Я поверталась з відрядження з села Гуща Любомльського району. Думала, сяду в автобус і дріматиму до самого княжого міста...
Я поверталась з відрядження з села Гуща Любомльського району. Думала, сяду в автобус і дріматиму до самого княжого міста. Та тільки-но увійшла в салон, як звернула увагу на двох дівчат, котрі жваво щось обговорювали. Людей в автобусі було мало, і я сіла позаду них. Отож, мимоволі чула їхню розмову. — Оленятко, та викинь ти його з голови. Він же — зрадник. Так не поводяться з дівчиною, яку люблять. — Не можу, — відповіла та, яку подруга ніжно називала Оленятком. — Я його люблю. Розумієш, люблю! Він — найкращий, найрозумніший, найлагідніший. Він навіть пропонував, щоб ми залишились друзями. На ці слова подруга наводила свої аргументи: — Ще зрозуміло, коли дружба переростає в любов. Але яка може бути дружба, коли одне одного любили, а потім хлопець зрадив і покинув?! Оленятко, та викинь ти його з голови, візьми себе в руки, знайди хлопця, який любитиме тебе, а ти його. Хіба ж їх бракує? — Такого, як він, нема, — відповідала Оленятко. — Це подруги нас розлучили. Заздрили нашому гарному коханню, а тому й почали набріхувати на мене. Тепер я знаю, що про свої почуття треба говорити тільки удвох, а не ділитись найпотаємнішим з подружками. Та вже пізно шкодувати за цим, нічого не можна повернути. Через своє «я» не переступлю. Зате мститиму усьому хлопчачому роду. Закохуватиму їх у себе і покидатиму, як мене покинуто. В голосі дівчини були сльози і розпач. Вона на якусь мить замовкла, а потім додала: — Але якби він підійшов до мене, обізвався, я б, здається, все пробачила. Хоч знаю, що цього ніколи не буде. Я навіть думала покінчити з життям. Та злякалась, що ніколи його не побачу, якщо помру. ... Ми під’їхали до Горохова. Оленятко встала і пішла до виходу. Я подивилась у вікно і побачила там красуню з гордо піднятою головою. Так і не знаю, як звати цю дівчину — Ольга чи Олена. Від одного з цих імен з’явилось ласкаве Оленятко. Знаю тільки з випадково почутої розмови, що кохання дівчини понівечене. В рубрику «Любить! Не любить» вирішила написати про цю історію з думкою: «А, може, якраз ці рядки прочитає той хлопець, на зустріч з яким дівчина все-таки сподівається?». Якщо в молодих людей були справжні почуття, то в них все наладиться. Треба вміти робити першим крок, навіть переступити, якщо це потрібно, через свою гординю. Щоб потім не каятись. Бо минуть роки, а згадка про першу любов щемом озиватиметься в серці навіть тоді, коли скроні посріблить сивина. Це з літами розумієш, що зрадити юну дівчину, коли їй лише шістнадцять-сімнадцять,— це все одно, що квітку зірвати, яка тільки-но розцвіла. Трошечки сонця — і вона вже зів’яла. А квітка, яка цвіла пару днів, вже не так боїться сонця. Галина Степанівна. м. Володимир-Волинський.
