Болото долала, на Говерлу піднімалась, у шахту спускалась… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.32 € 32.11
Болото долала, на Говерлу піднімалась,  у шахту спускалась…

1200 метрів – по трясовині.

Волинь-нова

Болото долала, на Говерлу піднімалась, у шахту спускалась…

Наступне завдання — пішки зайти на… острів Світязь! Сім найцікавіших відряджень за 45 років роботи у «Волині-новій»

Наша газета благословила міжнародний шлюб

У 1986 році тодішній редактор Полікарп Шафета зробив мені, можна сказати, творчий подарунок на все життя. Він запропонував вести «сімейний» розділ, який із «Клубу щасливої сім’ї» з роками трансформувався у «Любить! Не любить». У січні 2018–го мине 32 роки, як я шукаю на Волині (а тепер і Рівненщині) люблячі подружні пари із цікавими долями. За стільки часу їх уже багато в моєму «архіві». Але сьогодні мені хочеться пригадати міжнародне весілля у польському місті Білосток, яке відбулося з благословення нашої газети.

Завдяки акції «Волинські наречені для польських кавалерів», яку декілька років проводили спільно редакції «Волині» і «Тигодніка хелмскі», познайомилися і вирішили одружитися Олеся Антонюк із Луцька та Ярослав Гарнис із Білостока. Весілля відбулося 23 серпня 1998 року. Наречена запросила на торжество і мене як ведучу рубрики «Любить! Не любить». Редактор, на той час уже був Степан Сачук, відрядив нас до Польщі (їздив і фотокореспондент Микола Зінчук).

Вінчалися молоді у костелі Святого Духа. Олеся офіційно, як ми довідалися, перейшла у католицьку віру. А саме весілля було у затишному бенкетному залі ресторану «Добровка». «Сто лят» звучало впродовж усього торжества то для молодих, то для їхніх батьків, то на честь гостей. А пізно вночі дружка зняла з нареченої фату. Олеся, заплющивши очі, кинула її (не букет, як у нас) назад себе. На кого з дівчат фата впала, та першою заміж вийде. Були ще у весільному обряді суто польські моменти. Наприклад, коровай тут ділить не дружба, а самі молодята. Цей святий хліб гості тут же, за столом, їдять…

Але всього цього ми могли б не побачити. І сьогодні про це вже можна розповісти. Справа в тому, що наше перебування на польській землі розпочалося зі стресової ситуації. Приїхавши у Білосток, ми знайшли поліцейський відділок, щоб зателефонувати нареченій: мовляв, ми вже тут. І зрозуміли з подальших слів: про те, що Олеся запросила волинських журналістів, її майбутня свекруха не знала. А якщо і знала, то, мабуть, не сподівалася, що ми вирушимо у неблизьку дорогу. Справа в тому, що мати нареченого не хотіла, аби про весілля її сина розповідала газета, — що взяв він за дружину українку, їй, судячи з усього, не хотілося афішувати. Оскільки в газеті був репортаж із весілля, то ясно, що все закінчилося благополучно. Потрапили ми і на вінчання в костел, і в ресторан. Хтось міг би сказати, що, оскільки нам не дуже були раді, то треба було проявити гонор і, як мовиться, стукнувши дверима, поїхати додому. Я ж вважаю, що наша настирливість (а без неї не обійшлося) — це елементарний журналістський принцип. Адже головне — повернутися додому не з гонором, а з відчуттям того, що редакційне завдання виконано.

За малу батьківщину йшли в тюрму

Підсумовуючи зроблене у «Волині–новій», я ловлю себе на думці, що найбільше моїх публікацій, які особливо лежали до душі, припадає на останніх п’ятнадцять років. Це, звичайно, пояснюється журналістським досвідом, який приходить з часом. Але ще більшою мірою — тим, що в нашій газеті завжди підтримувалась і заохочувалась ініціатива журналістів. Так, у 2003 році я запропонувала цикл репортажів «Хуторяни», і цю рубрику вела впродовж років десяти. І зараз за нагоди охоче їду в глухомань, яка для когось є його малою батьківщиною.

І розумію, звідки це. Я ж — дитина повоєнного часу, яка пам’ятає хутори довкола рідного села Переспа, що в Рожищенському районі. Зокрема, і той, де жив мій дідусь по маминій лінії і від якого в кінці 1950–х нічого не залишилося. Така тоді була установка, що хутори стягали у село.

