Курси НБУ $ 27.01 € 33.52
«І родимки твої губами рахувати…»

Волинь-нова

«І родимки твої губами рахувати…»

Чоловічий погляд. Іван МАЛКОВИЧ, поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, власник і директор видавництва «А–ба–ба–га–ла–ма–га»

Юна моя майбутня дружина

Юна моя майбутня дружина

має профіль з єгипетським чаром,

плавністю переповнена,

а тендітна  – в квітці спочине,

сонно–зелену млість навіває очами.

Я її дуже люблю: почуваю себе

наче сильнішим, сміливішим і, звичайно, погідним:

і це не лише тому, що вона мені плете

чорний светр, до кольчуги подібний.

Вона безмежно жіноча  – аж до муркотання,

мову має  – у вітер завиту, слова  – білокрилі, –

тому я цілком допускаю, що колись вона стане

горлом пташки якоїсь і відлетить у вирій.

Жінка з вужами

Ніздряне продихала злобу,

звичним тілом прокотила дріж,

прикусила звабливу губу й зизо здичавіла, ніби ніж.

І ковзнули три вужі на ню:

в пристрасній, задиханій імлі

шию й груди ввили три петлі

з довгого холодного вогню.

А коли намлілась досхочу,

хтось таємний загасив свічу,

розкрутились петлі, й водночас

в темну улоговинку всі враз

ринули сповільна — аж до дна…

Зойкала і билася вона.

Музика, що пішла

Коли вона плелася в коси,

Чом, скрипко, відвернулась пріч?

Як музику пустила босу

В таку непевну, звабну ніч?

В таку непевну, звабну ніч?

В таку непевну, звабну ніч?

Ой, смиче, теж дививсь куди ти?

Вже ж сивина спадає з пліч.

Як босу музику пустити

В таку непевну, звабну ніч?

В таку непевну, звабну ніч?

В таку непевну, звабну ніч?

Візьму собі землі окраєць,

Піду блукати по світах,

Хай тільки вітер завиває

В моїх розхристаних слідах.

О, мамо, тато, як спитають:

«Куди ваш син подався з віч?»

Скажіть:

«Він музику шукає,

Що босою пішла у ніч!»

Мені подаровано чарівний букет жовтих троянд…

Пробігла жовта квітка поміж нами  –

й велика ніч з зеленими очима

між нас хотіла стиха просочитись

(а очі ж бо  – твої;

ті, котрі я губами

не раз розплющував, заплющував не раз).

Ніч відпливла.

Ця квітка  – не для нас.

Той сон твій, що побіг до Коломиї,

не збудеться, і темінь не покриє

ані одну із посмішок твоїх,

ні ямочки на плечках біля шиї…

Я прижену  – етапом!  – з Коломиї

той сон, який тебе злякати зміг…

Пробігла жовта квітка

поміж нами?

Не може бути, — господи!  – між снами

ми ще побачим, певно, й не такі,

а наші розставання  – ще легкі…

Моя маленька, не змагайсь з дощами:

сідай  – і говори коханими устами.

Тільки спогад

Він:

— Було це так давно, що й родимок на тілі

я вже би не згадав: сузір’я їх сумні

ще й світяться немов, та вже десь відлетіли,

і їх розташувань не відтворить мені.

Вона:

— Було б тобі в ті дні, печальний кароок,

не ружі нетривкі, не вірші дарувати,

а в тиші затяжній скидати ланцюжок

і родимки мої губами рахувати…

Нещасливе кохання

Я стану ягуаром…
Х. — С. Чокано

 

Сніг опадав. Птахи, як і плоди,

опали швидше. В небі гасла осінь,

і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,

в тім снігові мене впізнала ти.

Хотів я стати снігом. Але  – ні:

я стану павучком  – і з павутини

тобі літак сплету, щоб він за сніг

був легшим, й на губах моїх не гинув.

Я стану явором: зайди у тінь мою

і притулись до крони молодої

або у листя тепле, як в долоні,

впади  – я м’яко листям постелю.

Ти накажи лиш: я за ніч одну

зведу палац на озері найглибшім,

а потім стану льодом найкрихкішим  –

і, заманивши, — всіх на дно зведу.

Я стану яструбом: в пориві самоти

я викраду тебе  – і в хащах чорних,

кохаючи, розідру тіло, щоби

побачити, чи серце маєш ти.