Від «безбатченка» на обліку міліції до «вічного князя» Білої Русі

1994 року Президентом України став Леонід Кучма. Натомість сусідню Білорусь очолив Олександр Лукашенко. З того часу ми вже тричі міняли найвищого державного посадовця: Кучму — ​на Ющенка, Ющенка — ​на Януковича, Януковича — ​на Порошенка. Двічі цей процес супроводжувався справжнісінькими революціями, за якими стежив увесь світ. Наступного ж року на Україну чекають нові президентські вибори, у результаті яких ми можемо одержати (або так само можемо не одержати — ​це вже нам вирішувати) нового Президента.

Натомість у білорусів усе зовсім інакше. Уперше обраний 1994–го, Лукашенко згодом ще чотири рази переобирався на найвищу посаду в державі. Останнього разу — ​2015–го — ​за нього взагалі віддали свої голоси рекордні 83,49% виборців, які взяли участь у голосуванні (хоча у незалежних спостерігачів традиційно були серйозні питання і щодо офіційно озвученої явки виборців, і відносно продемонстрованого переможцем результату).

Ми спробували прискіпливіше придивитися до цього таки добряче дивакуватого, але аж ніяк не настільки простого (як колись здавалося!) сусідського «бацьки».

Походження: білоруський онук діда–українця

Таке рідне й милозвучне для українського вуха прізвище — ​Лукашенко — ​справді вказує на «наше» коріння білоруського президента. Його дід по материній лінії — ​Трохим Іванович — ​родом із Сумщини.

Олександр був єдиною дитиною своєї матері–одиначки, прізвище якої і носить — ​про батька багаторічного очільника Білорусі жодних відомостей у відкритих джерелах немає. Буцімто, після війни молода жінка поїхала працювати на льонокомбінат в Оршу, а згодом повернулася в рідне село, що в Могильовській області, з маленьким сином і пішла в колгосп дояркою.

Подейкують, що попервах «безбатченкові» Лукашенку добряче діставалося від однолітків. Проте з часом життя навчило Сашка давати відсіч. Та аж так, що на облік у «дитячій кімнаті міліції» поставили!

Кар’єра: у 25 — ​член КПРС, у 33 — ​директор радгоспу, в 40 — ​президент Білорусі

Після школи Олександр вступає до Мигильовського педінституту, де здобуває фах учителя історії. Потім відбуває строкову службу в Прикордониих військах КДБ СРСР. Після демобілізації 25–літній комсомолець Лукашенко стає членом КПРС.

А невдовзі… повертається до армії вже офіцером–політруком. Ще за два роки — ​новий поворот у долі завзятого білоруса: з військових — ​у колгоспники. Звісно, не в рядові — ​відразу обіймає посаду заступника голови одного з колгоспів у Шкловському районі Могильовської області. Далі Олександр Лукашенко змінює ще кілька партійно–господарчих посад, аж поки 1987–го — ​на хвилі перебудови — ​не стає директором радгоспу в тому ж Шкловському районі. А вже звідтіля молодий комуніст подався у велику політику, підсумком чого стала його перемога на президентських виборах 1994 року. Перша з багатьох наступних — ​проте єдина, у чесності якої не сумнівався цивілізований світ.

Політичне кредо: «пєрєтрахівай» і володарюй

За Лукашенка, який ішов на вибори під лівацько–проросійськими гаслами, Білорусь швидко почала відмовлятися від претензій власне на «білоруськість». Украй показовою стала заміна вже наступного — ​1995–го — ​історичного національного біло–червоно–білого стягу червоно–зеленим полотнищем, яке майже повністю повторює прапор Білоруської РСР у 1951–1991 роках (із нього лишень прибрали серп і молот та п’ятикутну зірку, а також дещо модифікували вертикальну смугу–орнамент). Та сама ситуація й із гербом Білорусі — ​з «радянського» навіть ту червону зірочку не прибрали!

Нічого доброго не чекало і на білоруську мову, якій фактично й надалі відводилася роль засобу спілкування селянства та купки геть «схибленої» інтелігенції. Ні в яке порівняння з місцем української в нашій державі (до якого теж є великі питання!) ситуація з білоруською в сусідній країні не йде.

Ну й, звісно, жорсткий авторитаризм Лукашенка. Він потроху позбувався ентузіастів–соратників, із якими йшов до перемоги 1994–го. А також узяв за правило за першої–ліпшої нагоди «пєрєтрахівать» (це словечко прямісінько з одного із численних «афоризмів» Аляксандра Ригоравіча) високопосадовців, аби часом котрийсь із них не виріс у самостійного політика та потенційного конкурента.

От і зовсім недавно — ​18 серпня нинішнього року — ​Лукашенко вкотре поміняв прем’єр–міністра. На зміну Андрію Кобякову прийшов Сергій Румас — ​уже восьмий прем’єр у «лукашенківській» історії Білорусі. За межами їхні імена, певно, ніхто й не намагається запам’ятати. Бо навіщо це робити, коли абсолютно очевидно — ​чималенькою європейською державою з майже десятимільйонним населенням насправді одноосібно керує лише він сам. Уже впродовж майже чверті століття.

