Це не політика, а задля оборони: на хуторі Забілому повсюди червоні прапорці - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.10 € 30.58
Це не політика, а задля оборони: на хуторі Забілому повсюди червоні прапорці

Так відганяють шулік місцеві мешканці.

Фото Олександра ФІЛЮКА.

Це не політика, а задля оборони: на хуторі Забілому повсюди червоні прапорці

Цю адресу ми почерпнули із нашої ж газети — ​на початку лютого на сторінках «Волині–нової» був репортаж, у якому йшлося про те, що на озері Білому поблизу села Любохини Старовижівського району зимує більше сотні лебедів.

Спостерігаючи за ними, наш колега разом із сільським головою дійшли до хутора Забіле — ​«трьох хат, що притулилися до озера». Тож цього разу ми їхали в цю поліську місцину, аби познайомитися із людьми, які тут живуть, розпитати, як вони перезимували і весну зустріли. І взагалі, як сталося, що свого часу їх обминула хвиля переселення ближче до цивілізації

«Перебирайся до мене, бо нема з ким жити, а весна йде — ​треба в городі щось садити»

Від нашої попутниці — ​секретаря Любохинівської сільради Людмили Цьось — ​ще дорогою на хутір дізналися, що хоч і три хати тут стоїть, та живе лише дві сім’ї. Їдемо спочатку до обійстя Ковальчуків, але на дверях, на жаль, бачимо замок. Як дізнаємося згодом від сусідів Демчуків, «певно, до Луцька в лікарню поїхали».

А на суто хутірському подвір’ї Демчуків з його роздоллям нас ніби чекала Мар’яна Захарівна, як з’ясується, найстаріша жителька Забілого. Не щодня сюди хтось заїжджає, тож, побачивши автомобіль, старенька кинула лущити біб і, спираючись на свою помічницю–паличку, прямує до нас. Почувши, хто ми і що нас інтересує, зразу каже:

— Шкода, що Петра нема (чоловіка. — ​Авт.). П’ять літ уже, як схоронила його. Він би вам більше про хутір розказав, бо народився і звікував тут.

Шкода… Але як уже є. І ми у розмові зі своєю співбесідницею, яка, помітивши фотокамеру, відразу прихорошилася — ​«луччу» хустку зав’язала, вертаємося до тих далеких днів, коли вона молодою прийшла сюди у невістки. Сама Мар’яна Захарівна родом із села Мокре. А точніше — ​з хутора Віноки, з якого людей «перегнали» в Мокре. Пам’ятає, що якісь люди приїхали, верхи хат поскидали на землю — ​тільки зруби зосталися. Хоч–не–хоч, а будеш вибиратися.

— Ще у Мокрому, — ​розповідає жінка, — ​я на фермі робила. А як мала 22 роки, то заміж у Забіле пішла. Петро якось навідався до родички, що була за моїм братом. Побачив мене та й покликав до себе. Сказав: «Перебирайся до мене, бо нема з ким жити, а весна йде — ​треба в городі щось садити». Жінку шукав він на хазяйство своє, бо батько пропав на фронті і матері вже не було — ​кінь її забив. Тож про любов Петро не говорив. Хоч як ми побралися, то Бог нам двох синів дав, і любов у нас була. Добрий був Петро… А тої першої весни в середині 1950–х, коли я стала хуторянкою, ми вперше разом город посадили. Трохи бульби мій батько дав, трохи — ​рідня. Гною сусіди вділили, бо без нього тут, на пісках, ніщо не виросте. У травні я сюди прийшла, і тоді нас у Любохинах розписали, а восени ми повінчалися.

«Зі старої нашої хатини тільки образи старовинні зосталися»

А яким же був колись хутір Забіле і як сталося, що не перетягли хат у Любохини? Коли про це зайшла мова, то жінка, що знає, як то «верхи хат на землю скидали» по своїх Віноках, розказує:

— Мабуть, те, що Петро сім літ в армії був, врятувало хутір. На цей час він у хату посадив чужих людей, щоб не розтягли її. Так вона вціліла. А клуню таки забрали в колгосп, хоч він і документ прислав, що служить. З людьми, які тут жили, а згодом у Прип’яті Шацького району побудувалися, чоловік до смерті родичався.

