У них семеро дітей. Ім’я кожного — не випадкове...
У них семеро дітей. Ім’я кожного — не випадкове. Якщо Ольгою нарекли наймолодшу доньку, то на честь княгині Ольги. І тепер батько при кожній нагоді підкреслює це. Якщо син Богдан, то Богом даний. А Володимир, бо обидва дідусі таке ім’я мають, і мама Тетяна Володимирівна народилась у липні на Володимира. І навіть ім’я Артур, для когось може здатись закордонним. Тим часом Рузаки пов’язують його із словом “тур” — “дуже міцний”... Ось він, найменшенький в сімействі син Артур уже ходить. І такий верткий, що тільки встигай за ним. — А як відмовляли мене лікарі, коли завагітніла,— каже Тетяна Володимирівна. — “Що ви собі думаєте — з вашим здоров’ям, з вашим діагнозом, які можуть бути діти?!”,— доводили. А я слухала це і або мовчала, або говорила, що переконувати мене марно — Богом дароване життя я не обірву. Власне, Тетяні Володимирівні вже звичними були ці вмовляння. Адже лише першого сина Сергійка вона народила ще тоді, як не мала проблем із здоров’ям. А всі інші діти з’явились на світ, як їй поставили цей діагноз — “ревматоїдний поліартрит”. Спочатку періодично перекомісовували, щоб підтвердити другу групу інвалідності. Врешті-решт, дали цю групу довічно, бо недуга невиліковна. Після курсу лікування трохи легше стане — ото і все. А коли загострення, то тіло настільки сковане, що Тетяні Володимирівні й встати важко. Буває, що чоловікові доводиться на руках нести дружину до умивальника... — Мені буває навіть тяжко на коліна стати, щоб помолитись,— говорить жінка. — Але я пересилюю себе і завдячую Богові, що ніколи не залишав мене в біді саму. А ще — своєму чоловікові вдячна за те, що він у мене такий добрий і щирий. Тоді, коли мене ніхто не розумів, навіть дехто дивувався, нащо мені, такій немічній, стільки дітей,— Федя був на моєму боці. Ясно, що людина пізнається з роками, коли з’їси з нею, як кажуть, не один пуд солі. І могло ж бути по-іншому — скільки то подружніх пар переживають розчарування при перших життєвих незгодах. І коли я про це повела мову з Тетяною Володимирівною, вона пригадала першу зустріч, знайомство із своїм майбутнім чоловіком: — Я порозмовляла тоді з ним, і якесь внутрішнє відчуття підказало: “Це мій чоловік”. І за всі двадцять літ, які ми разом, я не пошкодувала, що вийшла заміж за Федора. А познайомилась Тетяна з Федором у Кузнецовську. Оскільки вона родом із Старого Чорторийська, тобто через Стир від Рівненської атомної електростанції, то, як і багато мешканців Маневицького району, знайшла там собі роботу — влаштувалась в дитячий садок. Федір, відслуживши в армії на початку вісімдесятих років, теж приїхав у Кузнецовськ — за комсомольською путівкою — тоді “модні” були комсомольські будови. — Пропонували мені Сєвєроморськ, інші будови,— пригадує сьогодні Федір Володимирович. — Але я вирішив податись ближче додому. А виявилось, ближче до своєї майбутньої дружини вела його доля. Це зараз дехто пробує шукати свою “половину” навіть з допомогою комп’ютера: заклав свої дані — характер, звички — і одержав “інструкцію”, якою має бути дівчина, з котрою підеш під вінець. В Тетяни й Федора все складалось нібито спонтанно. Просто Таня, як каже чоловік, була приємна у всіх відношеннях — комсомолка, активістка, спортсменка... А ще й хазяйка хороша. — Але я думаю,— переконаний Федір Володимирович,— що все-таки головним було те, що Божа іскра пролетіла між нами і благословила наш шлюб. Коли я їхав на роботу в Кузнецовськ, то при нагоді сказав батькам, що женитимусь