Війна залишає шрами не лише на тілі солдата, а й на його серці

Шукали романтики, а знайшли смерть

Олексій Вікторович не звик приховувати правду, тому й про свої афганські будні розповідає відверто, без прикрас. Коли йдеться про війну, не до романтики. Сільський хлопець із багатодітної родини воювати пішов за власним бажанням.

Одного грудневого дня їхню групу таємно перекинули в передмістя Кабула. На борту літака він нарешті усвідомив, які завдання має виконувати. Тоді, зізнається, стало трохи страшно:

— Сам я родом із Видерти. Батько хворів, то ми з меншим братом косили, орали. Закінчивши школу, подався вчитися на геолога в Антрацит Луганської області. Потому тут і працював. У 1979 році призвали до армії. Потрапив служити в Чернігівську область, на Гончарівський полігон. Через півроку розпочалася війна в Афганістані. Нас було 12 чоловік–добровольців. Спочатку нічого не пояснювали. Але перед посадкою на борт літака офіцери проговорилися: «Хлопці, їдемо на війну».

…А потому було справжнє пекло, де людське життя не вартувало й копійки, де товариші гинули на твоїх очах, а на кожному повороті гірського перевалу чатувала смерть.

– Переважно летіли молоді, вісімнадцятирічні хлопчаки, які ще життя не бачили. Такий вік, хотілося понюхати пороху, відчути пригод. Коли радянські солдати прибули, афганці їх вітали, сприймали за визволителів: «Шураві — ​хорошо, Америка — ​плохо». Можна було вільно зайти в аул, поспілкуватися з місцевими. Верхівка тут багатіла, а простий люд виживав, бо клімат, природні умови не придатні для сільського господарства, про економіку, транспорт — ​годі говорити. Більшість не те що військову техніку, залізниці ніколи не бачила. Пересувалися на конях, віслюках. Афганці — ​працьовиті люди. Коли б їм нормальних керівників, то держава процвітала б… А потім все перевернулося з ніг на голову. Як тільки наставала ніч, то якась частина вела перестрілку з душманами. Наші відповідали їм вогнем із протитанкових гармат. В атаку ми не ходили. Зазвичай супроводжували колони. Розвідка афганська працювала дуже справно. Наперед вивідували, якою ущелиною їхатимуть війська, і там робили засідки. Хитро робили: знали, що попереду йде броньована техніка, а позаду — ​солдати. То вони «бронь» пропускали, а по решті відкривали вогонь. Відстрілялися — ​і в колодязь. В Афганістані під землею цілі мережі зрошувальних каналів. Потім хлопці розгадали ту хитрість, знаходили колодязь і закидали його гранатами.

Війна — ​це брудна справа, яка прикрашає її учасників лише шрамами, каліцтвами, ламає тіла та душі. Олексієві вона залишила як спомин хворе серце, що, незважаючи на пережиті страждання, зберегло віру в добро.

Полковник нам казав, коли приземлялися: «Стріляйте, стрі­ляйте, а там розберемося, хто свій, а хто чужий!» А як потім пояснювати матерям, чому загинули їхні сини, від чиїх куль? У Радянському Союзі ніколи не рахували жертв. Сучасні кінострічки про Афганістан не мають нічого спільного з реальністю, — розповідає колишній афганець.

Про ті бойові операції чоловік воліє не згадувати. Навіть через три десятиліття війна не відпускає, повертає на бойовище у снах. До найменших подробиць закарбувалося в пам’яті Олексію побачене в Афганістані, як до останнього рятував життя свого товариша, якого продірявило аж п’ять ворожих куль.

«Коли сіли в Ташкенті, то хлопці землю цілували, плакали, як малі діти»

Колони, перестрілки з душманами, хвилини відносно спокійного життя в частині. У такому ритмі для Олексія Базильчука й минув рік служби на чужій землі. Нарешті повернення додому. Про нього він згадує з неприхованою радістю. Зізнається, що того останнього рейсу чекав найбільше.

– Поверталися транспортним літаком. Для захисту рейс супроводжували два винищувачі. Летіли вночі. Через кілька годин польоту до нас зайшов пілот і повідомив: «Товариші бійці, вітаю на радянській території». Коли сіли в Ташкенті, то хлопці землю цілували, плакали, як малі діти, — із сумом говорить Базильчук.

Афганістан прийшов і в Україну

Війна на Сході держави, переконаний пан Олексій, нагадує конфлікт в Афганістані. Там теж говорили про захист братнього народу та відправляли колони добровольців. Сьогодні на стороні «руського міра» воюють добре навчені найманці.

За ідею туди не їдуть воювати, там працюють професійні військові, найманці. Шахтарів і трактористів там нема. Щоб стати солдатом, треба рік прослужити, досконало знати техніку, причому — ​сучасну.

Упевнений чоловік і в тому, що колишні афганці–східняки та росіяни на боці сепаратистів не воюватимуть, як би це не намагалася спростувати ворожа пропаганда.

– З нами в Афганістані були росіяни, хлопці з Донецької, Луганської областей, ми стояли один за одного, як брат за брата. Я знаю, що вони туди битись не пішли, — ділиться наболілим чоловік.

Має він і своє бачення причин конфлікту та чому за стільки років бойові дії на Сході України не вдалося припинити:

— Сучасна ситуація в Україні просто ненормальна. Людям говорять «затягуйте паски, підтримуйте військо». Народ те й робить: закуповує хлопцям тепловізори, бронежилети, взуття. А верхівка й далі багатіє, техніки не вистачає. Скільки можна?! Директор мільйони отримує, а проста людина — ​кілька тисяч. Вивели б країну із кризи, а потім такі зарплати собі робили. Люди, які не бачили смерті, сприймають її через рожеві окуляри. Багато серед нас є «героїв», які рвуть горлянку, що «коли б потрапив туди, то такого б наробив». Та нічого б ти не наробив. Перша куля — ​і тобі кінець. Нічого героїчного на війні немає.

Олександр ПРИЙМАК