А кажуть, жіночої дружби не буває - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.79 € 27.28
А кажуть, жіночої дружби не буває

Фото garmoniazhizni.com.

А кажуть, жіночої дружби не буває

…У теплий літній вечір подруги проводили Катерину за кордон. Здається, відтоді минуло, бозна, скільки часу. А насправді лише двадцять років. Катя завжди мріяла про Штати. Там жили її родичі. А тут життя дістало. Тому й не боялася вирушати у світ. Рідні попередили: у наших на початках нерідко трапляється «культурний шок». Це коли людина починає хотіти назад додому, не може їсти тамтешніх харчів, чути повсюдно чужу мову. Але Катерині це не дуже загрожувало. Вона ті «шоки» переживала вдома — ​і великими порціями…

Катеринин чоловік — ​окрема «шокова» тема. Ледачий. Усім незадоволений: погодою, політикою, цінами… Всіх навчав, як жити, а сам, бувало, не міг викрутитися навіть із банальної ситуації. На роботах довго не затримувався. То керівництво погане, то платили мало, то праця важка.

— Шкода, що Ваську не можна здати в ломбард або в оренду, — ​жартувала Катя. — ​Хоча б якийсь толк був би.

А остання Василева витівка обійшлася Катерині надто дорого в моральному сенсі. Чоловік відмовився відпускати сина в Америку. Хоча запрошували Катю з Павликом. Мабуть, Васька образився, що його в Штатах не чекають. Павлик плакав, просився. Але Васька був невблаганним. Ще й свекруха свою «гривню» кинула. Мовляв, Павло — ​єдиний онук, тому не дозволить його волокти на край світу. Грудьми ляже…А Павлик, шморгаючи носом, заявив:

— Виросту — ​і поїду до мами.

…І ось стоять три подруги на літньому пероні. Ще кілька хвилин, і Катя сяде в потяг. Потім — ​на літак. Летітиме через Францію. Квитка, до речі, купила родина.

— Це ж я Париж побачу! Аж не віриться. Дарма, що з ілюмінатора. Дівчата, я вам про все напишу. Це будуть великі й цікаві листи. Добре, що інтернет придумали.

Подруги кивали головами, розуміючи, що великих листів може й не бути. Бо наші, виїжджаючи за кордон, мусять влаштувати своє життя. Звикнути до чужини. Їх закручує вихор досі незнаного, незвіданого буття. Треба прижитися, навіть маючи родину. Знайти роботу. На шиї там ні в кого ніхто не сидить. Тому з друзями–подругами на батьківщині контакти бувають не частими.

Проводили Катерину також її батьки і Павлик. Син тримав маму за руку. І мовчав. Навіть важко уявити, як страждав десятирічний хлопчик. Ніхто не втішав малого. Було б ще гірше…Васька на вокзал не прийшов, бо в нього начебто дико болить голова. Насправді, не міг переступити через свою образу. Хоча його, як і свекруху, хвилювало, чи висилатиме Катерина долари. І чи «Вестерн Юніон» насправді працює так бездоганно, як це рекламують.

— Шукай роботу, — ​наполягала перед від’їздом Катя. — ​А то допомагаєш кумові на будові за «дякую».

— Спробуй знайти щось путнє.

…Катеринині батьки втирали сльози. І подругам сумно. Але вони намагалися жартувати. Особливо над тим, як одягали Катерину, коли та від’їжджала до Америки. У магазинах ціни кусючі. Базарний варіант також не підходив. Виручив секонд–хенд. Утішилися, коли знайшли блузку від відомого модельєра Оскара де ла Рента. Аж потім запримітили на рукаві малесеньку дірочку. Наталка її так майстерно зашила, що сам кутюр’є позаздрив би.

— Дівчата, я ніколи не думала, що так важко їхати далеко і надовго.

— Може, назавжди, — ​мовила Іванка.

В очах Каті — сльози.

— Все буде добре, — ​заспокоювала подругу Наталка.

— Як же я без вас, дівчата? — ​сумним голосом запитала Катя.

