Хлопець і дівчина кохали одне одного, але їх батьки заборонили їм одружуватись. Це було сприйнято як вирок — і молодих людей знайшли повішеними у лісі на дереві...
— Ось колись було кохання!— захоплюємось ми шекспірівськими героями ХVІ століття з “найпечальнішої повісті” “Ромео і Джульєтта”. І цю трагедію ми сьогодні згадуємо з різних приводів. Коли, наприклад, якась мама докоряє доньці, чи ще не рано їй вертітись біля дзеркала і бігти на побачення, то мимоволі пригадається, що Джульєтті не було ще й чотирнадцяти років. А вже її мати — леді Капулетті — допитувалась в дочки, як та ставиться до весілля. І нагадувала, що у Вероні і молодші стають матерями... То, може, якраз самою природою визначено, щоб юні закохувались, страждали. Шекспірівські герої вибрали смерть, коли доля обернулась проти їх почуттів. І це — другий привід до розмови довкола трагедії: в наші дні, як багато хто стверджує, нема такого кохання “аж до гробу”. Чи то збідніли душі на почуття, чи люди стали раціональнішими і не кидаються “з моста у воду”, коли кохання без взаємності. Хоч у зв’язку з цим хочеться нагадати про сучасних Ромео і Джульєтту. Цю вже давню історію я почула декілька років тому від працівників карного розшуку Любомльського райвідділу внутрішніх справ. В одному селі хлопець і дівчина кохали одне одного, але їх батьки (такі собі Монтеккі і Капулетті) заборонили їм одружуватись. Це було сприйнято як вирок — і молодих людей знайшли повішеними у лісі на дереві. Як встановили правоохоронці на основі судмедекспертиз,— це було самогубство. І, нарешті, трагедія “Ромео і Джульєтта” сьогодні дає привід поговорити про вірність і безкорисність почуттів. Чи ж є вона? Судячи з листів наших читачок, це наболіла для юних проблема. Оскільки в редакційній пошті здебільшого дівчачі сповіді, то на цей раз розмова піде про сучасних Ромео. А у зв’язку з цим, чи й у шекспірівського героя було декілька Джульєтт? Це питання задає вже героїня листа, авторка якого Юлія Баран. У листі — розповідь про дитячу закоханість, згодом — романтичні вечори вже дев’ятнадцятилітніх молодих людей. “Кажуть, дитяча любов — чиста, як сонячне проміння, як сльоза, як перші квіти пролісків, що так рано розцвітають у мрійливій дитячій душі. На жаль, від цієї чистоти не залишається і найменшого сліду — тільки дрібненькі, гострі списи листя колють серце, впиваються у спогад”. Одне слово, вся піднесеність почуттів обернулась великим розчаруванням. Коли Оленка, про яку розповіла наша читачка, поділилась своїм сокровенним із подругою, то та, розсміявшись, сказала: “Дивно. Він і мені говорив те ж саме. Казав, що ніколи нікого не любив, окрім мене...”. І згадала про свій романтичний вечір з Сергієм (так звати хлопця). “То де ж поділась та найвірніша перша любов і чи можна взагалі вірити представникам сильної статі?”— ці питання для Олени лишатимуться загадкою. Про це ж саме, наболіле, пише і Жанна Сер’янюк з Горохівського району. “Нерідко у чотирнадцять—сімнадцять років дівчата переживають кохання без взаємності, а то й зраду. Це все призводить до відчаю, до бажання помститись, до ненависті і навіть психічних зривів. Таке нещастя не обминуло і мене. У рубриці “Любить! не любить” є розповіді про такий відчай, про розбите кохання. Мені також захотілось написати про свої переживання... Не думала, що так важко буде забути Його, назавжди викреслити із свого життя. Він запалив зірку в моїй душі, а виявилось, що їй нема місця на небосхилі життя. Що ж буде далі? Чи знайду я сили жити, поводитись так, наче нічого не сталось? Не знаю... Знаю тільки, що моє серце завжди плакатиме. Я знову й знову задаватиму питання: “Чому ти, який був моїм життям, покинув мене — ту, душа якої так віддано тягнулась до тебе?..”. І ще один лист: “Ніколи не думала, що наважусь написати в газету, розповісти про своє горе всьому світові, але так уже вийшло, що хочеться кричати з болю. Такого зі мною ще не було. Я у відчаї, бо ми стали чужими з Ним, хоч колись присягались, що навіть, якщо розлюбимо одне одного, то будемо друзями. Не судилося... Я навіть не знаю, чому так сталося. Знаю тільки, що хочу побачити Його, почути рідний голос. Адже він був єдиною моєю опорою. А зараз я падаю в якусь безодню, і від цього мені дуже погано. Будь ласка, допоможіть повернути мені мою любов. Порадьте щось...”. Саме так закінчуються здебільшого листи дівчат, яким, з їх максималізмом, здається, що втрачене кохання, а тим більш зраджене — це вже кінець всьому. І прохання “щось порадити”, звернене, звичайно, не стільки до ведучої рубрики “Любить! не любить”, скільки до тих, хто прочитає ці рядки. Отож, від порад я утримаюсь, а ось поміркувати над тим, що так болить юним душам, можна. Насамперед варто згадати таку істину: будь-яке кохання, навіть без взаємності, навіть без щасливого завершення під марш Мендельсона,— уже благо. До того ж вміння (талант) кохати дане не кожному. А ви, виявляється, здатні на це. Страждання, як і всі переживання, загартують, допоможуть стати мудрою і сильною, досвідченою і в майбутньому значно краще розбиратись в людях. Нарешті, у дівчини, яка пережила нещасливе, як їй здається, кохання, з’явилась можливість ще раз пройти через той блаженний момент — початок любові. Сьогодні покинуті дівчата думками — із своїм “свіжим” горем. Вони думають, що такого сильного почуття у їх житті ніколи уже не буде. Більше того — вони впевнені, що не зможуть нікого покохати. Може, так і станеться, коли вони на кожному кроці повторюватимуть, як наша читачка: “Чи ж знайду я сили жити далі?..”. Чи не краще, як радять психологи, по-іншому подивитись на ту ситуацію і на себе в ній? Зраду коханого можна пояснити просто: він надто егоїстичний, тому вашу любов прийняв як належно. Або він не дуже розумний — не зумів оцінити ваші почуття, не знайшов у собі сил вчасно розірвати стосунки з вами в якийсь період йому було зручно користуватись вашим теплом. Коли ж зрозумів, що стосунки зайшли надто далеко, а серце його так і мовчить, то вибрав за краще врятуватись втечею. За що ж ви себе мучите? Ви ж покохали саме цю людину — таку, яка вона є, яка не була іншою в кращі часи ваших стосунків. До того ж страждання в цій ситуації — це природньо. То чому не прийняти їх, як належне,— після несподіваної і болісної розлуки з коханим вам і не може бути добре. Таке філософське ставлення до страждань, напевно, заспокоїть, і страждання швидше відступлять. І не треба вдаватись до традиційних уже наслідків зради — робити висновок, який вловлюється в багатьох листах,— всі мужчини — негідники (“я більш нікому не повірю...”). Чи не краще пригадати фільм “Москва сльозам не вірить”, який здобув Оскара. А саме героїню актриси Алентової. Пригадуєте, зраджена і покинута в молодості, вона згодом — успішна, ділова жінка. Якби життя у свій час не “вдарило” так сильно, розмірковувала вона, то чи вдалося б стати такою успішною?.. Катерина ЗУБЧУК.