Уціліла хатина, бо, мабуть, нікого не привабила, оскільки була маленька і стара. Подружжя Демчуків, яке зразу, може, й мало думку перебратися у село, бачило, що як зачеплять свою оселю, то з того порохняку вже нічого не зберуть і залишаться ні з чим. Тому–то й вирішили добудовувати житло. Ту свою хатину продовжили до нинішніх розмірів, вже як старший син Володя пішов працювати — ​на цегельні заробив грошей, за які купили деревину.

Як у тайзі жили — ​нікуди не ходили і не їздили. Телят одних бачили. І тож день у день, без вихідних. Я зараз дивуюся, як ми дітей годували — ​це ж так тяжко було.

— З тієї старенької хатини, — ​каже Мар’яна Захарівна, — ​тільки чотири старовинні образи залишилися — ​ще Петрового батька чи діда… Було, що з якогось музею приїжджали люди, пропонували за них гроші. Але ми сказали, що не купували ці ікони і продавати їх не будемо. Так і залишилася з нами ця пам’ятка.

А щодо того, що Демчуки не покинули свого хутора, то ще й телята в цьому їм допомогли. Колгосп зробив тут літній табір для худоби, а Петро і Мар’яна — ​пастухи й сторожі на місці. Це ж так зручно.

— Телятам треба дякувати, — ​каже старенька, — ​що і світло нам найперш провели. Так від вовків рятували табір. Як уже до нього проклали лінію, то заодно і до нашої хати. По інших хуторах ще електрики не було — ​при лампах сиділи.

Про хутірське життя, та ще й таке — ​«до телят прив’язане», Мар’яна Захарівна розповідає:

— Як у тайзі жили — ​нікуди не ходили і не їздили. Телят одних бачили. І тож день у день, без вихідних. Я зараз дивуюся, як ми дітей годували — ​це ж так тяжко було. У травні 1956–го народився наш старший Володя. А там і червень — ​пора сінокосу. Ми з Петром брали колиску і на сусідньому хуторі, де вже ніхто не жив, на яблуні чіпляли. Закривала дитину занавіскою, щоб комарі не кусали, і телят пасла. А чоловік тим часом біг косити, бо для своєї худоби треба було сіна заготувати на зиму. Трудно було жити. Це ж зразу ще й нічого не платили. У кінці року мішок якогось зерна дадуть — ​ото і все.

«Скоро 18 років, як я вийшла заміж за Толика і стала хуторянкою»

Мар’яна Захарівна тішиться, що не сама залишилася на хуторі, — ​з нею син Анатолій і невістка Ніна (старший син із сім’єю живе в Мокрому).

— Перша дружина Толика тут не прижилася, — ​розповідає невістка Демчуків Ніна, яка родом із села Кримне. — ​Уже 40 літ він мав, як ми одружилися. На той час я овдовіла. А що колгосп, де працювала дояркою, розвалювався, то, як кажуть, без вагань і жалю перебралася на хутір. Як запросив мене Толик 14 вересня на любохинівський престольний празник, то так я тут і залишилася. 18 років скоро, як стала хуторянкою. Батьки чоловіка були у літах, то ми вже взялися хазяйнувати. Тримали двох коней, але тепер їх замінив трактор. Маємо двох корів — ​молоко здаємо, щоб копійка якась була. Трактор свій є, то і зима не страшна, — ​Толик дорогу сам розчистить і не треба чекати, щоб хтось виручив. І в мороз до самої хати під’їжджала машина, яка збирає молоко. Зараз трохи розвезло, то чоловік сам вивозить тракторцем бідона до дороги.

Як почули від жінки, у її чоловіка — ​«золоті» руки: зробить усе, за що не візьметься. У хорошого господаря — ​і ставок свій. До того ж зариблений. Цю водойму ми побачили неподалік від обійстя, коли Ніна влаштувала нам екскурсію до озера Білого. Взимку хуторяни ходили лебедів підгодовувати. То, виявляється, перший рік, що птахи на зиму залишилися. Зазвичай тільки літом їх можна побачити.

