Якби не ця війна, вони б ніколи не зустрілися

«Хочеться вижити заради дружини і дітей…»

Андрієві уже 38 років. І шлюб у нього в цьому, досить зрілому, віці — ​перший. Мимоволі постає питання, чому ж так захолостякувався? І у відповідь на це чуємо:

— Молодий був, дурний, вітер гуляв в голові. Тим більше, що й хати не мав, куди б можна було привести кохану.

Ось таке товариство зустріло нас на подвір'ї наших героїв.

 Ніби передчуваючи наступне запитання з приводу того, що в кожного є батьківський дім, де, зазвичай, багато хто і починає своє сімейне життя, поки на власний куток не спроможеться, чоловік каже:

— Не хочеться ворушити минуле. Скажу тільки, що ріс я без батька. Мати мала другу сім’ю, жила у Малих Голобах. А мене по суті доглядала бабця по маминій лінії. Поки вона жила (у селі Брониця. — ​Авт.), мені було добре. Це — ​мій оберіг, який, мабуть, і на Сході України захистив. Ось я — ​живий, здоровий…

Кожному не станеш доводити, що я у своїй країні. Стараюся не встрявати у дискусії. Але деколи не втримаюсь і виговорюся: тоді вже скажу, що я така сама, як і всі, хто тут живе.

Мобілізували Андрія 27 травня 2015-го. Прийшов з роботи, як пригадує, на обід, а його чекала повістка. Півтора року прослужив тоді. Після Рівненського полігону потрапив у Новий Айдар. Там і зустрів свою Людмилу. Привіз її на Волинь, до матері, бо більше не було куди податися, і знову у свою 14-у окрему механізовану бригаду повернувся. Дослужував. А потім у Гуто-Боровенській сільраді їх із Людмилою розписали. Мала уже народитися дитина. І коли Людмила перед самим порогом сільради спитала, чи він не передумав розпрощатися з холостяцьким життям, то чоловік відповів: «У сина повинен бути батько».

А зустрілися ми з подружжям у Підцир’ї — ​у тій хаті, яку зараз винаймають. Не вдаючись у деталі, Андрій пояснює, що завжди відчував себе зайвим у сім’ї матері. А тим більше, коли дружину привіз — ​ще й східнячку з Луганської області. Сьогодні у Подмовських росте маленький Андрійко, названий на честь батька, і дочка Людмили від першого шлюбу Настя.

Андрій боявся, чи ж впізнає його синочок...

— З дитинства я не мав сімейного тепла, любові. Все це я пізнав в останні два роки, коли одружився зі своєю Людою, — щиро ​каже співрозмовник.

До речі, нам пощастило, що відрядження на Камінь-Каширщину припало якраз на коротку відпустку Андрія — ​ще день-два, і ми б його не застали вдома. Справа в тому, що він 22 січня цього року підписав контракт. Уже шість місяців на Сході України, на Світлодарській дузі.

— На тиждень відпустили додому, — ​говорить чоловік. — ​Дітей побачити, дружину.

І за якусь мить додає, обнімаючи маленького Андрійка і Настю:

— Ми там, щоб ворог не прийшов сюди і не гвалтував мою дружину, не вбивав дітей. Хочеться заради них вижити.

А були, звичайно, моменти, коли смерть дихала в потилицю. І вже, як пригадує, перед самою відпусткою міг загинути — ​«добре, що прапорщик зорієнтувався, схопив за ногу і в окоп кинув».

Впізнав і одразу на руки пішов.

«Народила, але не ростила тебе, тому й нема ніяких почуттів»

Ми розмовляли із подружжям Подмовських, і я ловила себе на думці, що непрості долі Андрія і Людмили з розряду тих, з якими нас знайомлять телешоу «Говорить Україна», «Стосується кожного». Власне, це і відповідь на те, звідки ці історії — ​інколи, здавалося б, неймовірні. Та ними наше життя повниться.

— Я жила у Зимогір’ї на Луганщині, — ​розповідає жінка. — ​А виховували мене бабуся і дідусь. Батьки розлучилися, коли мама була вагітна мною. Вона покинула мене, як я мала всього шість місяців. З дитинства знала, що мама десь є (і навіть де саме). А коли виповнилося сімнадцять, то вирішила поїхати до неї, бо до цього знала її лише з весільних знімків, які збереглися у нас. І поїхала. Знайшла потрібний будинок. А жінка, до якої я прийшла, відкривши хвіртку і почувши мої слова: «Я ваша дочка», сказала: «Я тебе не ростила, і у мене до тебе немає ніяких почуттів». Вона була, як я зрозуміла, заміжня і мала на той час маленького сина.

Ось такою була зустріч двох, здавалося б, найрідніших людей. Дівчинка-підліток, мабуть, хотіла багато що розповісти матері — ​про своє дитинство, про те, як юнкою непросто живеться, але… не було кому слухати. І Людмила в розмові з нами згадує те, про що не змогла сказати матері:

— Особливу любов я відчувала від дідуся (бабуся була черствіша — ​не дуже почуття проявляла). З ним ще малою ходила на полювання. І на шахту, де працював, він мене брав. Сам спускався у забій, а я в «каптьорці» спала, чекаючи його. Коли мені було дванадцять, дідусь помер. Скоро і бабусі не стало. У тринадцять років я вже підробляла — ​у лікарні вночі мила підлогу. Тож у школі на уроках часто на задній парті досипала. Вчителі, яким було відоме моє життя, і не зачіпали мене…

Побачення через півроку - це справжнє свято.