не раніш, як років через п’ять. А вийшло по-іншому. Зустрілись ми з Танею на її дні народження. Це було в липні. І зовсім скоро я написав в листі додому, що привезу на оглядини невістку. Перш ми до батьків Тетяни поїхали у Старий Чорторийськ, а вже потім — до моїх — у село Зелене Горохівського району. Були заручини, весілля. До речі, весілля двічі справляли. Одинадцятого листопада в Старому Чорторийську. Батьки Тетяни “не хотіли свого упускати” — зробили гарне весілля доньці — одній із восьми їхніх дітей. Батьки Федора так само з гонором рішили женити свого найстаршого сина – через тиждень гуляли в селі Зелене. Встали вранці молоді, а за вікном біло — сніг випав. Того дня собака щенят привела. Всі сказали, що Тетяна й Володимир будуть щасливими. Вони й досі пам’ятають ці слова. І вважають, що прикмета справдилась. Бо, попри всі життєві труднощі й випробування, живуть в любові і взаєморозумінні, тішаться своїми дітьми. Федора парторг агітував їхати ще на будівництво атомної електростанції в Крим. А замість цього навесні вісімдесят шостого року він потрапив у число ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Тетяна в цей час з їхнім первістком Сергійком жила у своїх батьків. За рік—два у неї почались проблеми зі здоров’ям. І невдовзі рідня загітувала їх перебратись до Луцька. Але тільки п’ять років вони мають тут свою двокімнатну квартиру. До цього в гуртожитку жили. Вже й мер обласного центру обіцяв Рузакам більше житло, та поки що — це лише обіцянка. — Це ж яка тіснота: дев’ятеро — у двокімнатній квартирі!— кажу Федору Володимировичу. А він на це: — О, це вже рай. Все пізнається у порівнянні. Поживши в гуртожитку, де одна кухня на десять сімей та ще й не всі конфорки газової плити працюють, оціниш, що таке своя квартира. Навіть маленька. Ліжка у нас двоярусні. Правда, вже з них діти повиростали — шукаємо такі ж самі, двоярусні, але більші ліжка. У Рузаків троє дошкільнят, стільки ж школярів. А найстарший Сергій після Торчинського профтехучилища вже працює у мостобудівній компанії. Копійку якусь в хату приносить. Принаймні, собі заробляє на одяг. І найменший Артур з повзунів уже виріс. Любить, коли одягають йому сорочечку й камезельку. Отож, до зйомок готувався охоче. В цій сім’ї хоч і багато дітей, але ніхто з них не обділений батьківською увагою і любов’ю. Тут все бачать і підмічають. Наприклад, минулого літа відпочивали на Світязі. Тоді маленький Артур, може, навіть швидше часу сам пішов, бо дуже хотів купатися. Я слухала, як Федір Володимирович говорить про свою сім’ю — про дружину, яка багато літ хворіє, і не втрималась від слів: — Ви такий добрий чоловік... На цей комплімент Федір Володимирович відповів теплою усмішкою очей, зволожених скупою сльозою, і таким своїм переконанням: — Така вже, мабуть, доля, і я з нею змирився. Людина, яка пізнала сама біду, може зрозуміти й інших, бути для них прикладом того, як долати життєві випробування. Працюючи в громадській організації “Спілка “Чорнобиль”, я стараюсь, принаймні, зрозуміти всіх, хто постраждав від страшної катастрофи. ... В хорошу погоду Федір Володимирович любить погуляти з дітьми. В колясці — найменший Артур, по боках — трохи старші Ольга і Богдана. “О, то це ж від скількох жінок у тебе діти?” — питає дехто, знаючи, що в нього є вісімнадцятилітній син, п’ятнадцятилітня донька. “Від одної”, – каже з гордістю чоловік. Одна в нього дружина, як він переконаний, на все життя. Катерина ЗУБЧУК. Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
