«З мене корона не спаде, бо я її просто не одягав» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.27 € 29.72
«З мене корона не спаде,  бо я її просто не одягав»

Найбільш  комфортно Іван Іванович Пукля почувається серед книжкового царства.

Фото beregynia-cbs.blogspot.com.

«З мене корона не спаде, бо я її просто не одягав»

Директор-лірик, професіонал… Хіба часто доля дарує можливість знайомства й дружби з такою людиною, після розмови з якою на серці стає, спокійно і невимовно легко? Його освітянський шлях – світлий, чесний, продуктивний. Творчі здобутки директора ЗОШ №6 шахтарського міста Івана Івановича Пуклі добре відомі в Нововолинську та поза його межами. А те, що педагог втілював упродовж близько чотирьох десятиріч на освітянській ниві, проростає щедрим колосом у його вихованцях, колективах, з якими доводилося працювати

«У 22 роки призначили директором –  і так досі тягну цього воза»

Справедливий за своєю природою і добрий, а ще – щирий, толерантний, творчий, він намагається дотримуватися моральних імперативів і в космосі душі, і в космосі природи, гармонізувати шляхетні пориви, попри не завше сприятливі для цього обставини. Напередодні ювілейної дати спілкувалася в редакції з Іваном Пуклею –  автором збірки «Добрим людям», де в заголовному вірші, адресованому усім нам, автор, зокрема, пише: «У тривозі, в неспокої, у щасті, радості, біді – залишаймося собою, зоставаймося людьми…»

— Іване Івановичу, маєте близько 30 років директорського стажу. А хто ж  вплинув на ваш професійний вибір?

– Народився й виріс я в селі Млинище Іваничівського району, що неподалік Нововолинська, у простій родині. З дитинства був привченим до праці. Змалку випасав на лузі корів, там і гралася дітвора. Після закінчення Поромівської середньої школи вступив на філологічний факультет Луцького педінституту. У        22 роки призначили директором –  і так досі тягну цього воза.  Спочатку –  у селі Клітицьк Камінь-Каширського району. Там мав усе, чого бажала душа: спокій, мальовничу природу, поліські ліси. 17 літ пропрацював у цьому краї. Згодом очолював школу в селі Мовники. А тепер уже восьмий рік «директорую» в 6-му мікрорайоні Нововолинська. Любов до навчання, книги прищепила мені перша вчителька Марія Пилипівна Гах, з якою досі маю щасливу нагоду спілкуватися. А педагогом став завдяки своєму мудрому наставникові, відомій на Волині людині –  Дмитру Полікарповичу Іващенку, який викладав українську мову  та літературу і був моїм класним керівником.

–  Талановитий учитель навчив вас азам римування і поетичного сприйняття  світу?

–  Дмитро Полікарпович – педагог від Бога, він віддавався вчительській роботі на всі сто, безкорисливо жертвував своїм часом і зусиллям. Із його допомогою в далеких 1970-х я написав  на республіканський конкурс вірш «Пам’яті Віктора Хари» (чилійського поета, якому відрубали руки) і зайняв у ньому третє місце. Це мене дуже окрилило, додало впевненості. Я тривалий час підтримував тісні контакти з Іващенком. Власне, ще до вступу в інститут він познайомив мене з когортою таких прекрасних викладачів Лесиного вишу, як Андрій Захарович Омельковець, Галина Іванівна Мудрик, Іван Іванович Сірак та багатьма іншими.  Завдяки Дмитру Полікарповичу я мав можливість бувати на засіданнях літературної студії «Гранослов», слухати Василя Гея, Петра Маха, Івана Чернецького, Йосипа Струцюка, Валентину Штинько, інших волинських письменників. Нині поетичні навики передаю своїм вихованцям, які щороку беруть участь в обласному конкурсі «Юні літератори Волині», де займають  призові місця.

«Якась нечиста сила спокусила подати заяву на сільського голову»

—   Іване Івановичу, але  ви має­те ще й досвід сільського голови?

—  Це якась нечиста сила (сміється. — Авт.) спокусила мене подати заяву на обрання  сільським головою. 80 відсотків виборців підтримали, і цілих чотири роки тягнув цю лямку. Але то не моє, це зрозумів невдовзі, бо таки в душі я – вчитель, люблю порядок, чіткість і, звичайно, дітей.  Не звик ходити з печаткою у кишені та видавати довідки, часом смішні та абсурдні. 

—  Іване Івановичу, у вас є вірш, присвячений дружині Надії – теж педагогу, філологу. Чи не складно майже за сорок років не втратити до неї світлих почуттів?

—  …Є жінка, що зову дружиною,
І доля, як у тих піснях,
Де щастя стиглою калиною
Гірчить на втомлених устах..
.

Завдання керівника – щоб люди почувалися комфортно.

Я познайомився з дружиною та закохався в неї ще на першому курсі інституту, а вже після третього – одружилися. За це дякую Богу й досі. Виростили й виховали двійко діток. Донька пішла батьківською стежиною й працює вчителем хімії, а син за фахом історик, займається бізнесом. 

—   Що є зараз найбільшим натхненням для вас? 

—  Внучата. Гордий, що маю три ордени — Владислава, Святослава, Ярослава  та три медальки – Софію, Вікторію і Вероніку. Онуки – мої крила, це розрада, те, ради чого потрібно й хочеться жити.  Родина — найбільша цінність у моєму житті.

—   Чи можете  прочитати свій улюблений вірш?

— Коли дощі снуються день 
при дні,
І утіка з-під ніг земля розрихла,
І гаснуть десь жевріючі вогні,
І від надії не лишається і крихта.
Коли твоя зневірена душа,
Покарана несправедливим 
словом,
Неначе випале з гнізда пташа
Осиротіло й помирать готове…

На творчість впливає різна мотивація.  Мабуть, хист цей ще й десь у крові. Як філолог,  і сам спроможний оцінювати свої вірші, хоча до чужих думок дослухаюся. Класиком уже не стану, бо на це потрібен час. Коли довелося вибирати між поезією та роботою –  школі не зрадив. Тому творчість тільки у вільну хвилину. І хоча написав безліч віршів, але спромігся видати єдину збірочку –  подарунок на моє 50-річчя.

—  Іване Івановичу, як колектив ставиться до такого ліричного директора?

—  Знаєте, доля до мене щедра, бо зводить із хорошими та щирими людьми, професіоналами. Навіть при якомусь дрібному терті я кажу колегам: «З мене корона не спаде, бо я її просто не одягав». Радію, що наша школа бере участь у двох експериментах: перший – мотивація учнів до здорового способу життя, другий – це пілотний клас, до речі, на цілий рік раніше випередили технології нової школи і почали їх впроваджувати саме в нашій. На Волині такі класи мають лише 4 навчальні заклади. Переконаний, що головне завдання кожного керівника –  щоб люди, з котрими працюєш, почувалися комфортно –  тоді будуть результати.