Зовсім молодою Людмила вийшла заміж. Народила доньку Настю. Та сімейне життя не склалося — ​чоловік, за словами жінки, почав колотися, і вони розлучилися. Тож сама ростила дитину. Чи думала, що малій потрібний батько? Напевно. Але, мабуть, не припускала, що ним стане Андрій — ​чоловік із далекого для неї поліського краю.

«Нас Настя моя благословила, щоб ми були разом»

І ось 2014-й рік. У Зимогір’ї почалися бойові дії. Людмила, як і багато хто, допомагала, чим могла, військовим Збройних сил України. Тож коли місто зайняли бойовики, то за таку «допомогу» їй загрожувала розстрільна стаття. Та коли волонтери запропонували виїхати з непідконтрольної території, вона з Настею зібралася в дорогу, яка й привела її у Новий Айдар.

— Поселили нас у порожній хатині, — ​пригадує жінка. — ​Метрів за сто був блокпост, де служив Андрій. Спочатку Настя познайомилася з військовими — ​вона компанійська дівчина. І Андрія вона першою побачила. А я з ним зустрілася, коли якось пішла в магазин. Він у відпустку на Волинь їздив, а коли повернувся, то знайомство продовжилося. Нічого серйозного нібито не намічалося у стосунках. Зустрічалися, спілкувалися. Андрій приходив до нас у нашу хатину. Ми сиділи одного дня на дивані, а за нами Настя вмостилася. Це вона взяла нас за плечі і прихилила одне до одного зі словами: «Може, вистачить уже?..» І все — ​так вона мимоволі благословила на те, щоб ми були разом. А два роки тому, коли я вже чекала нашого синочка, Андрій привіз мене до своєї матері у Малі Голоби, а сам повернувся в Новий Айдар дослужувати.

Щоб дітям жилося спокійно, Андрій там, на Сході України.

Як жилося їй тут, коли ще й шлюб їхній не був офіційно зареєстрований?

— Старалася допомагати по хазяйству, — ​каже жінка. — ​Що всі робили — ​те і я. Але, видно, не змогла догодити. Дочекалися мати і вітчим повернення Андрія і поставили питання руба: «Ідіть звідси і все». Хоч ми згідні були пожити у літній кухні якийсь час — ​я ж вагітна була.

Так доля завела їх у село Підцир’я, що неподалік Каменя-Каширського. Перш жили в іншій хаті, а потім перебралися в цю, де і тепер квартирують. Зараз уже легко говорити про ці переїзди, а тоді…

— У нас же не було ні ложки, ні виделки, — ​пригадує Людмила. — ​Не кажу вже про ліжко, постіль. На підлозі стелилися, накритися не було чим. Андрій притулить мене до себе, щоб не простудилася, — ​так і спали.

Потихеньку Подмовські вибиралися з безвиході, яка моментами здавалася непоборною. Та ось знову розлука — ​Андрій служить за контрактом. Людмилі не просто з двома дітьми у селі, де дехто вважає її чужою, а то й відкрито називає сепаратисткою. «Чого ти сюди приїхала?» — ​і таке доводилося чути. З цього приводу жінка говорить:

— Кожному не станеш доводити, що я у своїй країні. Стараюся не встрявати у дискусії. Але деколи не втримаюсь і виговорюся: тоді вже скажу, що я така сама, як і всі, хто тут живе. Статусу переселенців добивалася рік, бо це ж треба було виробити всі документи — ​і мої, і Настині, які у підірваній хаті в Зимогір’ї згоріли. Тепер маю допомогу від держави на себе і дітей.

«Дядя Андрій, можна вас татом називати?»

Поки ми розмовляли, до хати зайшла волонтерка із Каменя-Каширського Лариса Глущук — ​«почула, що Андрій у відпустці, і не могла не побачитися». І вже у більшому гурті ми говорили і про світлі моменти в житті подружжя, і про проблеми, без яких не обходиться.

— Бог для того і створив пару, — ​каже пані Лариса, — ​щоб людям краще, легше жилося. Добре, що Андрій і Людмила знайшли одне одного. А що зустрілися вони на війні, то їхні почуття, думаю, ще сильніші, бо ці люди знають, що таке, коли в одну мить втрачаєш все.

Із розумінням говорила волонтерка про те, що непросто подружжю із житлом — ​хату, в якій живуть, господарка збирається продавати, але суму грошей, яку вона озвучує, Подмовським не зібрати. Навіть попри те, що чоловік пішов служити. Тож треба якийсь інший варіант, прийнятніший, шукати.

Настя тішилася, коли одержала таку відзнаку на конкурсі читців творів Кобзаря.

А ось у Андрія, який за декілька днів мав вертатися на Схід України, ось що на думці:

— Шкода, що Настю не можу ніяк переписати на своє прізвище. Через суди треба це робити. Потрібний час для цього. І я таки зроблю… Бо ж Настя дивується: «Чому ви всі Подмовські, а я Сабецька?» Чоловік із втіхою розповідає, як дівчинка одного дня спитала: «Дядя Андрій, можна я буду називати вас татом?» Значить, відчула його батьківське ставлення до неї й оцінила.