«Дала б обидвi руки, але ж — трiйко коханцiв!..» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.98 € 33.48
«Дала б обидвi руки,  але ж — трiйко коханцiв!..»

Волинь-нова

«Дала б обидвi руки, але ж — трiйко коханцiв!..»

Жіночий погляд Галина КРУК, письменниця, поетеса, перекладач, літературознавець, лауреат літературної премії імені Богдана–Ігоря Антонича «Привітання життя», премії «Гранослов» та видавництва «Смолоскип», викладачка літератури Львівського національного університету імені Івана Франка

«Сентиментальна історія: він любить її, а вона — ​його…»

сентиментальна історія: він любить її, а вона — ​його

і це так незвично у світі, далекому від симетрії

острів посеред моря, а моря того — ​огого

хвилі їм лижуть руки і рукави нею плетених светрів.

що робити з любов’ю, коли вона заходить в зеніт

двоє дорослих людей зі своїми мухами й левами.

жоден із нас не острів, а цілий загублений світ,

із кручами та покрученими на прибережних пісках деревами.

все що не кинеш у воду, з часом піде на дно —

віри гірчичне зерно, глузду камінь наріжний

а любов — ​іде по воді, їй одне в голові:

він вона воно і бог її — ​ніжність

«Усміхнися — ​нас знимкує далека літня гроза»

усміхнися — ​нас знимкує далека літня гроза

зафіксує тебе ще тут, назавжди зі мною

на скелястому виступі біографії,

під дощем, що стіною

обступив нас, закривши дороги вперед і назад.

краще б нас тоді осліпило спалахом блискавки, щоб

ми ніколи не втрапили вийти із того фото.

отак стояли б, взявшись за руки,

серед літа, серед потопу

зeлені, переконані, що все подальше –

лише фотошоп

зрештою, хто мені заважає, що мені не дає

прокинутись біля тебе якогось літнього ранку —

тільки щоб згадати, як ти дихаєш,

тільки щоб затягнути фіранку,

аби сонце так різко не падало на обличчя твоє

«В цьому мiстi всi жiнки тобi заздрили…»

В цьому мiстi всi жiнки тобi заздрили:

тобi очi приносило трiйко

(о, трiйко!) коханцiв.

I було у вiтрах стiльки просинi –

аж до хрускоту пальцiв.

Поїзди йшли на захiд,

прощаннями не обслиненi.

Вiд’їжджаючi тоншали,

проводжаючi — ​залишались i сивiли.

А тобi небувалою тугою очi бiльшали.

Говорилось округло i вогко снiгами талими.

Легко давалися станцiї, вiдстанi, вiдрухи

пальцiв назустрiч.

Дала б обидвi руки, але ж — ​трiйко коханцiв!..

Тобi заздрили зустрiчнi.

Спинитись би, поки солодко, i стояти лицем до вiтрiв,

вiдгомiння прагнучи.

Трiйко мрiйних коханцiв, цiлуючи в щоку коротко,

сумнiвалися у твоїй перманентнiй справжностi.

А ти устям уст, горла гирлом, ламкими пальцями

не належала жодному в цiлому свiтi коханцевi.

«Слід твоїх губ на моїм передпліччі…»

Слід твоїх губ на моїм передпліччі

зникає так швидко.

Затримати прагну

нічного метелика дотику твого.

Заскакую в сни на ходу.

Панічно

боюся услід за тобою не встигнути,

доки поїзд із нами ще мчиться снами,

доки сходяться так ідеально

тіл наших впадини, виступи, вигини,

доки схлипи зриваєш — ​плоди перестиглі,

доки соком солодким стікаєм навзаєм,

доки поїзд нарешті вливається в річку,

у яку, прокидаючись, точно знаємо –

неможливо ступити двічі.