Таке враження, що жінки, які народили синів, згодом стають злими фуріями, смисл життя яких полягає в одному — втримати улюбленого синочка біля себе...
Це вже вічна тема — стосунки свекрух і невісток. Таке враження, що жінки, які народили синів, згодом стають злими фуріями, смисл життя яких полягає в одному — втримати улюбленого синочка біля себе і якнайбільше зіпсувати життя жінці, яка йому сподобалась. Психологи з цього приводу проводять дослідження і пропонують поради для невісток з тим, щоб вони вбереглись від небажаних помилок. На їх думку, дві розумні жінки — невістка і свекруха — зможуть знайти спільну мову і навіть подружитись. Адже свекруха — це не просто неодмінний додаток до чоловіка. Це — і частина його самого, і те хороше, за що його любиш, напевно, і від неї, матері...
П’ятий рік минає, як лучанка Тамара Микитина похоронила свого дуже молодого сина Сашка — в неповні тридцять літ відійшов він у небуття. А невістка Таня так і залишилась для неї дочкою. Син, який народився вже в другому шлюбі невістки, став для Тамари Олександрівни ще одним внуком. Те, як свекруха сприймає дружину свого сина, як складаються їхні стосунки, багато в чому залежить від власного досвіду — від того, як колись її зустріла мати чоловіка. — В цьому відношенні у мене ситуація неординарна, — розповідає Тамара Олександрівна. — Справжньою невісткою я не була. Моєму чоловікові минуло сім літ, як померла його мама. Василя виховувала інша жінка, з якою одружився батько, — лиш на дванадцять років старша за свого пасинка. Але Василь називав її мамою. І коли ми ще в студентські роки одружились, то я теж назвала цю жінку мамою. Я вдячна їй за те, що виховала мені чоловіка. Я вважала обов’язком навчити двох своїх синів любити її, поважати. Мій чоловік родом із Львівської області — з карпатських бескид. І ми завжди влітку старались поїхати в цей чарівний куточок, який полюбився і нашим дітям. Ми ніколи не загострювали уваги на тому, що бабуся (баба Ганна, як її називають) їм нерідна. Бачу, що й вона мене цінує. Маючи три дочки, яких народила у шлюбі з батьком мого чоловіка, ставить мене їм у приклад: “Дивіться, як Тамара живе з Василем...” Маєш сина — будеш колись свекрухою. В цій ролі Тамара Олександрівна опинилась скоро. Молодший син Сашко одружився після першого курсу. Він навчався у Львівському медінституті, де й зустрів свою Таню. Сашко хоч армію вже відслужив, двадцять один рік мав, а вона взагалі зовсім юна тоді була — вісімнадцятилітня. Через півроку, як почали зустрічатись, Сашко і Таня приїхали до Луцька. “Мамо, ми хочемо одружитись”, — сказав син Тамарі Олександрівні. “Я не проти, але ви повинні з батьками Тані поговорити. Вона ж така молода, їй буде непросто, бо ж вона жінка”, — відповіла на те. Спочатку батьки Тані, м’яко кажучи, були не в захваті від такого скороспілого заміжжя. Але десь через півроку, влітку, вирішили, що молодят краще оженити. “Вони все одно зустрічаються десь, то нехай вже будуть разом”, — до такого висновку прийшов сват. — Таня виявилась дуже хорошою і дружиною, і невісткою, — говорить Тамара Олександрівна. — Може, через те, що в мене не було дочки, то вона нею стала. І коли Таня завагітніла, то, перш за все, приїхала у Луцьк до свекрухи, розповіла, що скоро стане мамою. Не відмовляла її Тамара Олександрівна, хоч знала, що студентській сім’ї з дитиною буде не просто. “Роди, якось допоможемо”, — сказала невістці. І допомагала. Коли потрібно було, то їхала до Львова, в гуртожитку з сином і невісткою жила, доглядала внука. Вона була першим противником того, щоб Таня брала “академку” і їхала у Трускавець до батьків, бо знала, що таке самотній молодий чоловік, який має кімнату в гуртожитку. І в молодій сім’ї все було добре: хороші стосунки — любов і повага, турботливе ставлення одне до одного. Позаду вже залишився інститут. Була хороша робота в Трускавці. Тішив батьків