«Царя-батюшку давай – зачем сыну мова?» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.14 € 27.85
«Царя-батюшку давай – зачем сыну мова?»

Волинь-нова

«Царя-батюшку давай – зачем сыну мова?»

Євгенія СОМОВА, редактор відділу соціального захисту «Газети Волинь»

Ольга, випускниця на той час Львівського державного університету імені Івана Франка, у 1980-ті потрапила на роботу в Горлівку Донецької області. Викладала там українську мову та літературу. Поїхала за направленням. За Союзу всім новоспеченим молодим спеціалістам за законом треба було відпрацювати щонайменше три роки. Так би мовити, віддати борг державі, яка вчила задарма. Вчителювати у міській школі дівчина з волинського села мріяла ледве не з першого курсу. Але витримала там недовго. Повернулася додому, у свій рідний Горохівський район. «Учні не хочуть вчити української, — пояснювала при зустрічі. — Викличеш до школи батьків, а вони кажуть: «Зачєм моєму сину мова?» І їм, і вчителям було байдуже, що діти не хочуть її знати».

На першому місці для донецьких педагогів була російська. Вчителі, котрі її викладали, мали надбавку до зарплати. До того ж для кращого її засвоєння класи ділили на підгрупи. До поступового витіснення української доклалися і чиновники-освітяни, котрі завзято виконували директиву, спрямовану на вдосконалення вивчення російської мови. Вони охоче йшли назустріч батькам, які писали заяви із проханням звільнити їхніх чад від уроків української. І це було ще, як нині кажуть на Донбасі, за України. Сьогодні титульну мову нації на непідконтрольній території утискують, як можуть.

Учні не хочуть вчити української, — пояснювала при зустрічі. — Викличеш до школи батьків, а вони кажуть: «Зачєм моєму сину мова?» І їм, і вчителям було байдуже, що діти не хочуть її знати

Нещодавно із-за зони розмежування повернулася моя сусідка. Їздила у Донецьк провідувати доньку з онуком-п’ятикласником. Його я добре знала, бо ж ріс на очах. Пам’ятаю, як маленького Миколку привезла бабуся, втікаючи від війни 2014-го. У Луцьку він пішов у перший клас. Тут його вчили любити Віт-чизну, співати «Ще не вмерла Україна...» Тож поцікавилася, чи не ображають школяра-западенця, як кажуть на Сході, однокласники. На щастя, такого нема. Хлопчик швидко адаптувався у новій школі. Правда, з російською мовою має проблеми. «Пише з помилками, — бідкалася бабуся. — Зате українську знає найкраще в класі».

Її там теж вчать, але як мову народів Донбасу. За програмою, орієнтованою на російську навчальну систему, і підручниками, розробленими в «ДНР». Утім, учать — це голосно сказано, бо діти мають один урок на тиждень. Тож не дивно, що не знають української.

У Луцькій спеціалізованій школі № 1 Миколку виховували у дусі патріотизму. У Донецькій — теж. Правда, там він специфічний, так би мовити, місцевий, із запахом «руского міра». Історію України не викладають. Замість неї — історія вітчизни. Дітям розповідають про російських царів-правителів, вимагають зазубрювати біографії колишнього ватажка невизнаної «ДНР» Захарченка та його поплічників, утовкмачують, що молода республіка жила б краще, якби не вороги-укропи. Їх зомбують, впливаючи на незміцнілу психіку. Школярі все, що говорять дорослі, сприймають за щиру правду. Ними легко маніпулювати. Вони не можуть відрізнити брехні від реальності. Тож «деенерівські» ідеологи ліплять із них захисників «руского міра». В учнівської молоді формуються свої місцева ідентичність, менталітет. І зламати цей бар’єр, що віддаляє від України, щороку стає все складніше.