Із відлунням цих дитячих спогадів я їхала у відрядження за першим своїм репортажем про хуторян: у липні 2003–го побувала на хуторі Заболото, що належить до села Комарове Маневицького району. Тут зустрілася з тими поліщуками, які не пішли свого часу в колгосп, — і за «совєтів» залишилися одноосібниками. Один із тих, хто не прийняв нового укладу життя, був Петро Ярошик. Його син Андрій, який жив (на жаль, «жив», бо коли я цими днями зателефонувала у сільську раду, то дізналася, що помер уже і він, і його дружина Галина) на хуторі зі своєю сім’єю, добре пам’ятав, як усе було. При зустрічі розповідав, як хату розкривали (дах скидали), оборювали її довкруг, щоб «не сміли ступати далі за свої 15 соток».

І вже навіть у 1961 році, за хрущовської «відлиги», з Ярошиків зробили дармоїдів за те, що в колгоспі не працювали. У селі Комарове показовий суд влаштували. До дармоїдства додалося ще й те, що нібито Ярошики сіно колгоспне крали, «а ми ж косили на своєму хуторі», як говорив чоловік. Засудили тоді всіх. Усе розгромили, бо «нажите нечесним трудом». А вони, відсидівши, повернулися знову до рідного місця. Свобода прийшла, як Україна незалежною стала. До речі, землю на хуторі, як розповідав Андрій Ярошик, купив ще його дід, який їздив в Америку. За океаном заробив грошей і, повернувшись на своє Полісся, придбав 22 гектари. Тому-то так тяжко було прощатися із землею — люди страждали, в тюрмі сиділи, але не здавалися.

Моє підкорення Говерли

Уже й не думала, що побуваю на найвищій горі Українських Карпат. І ось у вересні 2007 року благодійний фонд Олега Чернецького запросив до сходження на Говерлу громадських активістів, журналістів, зокрема й нашої газети. А вже тодішній головний редактор Степан Сачук запропонував це запрошення мені, чомусь навіть не засумнівавшись, чи осилю я такий підйом. Відразу скажу: у тому, що підкорила вершину висотою 2 061 метр, заслуга нинішнього головного редактора «Волині» Олександра Згоранця, а тоді — відповідального секретаря. Знаючи, що він не раз у різні пори року підкоряв Говерлу, я зі своїм ваганням запитала його: «Як ви думаєте, я піднімуся?» І почула у відповідь: «Запросто». Це й додало мені віри у свої сили.

На найвищій вершині Українських Карпат.
На найвищій вершині Українських Карпат.

  Чи важко було? Не буду лукавити — звичайно, важко (не говорю про юних попутників, які, як ті кізоньки, перестрибували з камінця на камінець, не відчуваючи втоми). Хто був там, знає: закінчується ліс і починається підйом. Струмок, збігаючи з узвишшя, пробив собі дорогу, утворивши звивистий яр. По цій «протоптаній» струмком стежці доводиться підніматися. До вершини, на якій уже у вересні біліє сніг, здається, рукою подати, але це зір і думка такі швидкі. Насправді ж ще йти і йти. Підйом з Говерляни на Говерлу не крутіший, як до цього був, але він останній. А отже, найважчий. Хоч нібито відкривається друге дихання — чи то від того, що ось–ось буде досягнуто мети, чи від дивовижного краєвиду, який постає перед зором. Озирнувшись, любуєшся величавою неземною красою, заради якої варто піднятися на Говерлу хоч раз у житті.

Я це зробила. І залишила на вершині прапорець із логотипом нашої газети, прикріпивши його на підковоподібній фігурі–оберезі, прикрашеній різнокольоровими стрічками.

Якщо вже про підкорення найвищої гори Українських Карпат зайшла мова, то як не згадати, що і під землею, на глибині 557 метрів, довелося побувати. Два роки тому, напередодні професійного свята журналістів, наш колектив здійснив подорож підземними ходами шахти № 10 «Нововолинська», яка у стадії будівництва. І тоді, пригадую, коли колега Алла Лісова, яка писала репортаж про цю подію, запитала з приводу вражень, то я сказала: «Весь час почувалася у ролі сталкера. І після того, як побувала під землею, побачила, що «чорне золото добувається чорною працею», краще розумію, чому шахтарі страйкують, коли їм місяцями боргують зарплату.

Там, де колись був льодовик

У Черемському природному заповіднику, що у Маневицькому районі, ландшафти якого в далеку минувшину створені льодовиком, я бувала не раз. І на початку 2002 року — невдовзі після його створення, і згодом, коли шукала тут червонокнижні рослини. Та щоразу моя стежка закінчувалася на підході до Черемського болота. Одне слово, на найцікавішому й інтригуючому. Адже за тим болотом, посеред невеличкого острова, хлюпоче озеро. А ще на одному з дерев оселився червонокнижний птах скопа. Директор заповідника Степан Пащук не раз запрошував: «Приїжджайте до нас взимку, коли болото замерзне, і тоді поведемо вас на той острів». Був ще один варіант: вибрати для мандрівки сухе літо чи осінь — інакше туди не пробратись. У вересні 2009 року я скористалася тим, що початок осені був якраз сухим, і пройшла 1200 метрів трясовиною.

