«Прости мені, мамо, і я тебе прощаю…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.29 € 30.58
«Прости мені, мамо, і я тебе прощаю…»

Фото s00.yaplakal.com.

«Прости мені, мамо, і я тебе прощаю…»

Оксана не знала, до кого йти зі своєю бідою. Не тому, що була одна-однісінька в усьому світі. Через натуру свою недобру. А казав же колись брат, аби приструнила свій дурний норов, бо хто зна, як життя поверне. От і повернуло…

Оксані дістався не чоловік – золото. Мирослав і зарплату гідну додому приносив, і в господарці толк знав, і ніколи голосу на дружину не підвищив. Жінка хвалилася: мовляв, ось яка вона господиня. Все до ладу доведено. Правда, сама до роботи не надто рвалася. Гляділа себе. І переймалася, як живуть та що мають сусіди, рідня, колеги. Й заздрила… А коли чужі статки чи успіхи вже зовсім не давали спокою – капостила…

Молодшого брата недолюблювала з колиски. Сюсюкаються з ним, носяться і її, Оксану, змушують бавитися з малим. Так і росли. Ігор тягнувся до старшої сестри, а вона його відштовхувала.

Скоро Прощена неділя. Люди просять одне в одного пробачення за образи та гріхи. То й вам би годилося…

Зі швагром Мирославом в Ігоря відразу склалися гарні стосунки. А з сестрою так і зосталися холодні. Зате коли Ігор зібрався одружуватися, Оксана не могла не вставити своїх п’ять копійок.

— Що, на добро поласився? Ну–ну, – зі злістю і заздрістю шипіла сестра. – Багаті й гарні жінки сім’ї не тримаються. Покаже хвоста твоя краля. От побачиш…

На щастя, сестрині «передбачення» не збулися. Ігор з Оленою живуть в мирі та злагоді. Двох доньок виховують. І майже не родичаються з Оксаною.

— Як ти її терпиш? – якось запитав Ігор у Мирослава. – Навіть не знаю, в кого Оксана така вдалася. Наші батьки добрі, нікому не заздрять, не скандалять.

— Син мене в сім’ї тримає, – зітхнув Мирослав. – Якби не Славко, давно все покинув би.

…Діагноз чоловіка налякав Оксану.

— А може, обійдеться без операції? – перепитала в лікаря.

— З онкологією не жартують. Тим паче, у випадку з вашим чоловіком.

— Але ж це так дорого…

Лікар розвів руками.

Оксана прикинула: доведеться віддати майже всі гроші, які відклали. Завела про це розмову із сином.

— Мамо, і не думай відмовлятися від операції. Тато й так тебе все життя терпів. От і дотерпівся. Ти всіх дістала.

— Що ти таке кажеш?! Як можеш?..

— Донині вчителям соромно в очі дивитися. Забула, як у школі з усіма перескандалила? Навіть в інституті «відмітилася». Я тепер не можу своєї дівчини додому привести, бо ти відразу ганж будеш шукати…

— У тебе є дівчина?

— Так. Але хай це тебе не хвилює. Майбутня невістка тобі не заважатиме. Бо з тобою ніхто не вживеться. Крім батька.

— Якщо віддамо гроші на операцію, то не буде за що тобі весілля справити.

— А я й не прошу. Дядько з тіткою допоможуть, коли треба буде.

— От змії! Не тільки Мироська, а й тебе спокусили.

…Операцію Мирославові зробили. Трохи полегшало. Проте ненадовго. Коли недуга знову далася взнаки, Оксана в лікарні влаштувала бучу. Грозилася скаржитися в різні інстанції і навіть дійти до міністра й розповісти про непрофесійність медиків. А тим часом чоловік потребував ще однієї операції. Коли сказали, у скільки приблизно вона обійдеться, жінка аж похитнулася від почутого. Де взяти такі гроші? Якби було в кого позичити, попросити допомоги.

Але… У батьків–пенсіонерів статки скромні. До брата з братовою не піде. Може, вони й допомогли б, але Оксані гонор не дозволяє «наступити на горло власній пісні». До свого керівника на роботі також не звернеться. Петро Михайлович – людина непогана. Але ж Оксана його так дістала: і зарплати їй мало, і скарги писала, начебто він гроші розкрадає. Кілька перевірок було. Криміналу не знайшли, але нерви попсували.

Якби й Петро Михайлович попросив підлеглих, аби скинулися грішми, охочих, напевно, знайшовся б мізер. Оксана багатьом насолила. Двох співробітників навіть з роботи вижила. Владислава – бо добивалась його посади. А про Ганну розпустила чутки, начебто з шефом любов крутить. Бачила, як кілька разів Петро Михайлович економістку на роботу підвозив. Насправді ж Ганна жила в сусідньому будинку. І випадково зустрічалася з шефом на автобусній зупинці. Однак Оксана

цього не знала.

Тепер Ганна в благодійній організації працює. Людям допомагає. Можна було б піти до неї, розповісти про Мирославову хворобу. Але…

Син пропонував дачу продати. Відмовилася. А якщо операція не допоможе? Не буде ні чоловіка, ні дачі.

— Я тобі не пробачу, якщо тато помре, – кинув тоді Славко.

Холодної зимової ночі зболена Мирославова душа відійшла у засвіти. На похороні співчували не Оксані, а покійному. Згодом Славко зібрав свої речі.

— Ти куди? До тієї? – з притиском запитала Оксана.

— До бабусі з дідусем. У них поживу. А з «тією», як ти кажеш, одружимось після роковин по татові.

…Оксана не поспішала додому. У квартирі порожньо. От і цієї п’ятниці засиділася на роботі. Думки різні в голову лізли. Не почула, як прибиральниця зайшла. Іванна Іванівна була чи не єдиною людиною в колективі, яка казала Оксані в очі все, що думала. Втрачати пенсіонерці, крім швабри й відра, нічого. Хоча, як жартувала, шанує свою «посаду», бо вона «підгодовує» її мізерну пенсію.

— Добрий вечір, – привіталася Іванна Іванівна. – Ви б додому йшли, Оксано Тадеївно. Вдень розвезло, тепер підморожує. Слизько буде. І сніжок посипає.

— Та я ще роботу маю.

— Ага, роботу! Додому вам іти не хочеться. Зле, коли нема з ким словом перекинутись. Ви пробачте, горе у вас, але поясніть: чому ви така?

— Яка?!

— А то не знаєте. Інший на місці Петра Михайловича давно б уже вас звідси витурив… Але ж розуміє, що ви його доконаєте, якби так вчинив. Та й добряк він. От і терпить. Усі терплять. А ваш чоловік, Царство йому Небесне, більше не міг. Скоро Прощена неділя. Люди просять одне в одного пробачення за образи та гріхи. То й вам би годилося…

Оксана, одягаючи на ходу пальто, поспішила з кабінету.

У Прощену неділю згадала слова Іванни Іванівни. Просити вибачення? З якого б то дива? Вона нікому нічого не завинила. А ось їй…

Увечері зателефонував Славко:

— Прости мені, мамо, і я тебе прощаю…

А я ні! – випалила й вимкнула телефон…

Ольга ЧОРНА