Як передова доярка виборола бандерівцеві роботу листоноші - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.15 € 34.19
Як передова доярка виборола бандерівцеві роботу листоноші

Старість можна вважати щасливою, якщо діти є підтримкою батьків.

Фото Лариси ЗАНЮК.

Як передова доярка виборола бандерівцеві роботу листоноші

Мотрі Йосипівні Ярощук 85 літ, 60 з них уродженка Тернопільщини живе на Волині і досі без окулярів читає нашу газету. Познайомилися з поважною передплатницею ми в Ковелі, де бабуся зимує біля доньки Віри Омелянюк  (обоє на фото), і почули її непросту життєву історію

«Чоловік хоч і обличчя мав попечене, та серце у нього було хороше»

У край озер Мотря Йосипівна потрапила у 1958-му з тернопільського села Хоростець. За дружину привіз її в Іванчиці Рожищенського району Олександр Ярощук. Із братом Іваном якось приїхав навідати побратима, з яким десять років відсиділи «за вільну Україну». А зустрів там ще й красиву дівчину. Це, як сказали б тепер, була любов із першого погляду.

— Тож за тиждень ми й одружилися, — ​пригадує бабуся Мотря своє скороспіле заміжжя, про яке жодного разу не пошкодувала. — ​Чоловік хоч і обличчя мав попечене, та серце у нього було хороше, 56 років ми душа в душу прожили. І брат Іван біля нас, бо його після тюрми мачуха не прийняла. А то вже була четверта мачуха, після її смерті ми і батька доглянули. Тато був регентом у храмі, чоловік мій теж керував хором, бо голос гарний мав, а ще дякував Богові, що вивів його живим із тієї совєтської катівні.

Коли всі разом, то горе ділиться, а радість множиться.

Донька Віра розповідає, що почалися батькові випробування, коли померла його мама, він тоді був дворічним хлопчиком. Мачуха недогледіла, що заснув малюк біля печі, впав на неї обличчям і попікся. Вже й труну до ранку зробили, але молитвами матері на небі зостався жити, хоч шрами на обличчі нагадували про це все життя. А потім у 16 літ забрали його в тюрму на 10 років як ворога народу. Тоді було так, що «ліш би человєк, а дєло найдьотся». Повернувся Олександр і зустрів свою Мотрю — ​щастя у винагороду за терпіння.

«Діти мої виросли на фермі — ​так мені допомагали»

— Як приїхали 1958-го в Іванчиці, то й пропрацювала я дояркою 26 літ, — ​каже Мотря Йосипівна, — ​Хоч і пішла на групу, та не хотіла корови комусь віддавати, боялася, що запустять, недоглянуть. Так уже до них звикла, і діти мої виросли на фермі, допомагали мені, чистили тих корів, як своїх, і всім імена давали. Тепер покручені руки нагадують бабусі про ту працю. Через те, що чоловік «сидів», не могла іншої роботи знайти. У селі їх спочатку називали бандитами, але працею добилися поваги людей.

— Мама навіть два ордени «Знак пошани» має, бронзову медаль, грамоти — ​передова була доярка, і депутатом, і народним засідателем суду брали. Але й боролася за своє, що називається «де сядете, там злізете», — ​розповідає донька Віра. — ​Тато після тюрми фізично не міг працювати, а йому все найважчу роботу давали. І ось шукають у село поштаря. А в ті часи ним міг бути лише громадянин із бездоганною репутацією, адже треба важливі листи й газети комуністичні розносити, а в батька таке минуле — ​бандерівець. Та мама поїхала в район, довго переконувала начальників, що чоловік не має здоров’я, а дітей треба годувати, і вони таки мусили взяти його на пошту. А скільки тоді газет люди передплачували! І то все тато у великій сумці носив, — ​пригадує жінка. Прожив він 84 роки. З тюрми назавжди виніс любов до України, читав нам вірші, які писали ув’язнені. Мама на фермі, а він нам косички в школу заплітає, добрий був дуже.

«Кличуть маму до себе інші діти і внуки,  але я не відпускаю»

Вже чотири роки без чоловіка проживає бабуся Мотря. 61-й — на його Волині, яка і їй стала рідною. Згадує Тернопільщину, де мешкають молодша сестричка, заслужений журналіст України Ярослава Пархомчук і племінниця Люба — ​Любов Гринчишин, очільник Тернопільської дирекції ПрАТ «Укрпошта». Торік внуки возили навідати родину. Згадує бабуся подружнє гніздечко у Рожищенському районі, де живе син. Мріє влітку знову туди повернутися.

— Ми з мамою, як голка з ниткою, — ​жартує донька Віра, яка працювала вчителькою молодших класів у Ковельській ЗОШ № 3, викладала в недільній школі, а як мати нездужала й зламала ногу, перебралася до неї в Іванчиці. 

Взимку, наче перелітні птахи, дві найближчі людини туляться в однокімнатній квартирі в райцентрі. Тут затишно, свічка горить перед іконами і молитва зміцнює й гуртує. Поряд на портретах найдорожчі, які відійшли у засвіти, — ​чоловік Мотрі Йосипівни і внук, син пані Віри, ще зовсім молодий, загинув 2017 року — всього у 22. Їм потрібна щира молитва.

— Господь мені дав хрест і дав силу його нести. Ми разом з мамою — і мені, і їй не одиноко, — ​зізнається Віра Олександрівна.  — ​Кличуть маму до себе інші діти і внуки, але я не відпускаю, — ​жартує оптимістка.

В куточку — ​піаніно. То правнучка приходить і грає обом бабусям. Навідують часто найстаршу хранительку родини і шестеро внуків та 16 правнуків. А коли всі разом, то горе ділиться, а радість множиться.