Монахиня з Індії: «І тоді Бог сказав мені: «Я тебе послав в Україну, щоб ти зцілювала людей…»

«Вона має зв’язок із небом»…

Про незвичайну долю монахині з далекої Індії, яку Боже провидіння привело в Україну, про її дар дізналася не лише з інтернету, а й від людей, які безпосередньо зустрічалися із сестрою Ліджі. Коли вона в одному з львівських храмів читала молитви за зцілення, там був присутнім настоятель церкви Святого Йосафата в Червонограді Львівської області отець Михайло Нискогуз.

— Якщо людина налаштована на духовну хвилю, то сила віри сестри Ліджі просто пронизує усе єство. З її очей струменять добро і любов. Відчуваєш, що вона має незримий зв’язок із небом, — ​розповів отець Михайло.

За його словами, є чимало свідчень про духовне та фізичне зцілення після зустрічі з цією незвичайною жінкою. Є випадки, коли немічні вставали з інвалідних візків і, хоча поволі, з паличкою, але ходили самостійно…

— Сестра Ліджі завжди наголошує, ​що не вона зцілює, а Господь, — ​продовжив отець Михайло. — Кожен повинен мати віру в те, що для Бога нема нічого неможливого. Спаситель хоче, щоб усі були здорові, в першу чергу — ​духовно.

Сила віри сестри Ліджі просто пронизує усе єство. З її очей струменять добро і любов.

Ще одна мешканка Червонограда — ​лікар Ірина Гайова, котра мала щасливу нагоду зустрітися із сестрою Ліджі в селі Павшино, — розповіла, що кожному, хто приїжджає, цілителька приділяє увагу. Уважно вислухає. А тоді кладе руку на голову, молиться… І чує та дізнається більше, ніж ти їй розповів.

— Після зустрічі з сестрою Ліджі змінилося моє ставлення до життя. Я зрозуміла: буде так, як хоче Бог, — ​поділилася сокровенним пані Ірина. — ​Коли тобі важко, то твого тягаря в тебе ніхто не забере — ​кожен сам мусить це пережити. Але в такі моменти ти відчуваєш плече Ісуса.

Влітку територія монастиря, де проживає сестра, вся в квітах — такий собі маленький райський куточок на землі. Там є ще будинок для самотніх людей поважного віку, якими монахині опікуються, лікують їх.

Сестра Ліджі час від часу подорожує Україною. Ось і минулоріч на Покрову вона побувала в червоноградському храмі Святого Йосафата, зустрілася з парафіянами, провела реколекційні бесіди, взяла участь у службі Божій. Мешканці та гості шахтарського міста мали нагоду отримати благословення та духовні настанови від сестри Ліджі. «Вірте — ​і буде вам дано!» — ​натхненно закликає усіх монахиня з Індії.

 

«Чому ти засудила цей народ і бачила в ньому тільки погане?»

Ліджі Пайяпілі народилася в індійській сім’ї католиків. У 2000 році вона приїхала в Київ розбудовувати монашу спільноту, не знаючи української мови, вперше потрапивши за кордон. Що привело її в Україну?

За прикладом старшої сестри, Ліджі п’ятнадцятилітньою пішла в монастир. Через шість років склала вічні обіти, зрозумівши: її життя — ​служіння Богу. Тоді ж генеральна настоятелька, котра прибула з Франції, повідомила, що потрібно буде їхати в Україну. Цю місію довірили Ліджі.

Перше враження — ​велике розчарування: її не сприймають, у церквах мало молоді. Зібралася з силами й почала вчити українську абетку. Але всередині все протестувало, тому вирішила, що пробуде не більше п’яти років. Однак, напевно, Бог мав інші плани…

— Ісус спочатку зцілює душу, а потім — ​тіло. Після молитви ставлю знак хреста, бо вірю: хто його носить, той спасенний, — ​каже сестра Ліджі.

Ліджі серйозно захворіла на туберкульоз кісток. Лікарі були безсилі. Дівчині виповнилося всього 27 літ. Коли її запитали про «останнє бажання», попросила, щоб поховали в Індії, бо там кладовища розташовані довкола церков і щонеділі після служби священик із вірянами йде до могил молитися.

В Індії підтвердили діагноз «туберкульоз кісток». Вдома рік просто лежала: не було ні гірше, ні краще. Ніхто не міг пояснити, чому не одужую і не вмираю, — ​розповіла монахиня в інтерв’ю журналу «Християнський світ». — ​На третій місяць якось почула: «Чому ти засудила український нарід? Чому ти бачила тільки погане? Це теж мої діти… Я тебе послав в Україну, щоб була з ними, а ти не захотіла. Тому поверну тебе назад…»

 

«Промовляйте «Отче наш» 40 разів»

— Під час поступового одужання в Індії я вісім місяців фактично перебувала в каплиці з молитвою — ​мій духовний шлях був довгим. Якось мені запала в душу одна молитва, яка ніби сама промовляла до мене чи в мені. Її я читаю над людьми, які просять зцілення. Тексту не можу передати, але завжди на початку прошу в Бога прощення за гріхи людини, яка страждає. Бо Ісус спочатку зцілює душу, а потім — ​тіло. Після молитви ставлю знак хреста, бо вірю: хто його носить, той спасенний, — ​каже сестра Ліджі.

Коли вона повернулася до Києва, то цілий рік молилася, щоб Бог вказав шлях, де Він хоче її бачити. У 2004–му зрозуміла, що її місце на Закарпатті. Сіла у потяг і поїхала в село Павшино, де була їхня римо–католицька парафія.

— Бог мені сказав це, і я постійно пам’ятаю: «Передай моїм дітям, як Я прагну бути з ними, жити в їхніх серцях». Моє завдання — ​сказати, як Господь хоче бути з нами, а не зцілювати. Тому завжди перед молитвою ми влаштовуємо конференцію на дві години, де я стараюся передати людям слова Бога, — ​говорить сестра. — ​Коли запитують, як молитися, завжди відповідаю, що треба мовити «Отче наш», бо про цю молитву говорив Ісус. Не кажу, що інші непотрібні! Просто в цій молитві є слова «нехай буде Воля Твоя», «прости нам провини наші».

Монахиня радить промовляти щодня «Отче наш» 40 разів упродовж 40 днів. У Старому Завіті сказано, що євреї 40 років ходили в пустелі: були і страждання, і зневіра, але після цього все ж прийшла надія. У Новому Завіті читаємо, що Христос перед тим, як говорити до людей, 40 днів був у пустелі, де також доводилося нелегко, але потім прийшло спасіння. Кажуть, що після 40 днів стан людини змінюється на краще.

Роксолана ВИШНЕВИЧ