маленький Дмитрик. На жаль, підкралась біда. Сашко захворів. Тамара Олександрівна пов’язує його важку недугу з чорнобильською катастрофою (тієї страшної весни він був у своєї бабусі в Камінь-Каширському районі). Хвороба дуже прогресувала. Сашка прооперували. Після того Тамара Олександрівна возила його п’ять років в Німеччину на лікування. У налагодженні контактів з іноземними лікарями їй допомогла Лідія Тарасюк, яка очолює обласний Фонд милосердя і здоров’я. Але доля розпорядилась жорстоко — вже п’ятий рік, як Сашка нема. Тамара Олександрівна пригадує: — Коли я останній раз забирала сина з Трускавця, щоб повезти в Німеччину, то він сказав: “Мамо, якщо зі мною щось станеться, то я хочу, щоб мене похоронили у Трускавці”. Це була його остання воля. Спочатку я це боляче пережила. Але згодом зрозуміла, що Сашко мудро поступив, — у Трускавці його син, який завжди прийде на могилу. Потім було невимовне горе, яке з Тамарою Олександрівною розділила її невістка. Таня залишилась молодою вдовою, маючи неповних двадцять вісім літ. Тамара Олександрівна, як мудра жінка, розуміла, що невістка вийде заміж. І при нагоді говорила їй: мовляв, ти молода, ти влаштуєш своє особисте життя, але добре дивись, хто стане твоїм чоловіком. Якщо він розлучений, то й ти його можеш не втримати біля себе. Вдівець, як правило, має своїх дітей: твоя дитина і його — це вже проблема. А в молодого хлопця є батьки, які захочуть, щоб син одружився на дівчині. — А одного разу Таня розповіла мені,— говорить Тамара Олександрівна, — що в неї є знайомий, з яким вона разом у школі вчилась. Ще не одружений. Видно, Таня йому в юності подобалась. Отож, вони і зустрічались. Приїжджали до нас у Луцьк ще до реєстрації шлюбу. Я все придивлялась, як внук, мій Дмитрик, до Ростика (так звати другого чоловіка моєї невістки) ставиться. І тішилась, що вони подружились. А якось ми збирались в Трускавець, на день народження Дмитрика — йому виповнювалось дев’ять років. Подзвонила Таня: “Мамо, не знаю, як вам і сказати... Ми з Ростиком розписуємось...”. Святкування дня народження Дмитрика стало, по суті, і скромною вечіркою після реєстрації шлюбу. Звичайно, мені не було байдуже, що Таня вийшла заміж, бо ж у мого внука з’являвся другий батько. І я тоді сказала: “Я тебе, Ростику, про одне прошу — не скривдь Таню і її сина”. За якийсь час Таня народила другу дитину, яка стала для мене ще одним внуком. Я ніколи не осудила свою невістку за те, що вона вийшла заміж. Ніколи не сказала їй, що ніхто не замінить Дмитрикові батька. І зараз мені дуже приємно, коли телефонує Таня і я чую у трубці: “Мамо...” Тамара Олександрівна розповіла і про те, що й з другою невісткою — дружиною старшого сина Наталією — у неї так само хороші стосунки. — Може, тому, що на відстані живемо, — сміється жінка, — і зустрічаємось лише по святах... Хоч Тамара Олександрівна добре розуміє, що можна і на відстані зіпсувати стосунки, показавши невістці свій норов. Дуже багато тут залежить від неї самої, від життєвої мудрості. Вона не заперечує, що у конфліктах, які виникають, і свекрухи винні. Ота сліпа любов, яку дехто в собі виплекав, може наробити біди. Якщо маєш сина, то треба змиритись, що ти виростила його для іншої жінки. І якщо він їй — добрий чоловік, то й тобі буде дяка за це. — Як би там не було,— каже Тамара Олександрівна, — я завжди на стороні невістки. Нехай вона і не зовсім права, але це ж жінка, про яку чоловікові треба піклуватись, уступати їй. А ще було б несправедливо, якби я не похвалила свого чоловіка. Він дуже добрий сім’янин. Він завжди був з нашими синами, коли вони росли, був для них прикладом того, як про жінку треба дбати. Наші сини ніколи не сказали своїм дружинам, що це, мовляв, не чоловіча робота: треба прати, то вони прали, прибирати — прибирали... А тепер Василь старається і внуків так виховувати, щоб росли справжніми мужчинами. Катерина ЗУБЧУК.
