Одна куля – для коханої, друга – для себе… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.18 € 32.32
Одна куля – для коханої, друга – для себе…

Надія Хвещук і Зіновій Самчук вибрали смерть, а не рабство.

Волинь-нова

Одна куля – для коханої, друга – для себе…

У січні 2016 року померла киянка Ярослава Калиновська. Через кілька місяців її прах перевезли із столиці на Волинь — у село Зимне Володимир–Волинського району і захоронили у могилі, де покояться її дядьки — борці за Україну. Такою була остання воля Ярослави. Вона сама народилась у бункері повстанців УПА Надії Хвещук та Зіновія Самчука, які, щоб не потрапити живими до рук ворогів, застрелились. Але про це все, як і про існування великої родини на Волині, жінка дізналась уже в зрілому віці, після проголошення Незалежності

Щоб боротися за Україну, віддали…  новонароджену доньку

…Батько, як міг, акуратно торкнувся гострим ножем подушечки мізинця немовляти, а мати, витерши сльози, зняла з дитячого пальчика краплину крові і піднесла до свого серця:

— Щоб моя кровиночка завжди була зі мною…

Так повстанці Надія та Зіновій прощалися зі своєю новонародженою дитиною. Щоб далі продовжити боротьбу, восени 1948 року свою кровинку вони віддали родині Поленчуків із села Риковичі Іваничівського району. І Катерина Поленчук, у якої вже було дві доньки, видала маленьку Ярославу за свою. Навіть зробила свідоцтво про те, що батьки Ярослави — Поленчук Катерина та Поленчук Андрій. Але спокій у родині тривав недовго: вже 1950–го «органи» видали довідку, що «Поленчук Ярослава родителей не имеет».

Проговорилась одна із доньок Катерини Поленчук Ніна, яка зустрічалась із хлопцем–східняком. Кара за повстанську дитину була жорстокою: матір і двох її доньок вивезли до Сибіру (батько на той час уже помер). З Поленчуків назад згодом теж повернулась лише одна з дочок — Стефанія. А малу Ярославу енкаведисти віддали у Ківерці в дитбудинок, де її всиновила киянка Валерія Калиновська, яка перебувала на практиці. Так донька повстанців опинилась у столиці.

Можливо, в останні секунди свого життя Надія та Зіновій думали про Ярославу, свою кровинку, просили Бога, щоб ангели Надії, Віри і Любові були прихильними до їхньої єдиної дитини й вберегли її…

А що ж батьки, які її народили? Їхній останній день випав на 30 вересня 1949 року — день Віри, Надії та Любові. Їх оточили у криївці і наказали здатися. Відповіддю на це стали два глухі постріли під землею. Щоб не потрапити в руки карателів, Надія та Зіновій застрелились…

Можливо, в останні секунди свого життя Надія та Зіновій думали про Ярославу, свою кровинку, просили Бога, щоб ангели Надії, Віри і Любові були прихильними до їхньої єдиної дитини й вберегли її…

У повстанці пішла вся родина

Через десятки років після цих подій відомий на Волині краєзнавець та сподвижник Ярослав Царук, який дізнався про трагічну долю подружжя з архівів КДБ, з фотографією Надії Хвещук приїхав у село Хорів Локачинського району, де у бункері вони закінчили своє земне життя. Дослідник показав знімок старенькому Федорові Петруку, і той… зайшовся плачем, виціловуючи світлину: «Це вона, наша красунечка, це вона, наша кралечка…»

Фото з архіву газети «Волинь»: троюрідні сестри Ярослава Калиновська (в центрі)  та Любов Храновська (праворуч) біля могили родичів, загиблих за волю України.
Фото з архіву газети «Волинь»: троюрідні сестри Ярослава Калиновська (в центрі) та Любов Храновська (праворуч) біля могили родичів, загиблих за волю України.

