Маруся Чурай. Навіть якби такої не було, то її неодмінно б вигадали - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.06 € 27.73
Маруся Чурай. Навіть якби такої не було, то її неодмінно б вигадали

«Вона піснями виспівала душу, вона пісні ці залишає нам».

Малюнок Владислава ЄРКА.

Маруся Чурай. Навіть якби такої не було, то її неодмінно б вигадали

І досі невідомо, чи історична особа народної поетки й піснетворки, котра палко любила й отруїла хлопця, коли той посватався до іншої, чи це тільки витвір народної уяви, доповнений фантазією літераторів про чесну дівочу любов

Маруся Чурай мусила бути як ментальний образ української дівчини, відмінної і від Катерини з однойменної поеми Тараса Шевченка, і від Мавки з «Лісової пісні» Лесі Українки. Як писала Ліна Костенко у відомому віршованому романі:

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — ​голос наш. Це — ​пісня. Це — ​душа.

Коли в похід виходила батава –

її піснями плакала Полтава.

Що нам потрібно було на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Уперше історію Чураївни переповів у повісті «Маруся, малороссийская Сафо» (1939) російський літератор Олександр Шаховський на основі українських народних переказів. За його версією, дівчина народилась 1625 року. Її батько, козацький урядник Гордій Чурай, як один із провідників антипольського повстання 1637-го, був страчений у Варшаві, а Маруся залишилася з матір’ю в Полтаві. Дівчина володіла рідкісним голосом і вмінням складати пісні, які за короткий час співала Україна. У неї був закоханий козак — ​Іскра, а вона полюбила іншого — ​Грицька Бобренка, якого мати мріяла оженити на Галі Вешняк, дочці впливового і заможного осавула. Незважаючи на любов до Марусі, хлопець підкорився неньчиній волі. Життя дівчини стало нестерпним, намагалася навіть накласти на себе руки, але її врятували. Зустрівши Гриця на вечорницях, Маруся покликала його до себе і дала випити смертельний напій, як у пісні співала:

Нехай же Грицько двох не кохає!

Нехай він не буде ні тій, ні мені,

Нехай дістанеться сирій землині.

Маруся не приховувала свого злочину, і її засудили до страти. Під час виконання смертного вироку в Полтаві з’явився благородний вершник Іскра з універсалом Богдана Хмельницького про помилування дівчини у зв’язку з ратними подвигами її батька Чурая і чудовими піснями, які вона складала. Але душа її відтоді вже перестала співати. Через рік 28-літньою вона померла в одному з жіночих монастирів.

Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — ​злочин, а людину — ​можна?

Протягом XIX століття зворушливу історію нещасливого кохання Марусі Чурай переповіли багато митців: Михайло Старицький у драмі «Ой не ходи Грицю…», Ольга Кобилянська у повісті «У неділю рано зілля копала»… Але по-особливому — ​в історичному романі Ліни Костенко «Маруся Чурай», де наша сучасниця створила свою версію легенди про українську героїню, яка живе не лише особистим коханням, а й служить рідній землі. До чоловіка в Марусі максималістські вимоги:

«Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — ​злочин, а людину — ​можна?» Іван Іскра в романі такий шляхетний, яким буває хіба лиш ідеальний коханець у дамських романах, але Маруся не єднає своєї долі ні з ким, бо українська героїчна жінка кохає тільки раз. «У цій любові щось було священне, таке, чого не можна осквернить», — ​пише Ліна Костенко.

Марусю Чурай оспівують письменники, які спираються на емоції й народні перекази, а не на документи. Чураївні приписують понад 20 пісень, серед них — ​відому «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», яку можна вважати біографічною, щемні й сповнені болю «Сидить голуб на березі», «Віють вітри», «Ішов милий горонькою» та з гумористичною ноткою «Грицю, Грицю, до роботи». А ще козацький гімн «Засвіт встали козаченьки». Вважають, що Маруся написала останню, коли чекала чотири роки Гриця з війни.

У збірнику «Дівчина з легенди. Маруся Чурай» уміщено зібрання народних пісень, які вважають Марусиними. У передмові Михайло Стельмах пише: «Три віки ходить пісня Марусі Чурай по нашій землі, три віки любові вже подарувала дівчина людям. А попереду — ​вічність, бо велика любов і велика творчість — ​невмирущі». А в післямові музикознавець Леонід Кауфман висловлює сумнів, що дівчина не могла б сама про свою трагедію скласти пісню-опис, як труїла коханого. Тож ототожнювати героїню пісні і її творчиню вважає нелогічним. Щоправда, у матеріалах козацького законодавства XV–XVII століть знайшовся текст вироку полтавській піснетворці. Це на сьогодні єдиний документ, що доводить історичність особи Марусі Чурай.

Але чи потрібні нам докази, якщо подібні сюжети життя та смерті й перекази про них були популярними не тільки на Полтавщині, а й в Галичині, на Волині та Поліссі, на Слобожанщині… І як би там історично не склалося, відомі випадки, коли ганьбилася вірна дівоча любов, що «чолом сягала неба»… Тому й народні художники зображали Марусю Чурай як місцевих дівчат. Хоча, за переказами, Чураївна була чорнобривою красунею, із довгою пишною косою, як у пісні: «Котра дівчина чорні брови має, то та дівчина усі чари знає». Якщо вірити фольклору, то в кожному регіоні України була своя Маруся Чурай, а спроби дівчат привернути до себе юнаків за допомогою чаклування і чар–зілля найчастіше призводили до трагічних наслідків.

Залишилися Марусині пісні, народжені від любові та мук, ними можна виспівати душу в біді й у радості:

Тим паче зараз, як така розруха,

Тим паче зараз, при такій війні, –

Що помагає не вгашати духа,

Як не співцями створені пісні? (Л. Костенко).