Головне — повернутися додому не з гонором, а з відчуттям того, що редакційне завдання виконано.

Правда, як переконалася, сухий вересень — зовсім не означає, що болото зовсім висохло. Просто можна було обійтися звичайними чоботами, а не шукати рибальські. Для страховки — ще палка в руках, яка, як довелося пересвідчитися, дуже виручає: і тоді, коли треба «прощупати» територію на надійність, і тоді, коли шукаєш точки опори, аби не втратити рівноваги. Зрозуміло, що я одержала інструктаж щодо того, як поводитися, від своїх попутників — майстра лісу Черемського заповідника Олександра Ремінського і Михайла Химина, який очолює обласне відділення Українського товариства охорони птахів, тож приїжджає періодично в заповідник для своїх спостережень, зокрема і за червонокнижною скопою. А поведінка ця, як стало зрозуміло, полягає в тому, щоб не проявляти ніякої самодіяльності («йти ступня в ступню») і по можливості не затримуватися на одному місці — чим швидшою буде хода, тим більше шансів не провалитися. Ясно, що мої попутники підлаштовували свою ходу під мене. Інакше я залишилася б позаду, оскільки навичок мандрівки по такій місцевості мала нуль.

Ми вийшли на острів, де хлюпоче озеро, благополучно повернулися назад. І, до речі, тоді я почула, що колись до острова був зроблений дерев’яний настил. По ньому фаетоном доставляли туди польських панянок. Дирекція заповідника думала над тим, що, може, й тепер таку доріжку прокласти.

А сьогодні — це вже стало реальністю. Така доріжка є. І коли у вересні цього року я знову побувала у Черемському заповіднику, то подумала: як добре, що ще встигла влаштувати собі таке випробування і пройти 1200 метрів болотом. Нині було б смішно наражатися на небезпеку і дертися трясовиною, коли можна комфортно пройти дерев’яним настилом.

Побачити Париж і… ще більше полюбити життя

А це відрядження було, по суті, приватним, але з однією думкою: нарешті ведуча рубрики «Любить! Не любить» побуває у столиці Франції — найромантичнішому місці світу і поділиться своїми враженнями із читачами. На початку травня 2012 року відбулася ця поїздка, яку вимріяла, пам’ятаючи слова Ернеста Хемінгуея, що кожна жінка хоч раз у житті промовляє: «Хочу в Париж». Є й інша фраза: «Побачити Париж — і вмерти». Мені ж, повернувшись із Франції, захотілося ці слова перефразувати: «Побачити Париж і… ще більше полюбити життя».

І фото на фоні символу Парижа – Ейфелевої вежі.
І фото на фоні символу Парижа – Ейфелевої вежі.

  Я вдячна долі, що «вдихнула» паризького повітря. Ясно, що два дні (чи навіть тиждень) — це дуже мало для знайомства із дивним містом. Мені, якщо можна так висловитися, вдалося лише доторкнутися до Парижа поглядом і почуттями, душею. Зате з радістю відкрила тоді для себе, що з роками залишилася таким же романтиком, яким була і в юності, коли плакала, дивлячись фільм «Шербурзькі парасольки». Це ж так було трепетно на душі, коли ступала там, де ходили відомі світові люди, бачила те, що вони споглядали, — ось вона, Ейфелева вежа в реальності, собор Паризької Богоматері, Монмартр…

Саме в районі Монмартру жила знаменита французька співачка з італійським корінням Даліда. Про те, як її цінують у Франції, свідчить пам’ятник — погруддя з бронзи на цьому пагорбі. Хотілося, як кажуть, ущипнути себе, аби переконатися, що це не сон, а дійсність. Я побачила і будинок, в якому жила Даліда, була й біля помешкання режисера знаменитого фільму «Мужчина і жінка» Клода Лелуша. Побувала і біля Стіни любові, де на синьому фоні білими фарбами написана фраза «Я тебе кохаю» 311 разів 250–ма мовами, тобто усіма офіційними мовами світу. І, нарешті, — Лувр, де й мені усміхнулася Джоконда Леонардо да Вінчі.