 

– Я все добре пам’ятаю. Вони пострілялись у бункері мого сусіда і кума Євгена Доскоча, — ​сказав тоді зворушений Федір Петрук. — ​А до того цілий рік жили в мене у схроні. Того ж 1949-го Євгена Доскоча та його дружину Ірину, у яких була криївка, засудили на 10 років…

Ніхто не знає, де покояться тіла Надії та Зіновія. Російські загарбники мали багато способів відбирати людську пам’ять, і один із них — ​знищення могил. У 1944 році, коли німців погнали на захід, «другі совєти» заходились руйнувати поховання борців за волю України. Так вони вчинили і з могилою, в якій були захоронені два брати Надії Хвещук — ​Іван та Федір, що їх радянські «визволителі» ще у 1941-му жорстоко закатували у Володимир-Волинській тюрмі (на упізнанні жінки непритомніли). Могилу наказали підірвати. Кістки розлетілись у різні боки, а на місці вирви селян змусили викидати сміття. До речі, ще один із чотирьох братів Надії Хвещук — ​Андрон — ​теж пішов в УПА і загинув у бою з німцями під Свинарином. Четвертий — ​Трохим — ​очевидно, знайшов смерть у рядах польської армії. 

– Але наша сім’я завжди пам’ятала місце, де була могила Івана та Федора, — ​згадувала Любов Храновська з Володимира-Волинського, для якої загиблі брати були двоюрідними дядьками. — ​Ми приходили туди і моя бабуся зверталась до мене: «Поклади, Любочко, у це зіллячко крашанку», або: «Давай залишимо тут пасочку». А інколи, як поблизу не було нікого, бабуся починала ридати: «Ой, мої голуби сиві, мої хлопчики, розкидані ваші кісточки…». Коли бабця померла, на це місце ми стали приходити вже з мамою. І мені у ті радянські часи у сім’ї чомусь не боялись говорити, що ось тут лежать мої дядьки, які загинули за Україну. Не було для мене таємницею і те, за яким одвірком у хаті ми ховали їхні фотографії.

У 2002 році могилу, у якій лежать Федір та Іван Хвещуки, відновили. Але під написом «Полягли за волю України» — ​ще чотири прізвища: Надії Хвещук, її чоловіка — ​Зіновія Самчука, брата Андрона Хвещука і Харитини Хвещук — ​матері п’ятьох дітей, четверо з яких загинули в УПА. Залишившись самотньою, вона вирішила піти на пошуки п’ятого сина, Трохима, який воював у польській армії і, можливо, ще десь був живий. Згорьована мати подалась у Польщу, й там її слід загубився…

Скрикнула: «Ой, Надя воскресла!» — ​і зомліла

Тоді, у 2002‑му, Ярослава Калиновська уже була на відкритті символічного пам’ятника її батькам. Виявилось, що вона паралельно із краєзнавцем Ярославом Царуком «копала» цю історію. Доля звела їх разом у селі Загорові, де відзначали річницю великого бою УПА з німцями, і вже спільно вони відтворили мозаїку подій тих часів. 

Не забарилась і перша зустріч зі своєю, досі незнаною, волинською ріднею як з боку батька, так і з боку матері. Виявилось, що у її батька Зіновія було 10 братів та сестер, більшість з яких теж перебувала в ОУН та УПА. Двох братів росіяни розстріляли у Луцькій тюрмі, ще чотирьох родичів вивезли в Сибір. Хоч рідня сильно порідшала, але першого разу, коли пані Ярослава приїздила на Волинь, вона відвідала родичів за дев’ятьма адресами. Її прийняли за свою. Були сльози, були довгі розмови. Згодом киянка гостювала тут і по кілька тижнів. 

– Пригадую, коли Ярослава вперше зайшла до хати, то моя мама тільки скрикнула: «Ой, Надя воскресла!», — ​такі вони були схожі — ​і зомліла, — ​згадує Любов Храновська, троюрідна сестра Ярослави.

– Раніше я любила щороку їздити в Крим, — ​розповідала нам пані Ярослава при зустрічі. — ​А тепер у мене інший маршрут — ​Волинь, тягне до віднайденої рідні.

…Названа мама Ярослави Калиновської прожила 101 рік і померла у  2014-му, а через два роки, на жаль, відійшла у Вічність і сама Ярослава. Дітей у неї не було. Донька повстанців заповіла поховати її на Волині. І її воля була виконана. Тепер ця жінки спочиває в одній землі із її жертовною та нескореною родиною, зберегти пам’ять про яку — ​наш спільний обов’язок.