Про грізного «бацьку» в родинному колі

Відносно не так давно Олександр Лукашенко втратив маму. Катерина Трохимівна померла навесні 2015–го — ​доживши до справді солідного 91–річного віку. До речі, сам Сашко свого часу одружився зовсім молодим — ​заледве виповнилося 20. З дружиною Галиною Родіонівною вони виховали двох синів — ​Віктора (народився 1975–го) та Дмитра (у 1980–му). Не обділив Бог і онуками — ​мають їх уже аж семеро!

Щоправда, ця «картинка» родинної ідилії дійсності відповідає не зовсім. Адже подейкують, що подружжя Лукашенків–старших (офіційно залишаючися сім’єю) разом не живе вже дуже давно, підтвердженням чого є… третій син Олександра Лукашенка — ​Микола, народжений 2004–го (фактично на самісіньке 50–річчя батька!). Офіційно про маму хлопчика нічого не відомо. Проте за чутками — ​це колишня особиста лікарка Лукашенка Ірина Абельська.

Хай там як, Миколка з дуже раннього віку (вперше з’явився на людях, коли не мав ще й чотирьох літ) супроводжує батька і в поїздках Білоруссю, і під час закордонних візитів (свого часу був і в Києві).

Дехто переконаний, що в такий спосіб Лукашенко готує сина до успадкування державної влади. До речі, 31 серпня хлопцеві стукне 14…

Президент із клюшкою

А ще Олександр Лукашенко страшенно любить спорт. Особливо — ​зимові його види. Попри свій вік (30 серпня виповнююється 64), продовжує і на лижах бігати, і у хокей грати. До речі, саме в зимових видах спорту білоруси мають серйозні успіхи. Для прикладу: за часів Незалежності Україна на семи зимових Олімпіадах «розжилася» трьома «золотими» медалями, а значно менша Білорусь лише в Сочі–2014 «взяла» п’ять!

Він потроху позбувався ентузіастів–соратників, з якими йшов до перемоги 1994–го. А також узяв за правило за першої–ліпшої нагоди «пєрєтрахівать» високопосадовців, аби часом котрийсь із них не виріс у самостійного політика та потенційного конкурента.

До слова, три «золота» нашим сусідам тоді принесла їхня феноменальна біатлоністка Дар’я Домрачева. А ще по одному в білоруську копилку поклали фристайлісти Алла Цупер й Антон Кушнір. Обоє — ​українські спортсмени з Рівненщини, які свого часу погодилися перейти під прапор сусідньої держави…

Білоруси також мають завдячувати Лукашенку розвитком свого хокею. Їхня збірна 14 років поспіль (2005–2018) грала у вищому дивізіоні чемпіонатів світу (цьогоріч, щоправда, виступила провально й таки вилетіла в нижчий дивізіон). До речі, свій перший поєдинок — ​7 листопада 1992–го — ​збірна Білорусі провела зі збірною України. Ми впевнено й очікувано перемогли — ​4:1. Бо українці тоді в хокеї були чи не на дві голови вищими за білорусів. А ось про те, яким міг би бути рахунок цих команд сьогодні, — ​не хочеться навіть думати. Бо в хокеї давно вищі вже вони — щонайменше, на три…

«Свободу на хліб не намастиш»…

Сучасною Білоруссю (або скажемо прямо — ​«Білоруссю Лукашенка») захоплюватися точно не варто. Хоча б тому, що це авторитарна держава без елементарних громадянських свобод. Там, зокрема, і близько немає вільної журналістики (ну хоча б такої, як у нас в Україні!). Там не раз безслідно зникали опоненти того самого Лукашенка, які дозволяли собі аж надто «роззявляти рота» на «бацьку»… Там помирає їхня рідна мова, а спроба розгорнути на вулиці історичний національний стяг — ​прямий шлях до буцегарні. Зрештою, і сама незалежність Білорусі Лукашенка від Росії Путіна — ​факт доволі сумнівний.

Але скажіть це, приміром, нашому земляку–волинянину, який має родичів у Білорусі, чи буває в сусідній державі «у справах». Здебільшого почуєте щось на кшталт: «А кому вона треба, та свобода?! Нею що — ​ситий будеш?!». Вам розкажуть і про порядок на вулицях навіть пізнього вечора, і про чисті узбіччя хороших доріг, і про доступну для звичайного білоруса медицину без остогидлих конвертиків у кишені білих халатів. Та що там казати — ​наведуть ще зо два десятки аргументів, більшість з яких будуть усе ж близькими до правди…

Ми навіть сліпо віримо в якусь особливу якість «білоруських товарів». Нині українське пиво, масло, морозиво — ​й ще бозна що — ​продається в наших крамницях значно краще, якщо на етикетці (навіть без жодних на те підстав!) написано — ​«білоруське». Дивишся на те все і думаєш: а якби ж до нашої «свободи» (основоположну цінність якої не варто ставити під сумнів за жодних умов!) — ​та їхні здобутки в деяких конкретних царинах.