Їхній дружбі — понад десяток літ. Виручали одна одну в «часи пік». Святкували «бабські празники». Допомагали доглядати дітей. Не дозволяли одна одній опускати руки, коли було непереливки…Наталка дістала свій борговий список. Для жарту зачитала імена своїх кредиторів: Коля, Вася, Ніна, Саша… Звучало, як вірш. А Іванка продекламувала:

Хочу заміж за містера

з віллою,

Щоб не жити у найманій хаті.

Можна авто і рахунок

у банку,

А то ноги простягну

від своєї зарплати…

— Поїзд Львів — ​Київ прибуває на третю платформу…

Батько взяв доньчині валізи, і всі попрямували до тринадцятого (це ж треба!) вагона. Прощаються. Сміються і плачуть. Утирає кулачками сльози Павлик. Ніяк не хоче відпускати маминої руки. Іванка говорить щось про Чикаго і Нью–Йорк. Про те, як колись всі зустрінуться на Маямі. Наталка гладить світле Павликове волосся. Цього разу він не пручається.

Катя поїхала. Її батьки залишилися чекати маршрутку, аби добратися додому, до села. Іванка, Наталка і Павлик побрели до тролейбуса.

— Правда, мама колись забере мене до себе? — ​порушив сумну мовчанку малий.

— Аякже! — ​хором відповіли Наталка з Іванкою.

Подруги привели Павлика додому. Двері відчинив похмурий Васька.

— Що, поїхала? — ​запитав.

— Полетіла! — ​випалила Іванка, яка Ваську терпіти не могла. — ​Міг би провести свою дружину.

— Можна подумати, вона дуже сумує за чоловіком, — ​втрутилася в розмову Василева мати.

…Згодом Наталка провела за кордон Іванку. Потім Катя забрала до Штатів Павлика. Розлучилася з Василем. У рідному місті залишилася Наталка. Останнім часом якось не випадало зустрітися утрьох. Коли зі Штатів прилітала Катя, не мала змоги приїхати додому з Європи Іванка. І навпаки.

…Захворіла Наталка. Подругам нічого не сказала. Не хотіла турбувати. Самотужки шукала гроші на операцію. Ледве половину нашкребла. Наталчин благовірний працював у Польщі. Там запізнався з новою пасією. Тепер Наталка ні заміжня, ні розлучена…

— Нечипоренко, — ​з порога мовив лікар, — ​готуйтеся до операції. На початку наступного тижня…

— Яка операція?! — ​перебила Наталка лікаря. — ​Ми ж лише вчора про це говорили. У мене грошей недостатньо.

— Ваші сестри заплатили.

—???

Із–за спини лікаря показалися… Катерина з Іванкою.

— Мамо, я все поясню, — ​винувато опустила очі донька Люда. — ​Це я розповіла про твою хворобу і…

— Ну, привіт, партизанко! — ​кинулась обіймати Наталку Катя. — ​Чому ж ти мовчала?

— ​Які славні у вас сестри, — ​сказала сусідка по палаті. — ​Але ви зовсім не схожі одна на одну.
— У нас душі однакові, — ​відповіла Іванка.

— Ви надовго приїхали, дівчата?

— Поки тебе на ноги не поставимо, — ​відізвалась Іванка.

— Коли ж я вам борги поверну?

— Наталю, ти про що? Які борги?! Ми просто допомогли.

…Наталка поправлялася після операції. Катерина з Іванкою щодня навідували подругу.

— Які славні у вас сестри, — ​сказала нова Наталчина сусідка по палаті, коли Катя з Іванкою уже вкотре прийшли до лікарні. — ​Але ви зовсім не схожі одна на одну.

— У нас душі однакові, — ​відповіла Іванка. — ​Подруги ми… Давні.

— Добре, що не сказала — ​древні, — ​пожартувала Катя.

— А мене завтра виписують, — ​радісно повідомила Наталка. — ​Дівчата, що б я без вас робила? Це ж ви заради мене з місця зірвалися. Потратилися…

— А кажуть, жіночої дружби не буває, — ​сказала сама до себе сусідка по палаті.

І щоб ти, Наталю, звідси вийшла зовсім як нова — ​сюрприз! Обновка від Оскара де ла Рента! — ​мовила Катя. — ​Пам’ятаєш мою блузку з «секонду», від цього кутюр’є, на якій ти дірку зашивала? Щасливою вона для мене виявилася. Хай і тобі щастить…

Ольга ЧОРНА.