У 1921 році на Всеукраїнському православному Соборі, який відбувся у Софії Київській, організаційно оформили Українську автокефальну православну церкву.
На першій службі Божій українською мовою диригував Леонтович — автор «Щедрика»
100 років тому незалежності нашої церкви прагнули віряни, але опір чинило вище духовенство, яке складалося переважно з росіян
«Автокефалія — це не лише церковна, а й державна наша необхідність»
Ось як про це згадує в мемуарах гетьман Павло Скоропадський: «Яким чином людина, яка народилась та все життя прожила, скажімо, у Калузькій губернії, може сприйняти середовище життя населення Подільської?». Він жалкував, що єпископи були занадто далекими від простих українців, яким російське «чорносотенство православного духовенства не підходить».
Утім Скоропадський доволі прохолодно ставився до створення Української православної автокефальної церкви.
Нового поштовху в цьому питанні рівно 100 років тому спробував дати Олександр Лотоцький, який у жовтні 1918–го очолив міністерство віросповідувань в уряді гетьмана. Лотоцький був одним із найбільш послідовних і наполегливих діячів у відстоюванні української церковної незалежності, і це саме його слова повторюють наші теперішні політики: «Автокефалія — це не лише церковна, а й державна наша необхідність». Та вже через місяць уряд пішов у відставку, а гетьмана Скоропадського замінила Директорія.
Проте Симон Петлюра був набагато радикальнішим за свого попередника в церковних питаннях, і дуже скоро було прийнято Закон про верховне управління УАПЦ, головною засадою якого стало проголошення її незалежності.
Симон Петлюра був у церковних питаннях набагато радикальнішим за свого попередника — гетьмана Павла Скоропадського, і дуже скоро було прийнято Закон про верховне управління УАПЦ, головною засадою якого стало проголошення її незалежності.
Найбільшими противниками автокефалії, до слова, були волинський архієпископ Євлогій та київський митрополит Антоній, тому їх вислали до Бучацького греко–католицького монастиря. Не виключено, що це спонукало їх інакше подивитися на національну церкву. Вражений архієпископ–волинянин, приміром, так описував тутешню літургію: «У храмі нас поставили на хори. Прихожан було досить багато. Чоловіки в кожухах, жіноцтво… В кінці служби замість запричасного вірша грянув «Ще не вмерла Україна».
До речі, Павло Скоропадський хоч і недолюблював греко–католиків–уніатів, але визнавав привабливий національний характер їхньої церкви. Особисто стежив за діяльністю митрополита Андрея Шептицького. «Я читав їхні листівки, вони надзвичайно вдало складені. Шептицький вміє захопити українця душею та тілом, граючи на національному почутті та любові до України. Недаремно він все більше імпонує нашій українській молоді», — ділився своїми враженнями гетьман.
У храмі не помістились усі охочі послухати Слово Боже рідною мовою
Тим часом, попри не надто активну підтримку єпископами незалежності української церкви, велике бурління було в низах, серед священиків і вірян. Ось як цю стихію описує історик та журналіст Олег Шама: «У Києві парафіяни єпископа Назарія (Блінова), який тимчасово очолив митрополію замість Антонія, попросили читати Євангеліє українською мовою. Той відмовився, і збори мирян склали статут своєї церкви. Уряд (Петлюри. — Ред.) його підписав і затвердив для них парафію в розкішному соборі Святого Миколая на Печерську. У храмовий день — 22 травня 1919 року — на першій службі українською мовою парафіяни не вміщалися в соборі: багато хто стояв біля дверей і на вулиці. Микола Леонтович, автор знаменитого «Щедрика», написав розспіви до цього дня і сам диригував хором».
Тож на початку 1919–го до Стамбула–Константинополя вирушила дипломатична місія на чолі з тим же Олександром Лотоцьким, який мав отримати схвалення автокефалії від Вселенського патріарха. У листі–зверненні до владики були такі слова: «Часи господарювання в нас, на Україні, патріярхів московських (з 1686 року. — Ред.), а з 1721 р. Російського Найсвятішого Синоду (Петро І замінив патріарше управління церковно–державним Синодом, який діяв аж до 1917 року. — Ред.), принесли багато шкоди та горя нашій Українській Православній Церкві, бо ми втратили тоді свої стародавні церковні права щодо вибору всього духовенства од читача церковного до митрополита включно, втратили свою українську ієрархію, а примушено було нас окормлятися ієрархією московською, стародавні наші церковні звичаї знищено, текст наших служб церковних змінено, наші національні братські школи й освіту зруйновано і замінено їх московськими… Ми повсякчасно вживали заходів зберегти й заховати все це, — та не сила була наша, бо московський царський уряд відкрито гнітив нас, закидаючи, ніби ми не маємо в себе чистоти Вселенського Православія…»
Олександр Лотоцький був талановитим дипломатом та релігієзнавцем. Однак обставини складалися проти нього. На той час у Константинополі не було патріарха, а лише тимчасовий місцеблюститель його престолу Дорофій. Він доволі прихильно поставився до української делегації, але відповів, що вирішувати питання автокефалії буде патріарх, коли його оберуть. Також не на руку нашим посланцям була і непевна ситуація в самій Україні.
У 1921–му в Константинополі Дорофія замінив інший місцеблюститель — Микола Кесарійський. Не чекаючи нового патріарха, в жовтні того ж року в Софії Київській відбувся собор УАПЦ, який обрав своїм митрополитом Василя (Липківського). Нова Українська автокефальна православна церква активно розвивалась у 1920–х роках. Але вже у 1930–х її фактично розгромив Сталін…
