Найкращий учитель України: «Економісти чи юристи не побудують ані атомних станцій, ані нових комп’ютерів» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.18 € 32.32
Найкращий учитель України:  «Економісти чи юристи  не побудують ані атомних станцій, ані нових комп’ютерів»

Мить слави і визнання. А насправді для цього педагога любов учнів цінніша у рази.

Волинь-нова

Найкращий учитель України: «Економісти чи юристи не побудують ані атомних станцій, ані нових комп’ютерів»

71-річний Пауль Пшенічка домашніх завдань із фізики задає багато, але оцінками учнів «не пресує». Має особливу думку і про педагогічну працю: «Коли ти просто приходиш і відчитуєш своє — це жахливо»

І чудовим футболістам потрібен тренер

Викладач фізики й астрономії Чернівецького міського ліцею №1 минулого року став переможцем українського етапу премії Global Teacher Prize, яку ще називають Нобелівською премією для вчителів. Це не перша нагорода талановитого педагога, але, окрім престижних звань та відзнак, має він найціннішу: його самого і його нелегкий (а для багатьох, чого гріха таїти, ледь не ненависний) предмет люблять діти.

А ваш викладач зумів зробити фізику улюбленим предметом?
А ваш викладач зумів зробити фізику улюбленим предметом?

 

Сам Пауль Францович порівнює свою роль у житті класу, школи та кожного з учнів із тренерською роботою: «Чому футбольні команди, які складаються з чудових гравців, потребують тренера? Бо залежно від того, наскільки він буде професійним, команда може стати гіршою або кращою. Так само і з учителем. Дуже важливо підказати дитині правильний напрямок її розвитку. Педагог повинен добре знати свій предмет, але й має показувати, звідки ще можна черпати інформацію, а не бути істиною в останній інстанції».

Ймовірно, якраз такий учитель–помічник трапився цьому викладачеві колись у шкільні роки. Хлопець цікавився технікою, відвідував авіамодельний гурток. Пригадує, що у його сільській Берегометській школі Кіцманського району на Чернівеччині практично всі викладачі були ентузіастами, які дуже самовіддано працювали. Старенькі школи їхніми стараннями мали добре обладнані лабораторії з фізики, хімії, біології, чудові майстерні, яких тепер і в місті не побачиш. Якраз завдяки практичним дослідженням важка і незрозуміла багатьом дітям фізика перетворилася для Пауля на заняття всього життя.

«Проект у мене можуть писати і рік, і два»

«Ви знаєте, чому небо синє?» – так у нього може починатися урок. Мабуть, більшість людей над цим і не замислюються. І от серед учнів, запевняє педагог, у декого обов’язково виникне бажання знайти відповідь на це запитання. Його уроки – це суцільне цікаве дослідження, співавторами якого стають учні. Так завдяки експериментам і практичним заняттям діти згодом перестають вважати фізику важкою. З тими, хто цікавиться предметом більше, невтомний вчитель завжди займається після уроків, незалежно від того, платять за це чи ні. 

Жартують, що ніщо людське педагогам не чуже. На відпочинку.
Жартують, що ніщо людське педагогам не чуже. На відпочинку.

 

Пауль Пшенічка щиро вболіває за розвиток природничих наук, але поки доводиться спостерігати тільки їхній занепад. Навіть із назви ліцею, де він викладає,  10 років тому забрали слово «фізика» і він перетворив свій профіль із фізико-математичного на математичний та економічний. «Ймовірно, ініціатори такого рішення побоювалися, що ця складна для вивчення дисципліна відлякуватиме потенційних економістів чи юристів, – каже Пауль Францович. – Якщо раніше у нас точні й технічні науки були на висоті, то тепер їх замінили ті спеціальності, котрі приносять більше грошей. Але економісти чи юристи не побудують ані атомних станцій, ані нових комп’ютерів. Природнича освіта, яка в Радянському Союзі традиційно була сильною, занепадає. Років через 10 її криза дасться взнаки. Якщо так триватиме й надалі, скоро в нас не буде добре підготовлених інженерних кадрів. Де ми братимемо таких спеціалістів?»

Тож Пауль Пшенічка як може намагається зберегти цю зацікавленість своєю дисципліною. «Для моїх учнів курс фізики – живий, – ділиться секретами вчитель. – Це не лише те, що написано в підручнику. Я практикую давати для роботи проекти, які передбачають вирішення під керівництвом педагога певної наукової проблеми. Діти можуть працювати над цим і рік, і два, самі проводити досліди, консультуватися з викладачами та студентами вишів. А натомість багато хто метод проектів розуміє неправильно: дають завдання зробити плакат, реферат, ще щось, називаючи це проектом. Така робота забирає дуже багато часу, а коефіцієнт її корисної дії низень   кий. Адже проектної діяльності, наукового пошуку насправді немає».

Зубрінню – ні, розумінню – так, новаторству – повний вперед! 

Чоловік хоч і працює в школі майже 50 років, на розвиток освіти має сучасні та прогресивні погляди. Він вважає ненормальним, коли в 10–11 класах школярі вивчають по 18 різних предметів, багато з яких нічого їм не дають. Та й окремі навчальні програми визнає недосконалими: «От  підручник з історії, як на мене, схожий на телефонний довідник – купа прізвищ і цифр. Його можна тільки зубрити. Тим часом краще було б викладати не просто історію, а аналітичну історію, не просто географію, а аналітичну географію. Щоб діти розуміли, чому й звідки все береться. Кращі вчителі так і роблять».

Природнича освіта і точні науки, які в Радянському Союзі традиційно були сильними, занепадають. Років через 10 криза дасться взнаки. Якщо так триватиме й надалі, то скоро в нас не буде добре підготовлених інженерних кадрів. Де ми братимемо таких спеціалістів?

Разом з тим педагог визнає, що деякі речі (а у фізиці це надважливо) треба вивчити і дуже добре запам’ятати, бо інакше не буде бази, на якій людина будуватиме далі свою роботу. Тому домашніх завдань задає багато, сильнішим учням пропонує додаткові, складніші задачі. Але якщо у них щось не виходить, ніколи «не пресує» оцінками. Каже, всі діти  – індивідуальні, і треба до цього підлаштуватися. «Є учні, які погано сприймають матеріал на уроці, сидять, слухають і не встигають завчити, – розповідає про проблему з особистого досвіду. – Їм треба дати якесь завдання додому, потім допомогти із ним впоратися. Є учні, які не можуть одночасно конспектувати й слухати. Я їм дозволяю тільки слухати, а конспектують вони підручник удома. Є  й такі, які так пишуть у зошиті, що й самі потім не можуть прочитати. Я на це не звертаю уваги. Головне, щоб вони із захопленням ставилися до всього цього, розуміли, слухали, реагували».

Усіх своїх учнів Пауль Пшенічка називає талановитими та здібними, одне слово – найкращими. Вони для нього є найдієвішим стимулом у майже 72 роки продовжувати займатися улюбленою справою: «Якщо викладач не має зацікавленої творчої аудиторії, то в нього взагалі зникає охота працювати. Коли ти просто приходиш і відчитуєш своє – це жахливо».

І про особисте

У Пауля Пшенічки рано померла дружина, і він самотужки виховував сина. Має двох онучок. Із власної ініціативи вивчив англійську мову. Знає також німецьку та чеську. У вільний час любить кататися на гірських лижах.