— Люблю хазяйнувати, люблю, щоб усього було і в городі, і в коморі, як мовиться, — ​каже Ніна. — ​Хто колись думав, що на Поліссі кавуни можуть родити? А виявилося, що це не тільки південна культура. Зараз уже не чекаємо, аби восени нам на хутір хтось цю лагоминку привіз. Натуральне у нас господарство. Донедавна і борошна не купували — ​зерно мололи. А зараз беремо мішок муки, і її нам надовго вистачає і на хліб, і на пироги. Бо як спечу 4 буханки, то і за тиждень не з’їдаємо. Нас же тільки троє у хаті.

«Від совєтської влади ми світло маємо, дорогу, а від незалежної України — ​що?»

Ми оглядали хутір Забіле, прогулювалися до озера Біле, яке дало йому назву, в очікуванні господаря — ​того чоловіка, у якого «золоті» руки. Він вивозив того дня до дороги молоко і трохи затримався. Нарешті забуркотів тракторець. Знайомимося і чуємо, як мовиться, в лоб:

— Скільки правди напишете про життя на хуторі?

— Сто відсотків, — ​запевняємо, бо що тут додавати чи віднімати.

І чоловік, який наступного року відзначить 60–літній ювілей, насамперед згадав, як малим п’ять кілометрів до школи у село Прип’ять ходив, як із кирзових чобіт не вилазив, бо тодішнім бездоріжжям тільки в них можна було пройти. А ще він не розписує, як то гарно на природі жити, а зізнається, що і зараз звідси утік би, бо «жити на хуторі нелегко, треба, як тому остарбайтеру, робити і робити…» І, нарешті, звучить те, що ми, як, мабуть, думав чоловік, «не пропустимо» в газету:

— Нам совєтська власть у 1980–х роках життя дала — ​світло, дорогу. А зараз що Україна дає? На жаль, нічого. Те, що заробив, працюючи у Кримненській ПМК, пропало, бо гроші були на ощад­книжках. Мені рік до пенсії, маю 29 літ стажу і думаю, чи не вчудить що Гройсман, чи ж дадуть мені ту пенсію. Колись, як я робив у ПМК, що займалася меліорацією, то за мною (однією людиною!) на хутір машина приїжджала і забирала. А зараз хто нас куди завезе? Кому ми потрібні? Добре, що поляки продають «беушну» сільгосптехніку, то маю тракторця. На нового ніколи б не стягнувся.

… Коли ми наближалися до хутора, то з подивом спостерегли таку картину: над господарськими спорудами — ​льохом, хлівчиками — ​майоріли червоні прапорці. Не могли не спитати у хазяїв, що б то означало. Виявляється, це «зовсім не політика» — ​так тут борються із шуліками, які за курми полюють. Ліс же підступає до самого обійстя, то цих хижаків вистачає.

— Ми почули на базарі від людей пораду, як можна домашнє птаство вберегти, — ​каже хутірська невістка Ніна. — ​Але, бачу, це без толку — ​кури як пропадали, так і пропадають. Треба вже ті «прапори» познімати, бо не тільки ви дивуєтеся. Як перший раз водій машини, що збирає молоко, приїхав до нас, то питав, до якої ж то власті ми пристали.

А ще жінка журилася, що, на жаль, нема для кого старатися. Її дочка живе у Києві, двоє дітей Анатолія з матір’ю (першою його дружиною) вже давно перебралися до Бреста. Сюди, ясно, ніхто не приїде жити. Хоч ще порівняно й молоді вони з чоловіком, все ж уже думають, як то доживатимуть на хуторі. «Добре, поки удвох, а коли один хтось залишиться, то як тут самому бути?» Прощаючись із хуторянами, ми бажаємо їм здоров’я і багато літ у парі прожити, щоб те «як то самому жити» ще довго їх обминало.

Анатолій і Ніна Демчуки просять Бога, щоб довше бути у парі.
Анатолій і Ніна Демчуки просять Бога, щоб довше бути у парі.
Баба Мар’яна і досі згадує,  як уперше з чоловіком город садили.
Баба Мар’яна і досі згадує, як уперше з чоловіком город садили.

 Старовинні ікони — пам’ять про предків.

Старовинні ікони — пам’ять про предків.