчання мало б зміцнити шлюб. Але сьогодні навіть серед тих, хто повінчаний, багато розлучених. Чому ж так? – Священик, звичайно, противник розірвання шлюбів. Я ж, навпаки, навчаю молодих триматись одне одного – прощати, коритись, забувати провини. Навчаю, що духовні цінності вищі за матеріальні. На жаль, для багатьох молодих на першому місці матеріальні блага. І при першій невдачі вони розлучаються. А найголовніше – вони не розуміють, що таке церковний шлюб. – Тобто люди не підготовлені до цього шлюбу? – Сьогодні ми бачимо знову ж таки крайність: був час, коли молоді не вінчались, а тепер вінчаються всі. Так, в першу чергу, батькам хочеться, бо вже нібито й соромно, коли діти не візьмуть церковного шлюбу. Молодим парам батьки визначають і день вінчання. Прикро це говорити, але з’явилась сьогодні ще одна мода. – Ви в своєму селі знаєте всіх, бачите хто ходить до храму (і не тільки паску святити). Чи ж є все-таки, на вашу думку, молоді пари, які не в погоні за модою, а за вірою пішли вінчатися? – Безумовно, є. Це ті, кого виховали бабусі ще старої закалки. Вони навчали своїх дітей, а тепер внуків. Такі пари розуміють, що шлюб – благословення Боже, а не церемонія задля слави чи похвальби. Життя дуже коротке. Треба пам’ятати, що молодість мине, і постане питання, як же ти жив? І докорятиме совість – може, був би кращим сім’янином, якби розумів свою половину, прощав? А тим часом в молодості хочеться бути вищим, як кажуть, на щабель. Апостол Павло сказав, що жінка повинна коритися своєму чоловікові, а чоловік повинен бути головою дружини. Але в той же час він повинен любити свою дружину, як самого себе. Ісус Христос віддав своє тіло і пролив свою кров на хресті за свою церкву. Так, як він любив свою церкву, так чоловік повинен любити свою дружину. – За цим вбачається ідеальний варіант, коли побралося двоє людей, яких єднає кохання, повага... – На жаль, зараз багато хто одружується, не розуміючи цього. Може, й кохання нема великого між ними. Може, духовна бідність декому дається взнаки. Катерина ЗУБЧУК.
