«І родимки твої губами рахувати…»
Чоловічий погляд. Іван МАЛКОВИЧ, поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, власник і директор видавництва «А–ба–ба–га–ла–ма–га»
Юна моя майбутня дружина
Юна моя майбутня дружина
має профіль з єгипетським чаром,
плавністю переповнена,
а тендітна – в квітці спочине,
сонно–зелену млість навіває очами.
Я її дуже люблю: почуваю себе
наче сильнішим, сміливішим і, звичайно, погідним:
і це не лише тому, що вона мені плете
чорний светр, до кольчуги подібний.
Вона безмежно жіноча – аж до муркотання,
мову має – у вітер завиту, слова – білокрилі, –
тому я цілком допускаю, що колись вона стане
горлом пташки якоїсь і відлетить у вирій.
Жінка з вужами
Ніздряне продихала злобу,
звичним тілом прокотила дріж,
прикусила звабливу губу й зизо здичавіла, ніби ніж.
І ковзнули три вужі на ню:
в пристрасній, задиханій імлі
шию й груди ввили три петлі
з довгого холодного вогню.
А коли намлілась досхочу,
хтось таємний загасив свічу,
розкрутились петлі, й водночас
в темну улоговинку всі враз
ринули сповільна — аж до дна…
Зойкала і билася вона.
Музика, що пішла
Коли вона плелася в коси,
Чом, скрипко, відвернулась пріч?
Як музику пустила босу
В таку непевну, звабну ніч?
В таку непевну, звабну ніч?
В таку непевну, звабну ніч?
Ой, смиче, теж дививсь куди ти?
Вже ж сивина спадає з пліч.
Як босу музику пустити
В таку непевну, звабну ніч?
В таку непевну, звабну ніч?
В таку непевну, звабну ніч?
Візьму собі землі окраєць,
Піду блукати по світах,
Хай тільки вітер завиває
В моїх розхристаних слідах.
О, мамо, тато, як спитають:
«Куди ваш син подався з віч?»
Скажіть:
«Він музику шукає,
Що босою пішла у ніч!»
Мені подаровано чарівний букет жовтих троянд…
Пробігла жовта квітка поміж нами –
й велика ніч з зеленими очима
між нас хотіла стиха просочитись
(а очі ж бо – твої;
ті, котрі я губами
не раз розплющував, заплющував не раз).
Ніч відпливла.
Ця квітка – не для нас.
Той сон твій, що побіг до Коломиї,
не збудеться, і темінь не покриє
ані одну із посмішок твоїх,
ні ямочки на плечках біля шиї…
Я прижену – етапом! – з Коломиї
той сон, який тебе злякати зміг…
Пробігла жовта квітка
поміж нами?
Не може бути, — господи! – між снами
ми ще побачим, певно, й не такі,
а наші розставання – ще легкі…
Моя маленька, не змагайсь з дощами:
сідай – і говори коханими устами.
Тільки спогад
Він:
— Було це так давно, що й родимок на тілі
я вже би не згадав: сузір’я їх сумні
ще й світяться немов, та вже десь відлетіли,
і їх розташувань не відтворить мені.
Вона:
— Було б тобі в ті дні, печальний кароок,
не ружі нетривкі, не вірші дарувати,
а в тиші затяжній скидати ланцюжок
і родимки мої губами рахувати…
Нещасливе кохання
Я стану ягуаром…
Х. — С. Чокано
Сніг опадав. Птахи, як і плоди,
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала ти.
Хотів я стати снігом. Але – ні:
я стану павучком – і з павутини
тобі літак сплету, щоб він за сніг
був легшим, й на губах моїх не гинув.
Я стану явором: зайди у тінь мою
і притулись до крони молодої
або у листя тепле, як в долоні,
впади – я м’яко листям постелю.
Ти накажи лиш: я за ніч одну
зведу палац на озері найглибшім,
а потім стану льодом найкрихкішим –
і, заманивши, — всіх на дно зведу.
Я стану яструбом: в пориві самоти
я викраду тебе – і в хащах чорних,
кохаючи, розідру тіло, щоби
побачити, чи серце маєш ти.
