«Оце так любов!»

Суботній день розпочався з походеньок Варшавським ринком: треба запастись провіантом. Людей густо — ​день сонячний, погідливий, хоча й осінь. Зупинився біля жінки, яка торгувала не лише городнім дріб’язком, а й «польськими» грибами, які вродили щедро. Господиня літ під сімдесят, рухлива, енергійна, говірлива і щира, бо відважує мені того товару з доважком. Розплачуюсь. Вона пильно дивиться на мене, а потім запитує: «Ви часом не Бондарчук?» Для мене не першина, коли впізнають незнайомі люди. Стверджую: «Не помилились».

— О, я ваші статті читаю в газеті, дякую. Ніби мої думки.

— Що це за видання? 

— ​«Волинь–нова». Я її тільки передплачую. Правдива газета. Знаю Катерину Зубчук, вона була в мене, писала про наше з чоловіком золоте весілля. Вітання їй передавайте. Читала — ​ви таку гарну книжку про голодомор написали! Бо в нас не вірять, що таке лихо було на народ. Де її знайти?

Дома я розповів дружині про свою пригоду.
— Щось тебе, діду, часто невідомі жінки цілують…

Кажу, в мене є, в магазинах нема, і думаю: що ж це за читачка? Бачу, що не міська. Запитую звідки.

Виявляється, з Четвертні Маневицького району, Кощей Галина Степанівна, 1943 року народження. Любить читати, патріотка, непогано орієнтується в політичній ситуації. Радіє, що Вселенський патріарх Варфоломій надає нашій Церкві автокефалію, хоч в селі вона і московська. Дуже просить допомогти придбати книжку. Кажу: подумаю як. Зрештою, є у нас пошта.

Та неочікувано все вирішилось десь через годину. На ринку я купив у чорнявої молодиці дволітрову пляшку молока. Вона дуже розхвалювала свій товар: молоко свіженьке, вранішнє ж, добре… Здалося, що справді продукт якісний. Та мої дегустаторські здібності виявились геть нікудишніми. Дома дружина швиденько поставила на вогонь контрольну порцію — ​згорнулось. Беру зіпсований товар, везу назад — ​напевно, застану власницю. Так і є. Ні, ми не сварились. Вона мовчки повернула мені 35 гривень, але все ж додала, що воно свіже: «Ви ж пробували…».

З дому прихопив книгу. На щастя, Галина Степанівна теж була ще на місці. Невимовно, мов дитина, зраділа, коли я вручив їй омріяне видання, щиро дякувала: це, мовляв, такий дорогий подарунок. Вона дасть її почитати й односельцям.

— Може, ви підпишете її?

— Безперечно, — ​кажу, — ​такій читачці, з такої далини!

Трохи дивним видавалось це в торговому ряду, і люди зглядалися на дивака. Вручаю книжку з дарчим написом. Жінка притиснула її до грудей, потім прочитала побажання, відклала книгу, рвучко і несподівано… обійняла автора і запально, щиро нагородила його поцілунками: в обидві щоки, в уста. Мені щось заклинило, я не міг навіть отямитись: отак несподівано, від незнайомої жінки отримати такий «гонорар»! Але стало тепло на душі. Якщо так оцінюють твій доробок читачі з поліської глибинки, то таки варто писати. Люди з подивом зирили на дивну сцену, а одна з жінок захоплено вигукнула: «Оце так любов!»

Дома я розповів дружині про свою пригоду.

— Щось тебе, діду, часто невідомі жінки цілують…

І нагадала про історію двадцятирічної давності…

Було якесь свято, здається, День незалежності. Люди вже розходяться з Театрального майдану. З восьмирічним онуком Андрієм теж ідемо на зупинку. Я тоді як голова Братства Андрія Первозванного, користуючись нагодою, у декого із добре знайомих збирав «данину» — ​пожертви на благодійну акцію. Зустрічаємо відому волинську письменницю Тетяну Байду, яка знала, для чого я «жебракую». Ми обнялися, як старі друзі, вона простягнула мені свій внесок – на ті часи нормальний. Мій онук мовчав дорогою, а, зайшовши додому, з порога серйозно попередив:

— Бабо, а нашого діда чужі тітки цілують і по п’ять гривень дають…

Андрій БОНДАРЧУК.