Прощаючись із Парижем, слухала диск, який, нібито під настрій, поставив водій туристичного автобуса. Співали Едіт Піаф, Джо Дассен. Звучала і знаменита пісня Даліди й Алена Делона «Paroles, paroles…» («Слова, слова…») Я справді, побувавши у Парижі, ще більше полюбила життя.

Репортаж із місця, де можна спастись

Я не раз бувала у монастирях Волині, але то все були репортажі нашвидкуруч: приїхала, поговорила, написала. А мене давно переслідувала думка, щоб хоч трохи пожити в обителі, відчути на собі, що таке — вставати з молитвою і з нею засинати. І торік у березні це нарешті стало реальністю — чотири дні я провела в ролі паломниці у Свято–Різдва Христового монастирі УПЦ Київського патріархату, що у древньому Володимирі–Волинському. Скажу, що здійснити задум було непросто — тодішня настоятелька монастиря ігуменя Марія, з’ясувалося, не дуже любить репортерів. Та ще й таких, що хочуть, як я, не лише приїхати і взяти інтерв’ю, а пожити тут і, звичайно ж, розповісти про побачене на сторінках газети. Але це відбулося. 19 березня прибула у Володимир–Волинський — не з першого дня Великого посту, а з шостого погодилася ігуменя мене прийняти, бо, як сказала, перші дні посту дуже суворі — аж до суботи нема нічого вареного і поклонів треба бити багато. А щоб здійснилася моя мрія, то я готова була прийняти всі умови матушки. Завдячую їй за те, що втаємничила мене в суть монастирського життя, допомогла пройти уроки духовної освіченості.

Коли я ще тільки виношувала думку про життя в обителі, моя дочка висловлювала побоювання: чи не станеться щось таке, що «прив’яже» мене до монастиря, — і захочу там залишитися? Я її заспокоювала: мовляв, пізно мені щось міняти у своєму житті. Після того, як побувала в обителі, то те ж саме могла сказати, тільки уже з аргументами. Зректися мирського життя — це свого роду подвиг. Але подвиг, коли в монастир іде молода людина, — тоді вона справді жертвує всіма радощами життя заради служіння Богу. Не випадково черниць називають нареченими Господа. А чим я могла пожертвувати, якщо в моєму житті вже все здійснилося? Була заміжня, Бог подарував мені велику любов, радість материнства й улюблену роботу з нескінченним пізнанням світу і людей.

Як ми долали і не здолали луцьку річку Сапалаївку

У червні цього року головний редактор «Волині» Олександр Згоранець запропонував нам (у складі редакційного «десанту» були творці відеорепортажу Олег Криштоф й Олександр Пілюк, фотокореспондент Олександр Дурманенко) пройтися вздовж русла Сапалаївки і подивитися, як їй живеться, як про неї дбають (чи не дбають) місцеві жителі. Зізнаюся, було побоювання: чи ж вдасться знайти якісь цікавинки? Адже що таке Сапалаївка на перший погляд: маленька річечка, ще й брудненька. Але з іншого боку — вона наша, бо належить тільки Луцьку. І ось це «наша» додавало оптимізму, що не розчаруємось. І справді, пройшовши більш як вісім кілометрів (така протяжність русла в межах обласного центру), ми пересвідчилися, що можна, не виїжджаючи у далекі відрядження, набратися чудових вражень, яких вистачить не на один репортаж.

О 10–й ранку ми виходили з того місця, де Сапалаївка впадає в Стир, — такий був задум, щоб ми пройшли проти течії від гирла. А близько 17–ї були біля Теремнівських ставків, милувалися водним плесом і білими лебедями. Позаду були численні зустрічі з лучанами, які, як переконалися, вболівають за свою річечку (принаймні нам такі траплялися). Ми долали перешкоди там, де хоч із трудом можна було пройти берегом річечки, і обминали їх там, де зробити це було нереально. А потім ще й витоки Сапалаївки знайшли — у долині біля кладовища в Гаразджі.

Під час подорожі Сапалаївкою траплялись ситуації, коли рухатись потрібно було дуже обережно.
Під час подорожі траплялись ситуації, коли рухатись потрібно було дуже обережно.

 Кожен метр русла, берега не вдалося дослідити через те, що в деяких місцях ішли в обхід, але й те, що побачили, вражало. І якщо колись знали Сапалаївку локально, то після червневої подорожі мали вже загальну картину. Ми побачили, якою вона може бути, коли людина захоче і подбає про неї…

Тим часом головний редактор Олександр Згоранець дає мені нове завдання: пішки зайти на… острів на озері Світязь. На мить задумалась, що робити? Катером туди плавала не раз. О, та я ж знаю, коли ми можемо ходити по воді! Тому до зустрічі, нове відрядження!